До 100-річчя народження та 10-річчя смерті Мирослава Прокопа з Перемишля

Ярослав СтехІСТОРІЯ№22, 2013-06-02

prokopЗа Шевченковими словами, годиться «пом’янути» добрим словом Мирослава Прокопа – визначного політичного, громадського діяча, науковця й публіциста. Він народився 6 травня 1913 р. в сім’ї службовця Василя та Софії в Перемишлі. В рідному місті 1930 р. закінчив гімназію, відтак вивчав право у Львівському університеті. Ще як учень гімназії вступив до «Пласту» і в ряди молодіжного руху ОУН, став активним членом цих організацій. У студентському середовищі проявив дивовижно віддану патріотичну діяльність на захист україномовного шкільництва, яке тоді переживало скрутну ситуацію під окупаційним режимом Польщі. Тодішня польська санаційна влада масово намагалася ліквідувати українські школи в Західній Україні, проводила дискримінаційні акти терору: проти такого безправ’я рішуче виступав М. Прокоп. За свою діяльність і приналежність до ОУН він був під постійним наглядом поліції. Був ув’язнений 1933 р. та сидів у найгірших польських тюрмах. Суд виніс вирок юнакові – 7 років позбавлення волі. Завдяки амністії Мирослава звільнено з тюрми у травні 1937 р.
Вийшовши на волю, він став редаґувати (1937–38 роки) журнал «Студентський вісник» у Львові, за допомогою якого намагався виховувати молодь у патріотичному дусі. Крім того, вів політичну діяльність, співпрацював з УВО (Українська військова організація – ред.) та займався культурно-освітньою працею на території Західної України.
У своїй діяльності М. Прокоп користувався псевдонімами «Володимир», «Садовий» і «Вировий». Під цими іменами знаходимо численні описи активності нашого ювіляра. Відомо, що у проводі ОУН він головним чином займався «Українською пресовою службою». Під час війни працював у підпіллі й належав до тих провідних діячів, котрі готували Акт 30 червня 1941 р., яким оголошено у Львові відновлення української державності. Від ґестапівців 15 вересня 1941 р. йому пощастило втекти – від того часу перейшов у глибоке підпілля.
Під час німецької окупації М. Прокоп перебував у Центральній Україні, де виконував обов’язки референта пропаґанди ОУН, організовував сітку ОУН на східній території України, деякий час перебував у Києві. З 1943 р. був призначений редактором журналу – органу ОУН «Ідея і чин». У той час журнал виконував надзвичайно важливе інформаційно-виховне завдання. Мирослав заснував і керував підпільно радіостанцією «Самостійна Україна», яка передавала вісті з Карпат. Займаючись виховними й пропаґандистськими завданнями, він одночасно був співорганізатором ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН у серпні 1943 р., опрацював і виголосив нову стратегію програми дій ОУН, яка мала вагоме значення для дальшої демократизації життя партії.
М. Прокоп 11–15 липня 1944 р. перебував у с. Недільній Самбірського району Дрогобицької області, де готував матеріали для проведення збору Української головної визвольної ради (УГВР). Створення УГВР було істотним рішенням у стратегії визвольних змагань: ішлося про те, щоб з допомогою цього органу об’єднати різні політичні сили з різних реґіонів України, які стояли на спільній платформі побудови самостійної й незалежної держави. Серед інших діячів, душею цього проекту був Мирослав. Тому він підготував демократичну програму від ОУН і виголосив її – це мало неабияку політичну значущість в об’єднанні всіх патріотичних сил України в рамках УГВР, яка стала своєрідним українським перехідним парламентом. Під час збору УГВР він готував матеріали до політичної програми й тактики на дальший етап боротьби за волю України. Серед 20 засновників УГВР Мирослав зайняв одне з найбільш помітних місць в організації. Він виголосив на зборі головну політичну програмну доповідь і був одноголосно обраний членом президії УГВР.
Треба згадати, що з ініціативи і конкретної організаційно-журналістської допомоги Мирослава у складних умовах підпілля, поруч з журналом «Ідея і чин», видавалися й інші нелеґальні часописи ОУН(б), серед яких: альманах «За самостійну Україну», «Бюлетень», «Вісник української інформаційної служби», «Прапор молоді», «Юнак», «Вісті», «Інформатор», «Повстанець», згодом почав виходити «Лісовик». Усі ці видання інформували українське населення про найважливіші події, підтримували віру в майбутнє українського народу, мобілізували його до боротьби за незалежну державу. Особливе місце серед згаданих публікацій належить молодіжному журналові «Юнак», який поновив свій вихід 1943 р. після тривалої перерви. Він мав стати, за задумом редакції, «дзеркалом життя цілого юнацтва міста і села», на той час був виразником думок молодого покоління, кузнею планів та починань молоді в боротьбі за волю України. Згодом М. Прокоп, даючи оцінку підпільним часописам, писав, що «підпільна преса українського визвольного руху періоду Другої світової війни, в тому числі „Ідея і чин” та інші видання, мали свої світла і тіні. Зокрема, з редакційного боку задіяно було невелике число дописувачів. У десятьох випусках опубліковано статті лише 24 авторів. Важко визначити їх справжні прізвища, оскільки в умовах підпілля статті публікувалися, як правило, під псевдонімами. Усе ж таки прізвища тринадцятьох вже встановлено, зокрема, Яків Бусел публікував свої статті під псевдонімом К. Дніпровий; Ростислав Волошин – А. С. Борисенко; Іван Гриньох – І. М. Коваленко, І. В. Діброва; Микола Дужий – М. К., Мирон Карівський; Петро Дужий – Б. П. Низовий, М. В-ак, Арсен Панасенко; Осип Дяків – О. Горновий; Омелян Логуш – О. І. Степанів; Дмитро Маївський – П. Т. Дума; Василь Мудрий – Я. В. Борович; Михайло Палідович – Ю. М. Моряк, Л. М. Карпатський, Ю. М. Херсонець; Мирослав Прокоп – М. В. Вировий, О. С. Садовий, В. В. Садовий; Микола Степаняк – Сергій Дмитрів; Петро Федун – П. Полтава та інші». Треба відзначити й те, що автори статей в умовах підпілля не мали доступу до різноманітних довідників, словників, енциклопедій і допоміжних матеріалів.
Повертаючись до суто політичної діяльності, слід наголосити, що за дорученням УГВР у жовтні 1944 р. М. Прокоп з іншими провідними діячами на чолі з Миколою Лебедем, Левом Ребертом і о. д-ром Іваном Гриньохом дісталися через Словаччину до Німеччини, де мали завдання представити визвольні змагання в Україні міжнародному співтовариству й приєднати до нашої боротьби нових союзників.
На жаль, провідники Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський не прийняли впроваджених -в ОУН реформ УГВР, визнали їх за відхилення від головної програми ОУН. Це спричинило розпад в ОУН і появу групи так званих двійкарів (група Реберта, Матли, Прокопа і Лебедя).

Перебуваючи в Німеччині, щойно у 1944–1949 роки М. Прокоп мав змогу закінчити свої студії в університетах Берліна і Мюнхена, де захистив докторське звання. Паралельно з цим він залишався активним членом ОУН, а 1949 р. отримав згоду еміґрувати до Нью-Йорка, де продовжував активну громадсько-політичну та наукову діяльність. У Нью-Йорку він від 1952 до 1974 р. працював заступником голови дослідницько-видавничої асоціації «Пролог», а потім, до 1981 р., був її головою. Редаґував англомовний місячник «Огляд української совєтської преси», ознайомлюючи англомовного читача з політичною ситуацією в Україні, яка перебувала під окупацією СРСР.
Як член закордонних частин (ЗЧ) ОУН, входив до закордонного центру ОУН і проводу ЗЧ ОУН від 1948 р. Водночас залишився членом проводу ОУН в Україні. Як член Організації українських націоналістів за кордоном (ОУНЗ), в основному діяв у закордонному представництві УГВР, насамперед як заступник голови до 1983 р., а пізніше – як голова до 1987 р. Від 1987 до 1995 р. був головою середовища УГВР. Під час з’їзду УГВР в листопаді 2002 р. його обрано почесним головою політичної ради середовища УГВР.
Не можна не згадати його колосального журналістського вкладу як редактора одного з найпопулярніших у світі україномовних журналів – «Сучасність». Його перу належать численні статті, нариси, рецензії, монографії та наукові довідки з різної тематики. Він – автор низки праць, редактор збірників. Дійсний член НТШ, де старанно провадив історичну секцію і одночасно був членом Української вільної академії наук (УВАН). Він також – автор відомих книжок «Україна і українська політика Москви» (1956 р.), «Напередодні незалежної України» (1993 p.), численних статей в «Сучасній Україні», «Сучасності», «Українському самостійнику», «Свободі», статей в «Енциклопедії українознавства».
На початку 2003 р. М. Прокоп почав хворіти, його активність у праці зменшилася. У травні 2003 р. був обраний почесним членом закордонного представництва УГВР. На жаль, недуга посилювалася. На 90-му році життя, 7 грудня 2003 р. в Нью-Йорку д-р М. Прокоп відійшов у вічність. Цією смертю Україна втратила самовідданого українського патріота, визначного публіциста і жертовного громадсько-політичного діяча. Вічна Йому пам’ять! ■

Категорії : Історія

Коментарі

  1. Олександр Панченко, - місто Лохвиця, Полтавська область says:

    Чому ваш дописувач Стех (?) називає (двічі) Лева Романа Ребета, теоретика нації „Ребертом”?! у наступному дописі про св.пам. Мирослава Прокоп:
    „…Повертаючись до суто політичної діяльності, слід наголосити, що за дорученням УГВР у жовтні 1944 р. М. Прокоп з іншими провідними діячами на чолі з Миколою Лебедем, Левом Ребертом і о. д-ром Іваном Гриньохом дісталися через Словаччину до Німеччини, де мали завдання представити визвольні змагання в Україні міжнародному співтовариству й приєднати до нашої боротьби нових союзників.
    На жаль, провідники Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський не прийняли впроваджених -в ОУН реформ УГВР, визнали їх за відхилення від головної програми ОУН. Це спричинило розпад в ОУН і появу групи так званих двійкарів (група Реберта, Матли, Прокопа і Лебедя)….!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*