Вальдемар Балда ■ ГРОМАДА ■ №18, 2013-05-05
Підкарпатське Загір’я, яке від 1977 р. має міські права, завдячує своєму розвиткові й розширенню прав та можливостей Першій угорсько-галицькій залізниці, котра 1872 р. поєднала його зі світом. Через 12 років сюди добудовано Галицьку трансверсальну лінію, що йшла передгір’ям Карпат. Отак Загір’я стало вузловою станцією.
Однак до сьогодні найцікавішим місцем Загір’я є пагорб, який підноситься над долиною кам’янистої Ослави, котрий називають Маримонтом або Мар’ямонтом. Прикрашають узгір’я руїни монастирського комплексу в стилі бароко, що був зведений між 1700 і 1730 роками Яном-Франциском Стадницьким з Ліська для кармелітів босих. Могутній комплекс існував недовго (а до його складу входили костел, будинок монастиря, господарські приміщення та шпиталь, що став притулком для воєнних ветеранів і зубожілих шляхтичів; весь він був оточений стінами, укріпленими баштами). Російські війська 1772 р., оточивши барських конфедератів, які захищалися на Маримонті, підпалили будівлю. Ченці тоді відродили святиню з руїн; та коли 1822 р. бунтівний монах Ґжеґож Нечуя підпалив монастир, пошкоджень уже не змогли налагодити – передусім тому, що за рішенням австрійського уряду місцевих ченців розпущено, їх вигнали 1831 р.
Однак монастирський комплекс далі знаходився на вершині пагорба, це була руїна. Варто туди зійти – також тому, що з верхівки оборонних мурів поблизу річки можна побачити цікавий екуменічний діалог. На протилежному березі біліє гарна греко-католицька церківця, яка була побудована на землі, що колись належала незалежному селу Wielopole, яке вже майже 40 років є адміністративною частиною Загір’я.
Сам цей храм не має давньої історії – проте за ним стоїть гарна традиція. Першу церкву тут побудовано на схилі пагорба, поблизу Ослави, наприкінці XVI ст. (відомо, що її спорудили в 1481–1482 рр.), її імовірна наступниця напевне існувала 1761 р. Після знищення останньої (це, як припускають, сталося внаслідок природних причин – у джерелах не знайдемо згадки про будь-який акт аґресії, тому реальним здається те, що святиню просто розібрали, за припущеннями, 1865 р.) – місцеві мешканці молилися в загір’янській церкві. У ХХ ст. вони вже самі почали клопотатися, фінансувати будівництво власного Дому Божого.
Для будівництва стін знадобилося багато часу, тому до початку ІІ Світової війни церкву до кінця не впорядковано – хоч збірка коштів проводилася не тільки серед місцевих вірян, але й серед імміґрантів у Сполучених Штатах. Стіни були готові: у вигляді хреста, посередині була баня. Храм освячено на честь святого архангела Михаїла.
Після війни і депортації населення, яке пов’язувало себе або його підозрювали в приналежності до українського народу, церква стала порожньою. У 60-ті рр. ХХ ст. її повернули до життя православні. Їхніми зусиллями святиню захищено від руйнування й спустошення. Але 1991 р. вона повернулася в руки грекокатоликів. Хоч і була ще в розпорядженні Державної скарбниці, віряни, організовані о. Іваном Лайкошем, оштукатурили голі цегляні стіни, оновили дах і придбали дзвони. Єдиним власником храму 2003 р. стала Грекокатолицька церква; нині святиня є центром парафії, котра входить до Сяніцького деканату ПеремиськоВаршавської архиєпархії. Парафія, на жаль, нараховує невеличку кількість прихожан.
Протягом багатьох років прикрасою не до кінця завершеного інтер’єру храму було зображення святого архангела Михаїла пензля сяніцького художника Владислава Лісовського – справжнього екуменіста або просто ремісника, який цінував вартість замовлення, незалежно від того, від кого воно надходило: він був автором численних прикрас релігійних об’єктів, латинських та греко-католицьких, пробував себе не тільки в живописі на мольберті, але й добре показав свій талант у поліхромії, був позолотником.
Тому, як роботи Лісовського можна – і, здається, варто – вписувати в діалог культур, релігій і світів, так само постійний діалог ведуть дві розділені Сяном святині: згадана церква і загір’янський Кармель. Гарний вид… ■
