ПОГЛЯДИ ■ №38, 2018-09-23

У центрі Вроцлава на початку вересня десяток націоналістів розповсюджував листівки про те, що «поляки не хочуть українських мігрантів», оскільки ті «блокують зростання зарплати», «підвищують ціни квартир», а на додаток через них «у польських інституціях уже не говорять польською мовою». Перед нами розігрується нова історія — коли українці стають відповідальними не лише за минуле, але і за стан гаманця звичайного Ковальського.

В принципі, цю «інформаційну кампанію» широко розрекламували у віртуальній мережі, хоча в реалі розповсюджувати листівки і сказати українцям «геть» прийшла мізерна кількість націоналістів. Акцію засудили (і, що важливіше, її послання спростували) самоврядувальники Вроцлава, а також кілька політичних сил.

Хоча процес пішов, і українцям уже приписують відповідальність за стан соціальної і фінансової системи Польщі. Доки фінанси країни почуваються непогано, доти акції націоналістів виглядатимуть смішно і нечисленно. Проте, чим менше буде грошей у гаманцях поляків — тим певніше польські націоналісти звинувачуватимуть у цьому українців. Ця акція у Вроцлаві, наразі комічна, є роботою на перспективу. І можна не мати сумнівів, що в майбутньому подібні речі притягнуть більше сердець поляків.

Тому нам варто подумати, як із цим жити в нових реаліях. Коли аргументи проти — конкретні цифри, котрі доводять, що громадяни України розвивають польську економіку, а не гальмують її, і більше в неї вкладають, аніж із неї беруть — у розмові не працюють.

І найімовірніше, не запрацюють. Націоналісти, проводячи подібні «інформаційні» (насправді — дезінформаційні) кампанії, прикриватимуться свободою слова. Котру в цьому випадку польська Конституція берегтиме. У США, де свобода слова розуміється значно ширше, ніж у Європі, сенс Конституції в тому, що вона виносить певний моральний принцип понад політичний процес. Це означає, що його не можна рушити. У зв’язку з цим один з американських суддів представив політичний парадокс: у Конституцію не можна вписати великої частини речей, оскільки це означає обмеження демократії. Він мав на увазі те, що кожну з вписаних до Конституції речей пізніше не будуть обговорювати.

Тому, творячи Конституцію, треба мати на увазі баланс прав — адже люди, і популісти-політики, схочуть записати
в конституцію все, хоча б право на щастя — але чи це корисне для суспільства, чи ні? (пам’ятаєте питання на референдум президента Анджея Дуди: частина з них, як-от гарантовані соціальні виплати, носила відверто популістський характер і при цьому, у випадку внесення їх у Конституцію, закрилася б можливість демократичної дискусії про ці речі).

Більшість демократій «із досвідом» змінювала свої конституції. Так, кілька десятків разів змінювалася Конституція в Німеччині чи Франції, а от у США дуже консервативний підхід — до Конституції дописали лише 27 поправок за 220 років існування американського головного закону країни.

Президент, один з отців демократії США Томас Джефферсон (1801-1809 рр.) говорив про те, що кожне покоління мусить мати власну Конституцію. Історія показала, що це не зовсім так, і що є універсальні права, які захищає «дух» Конституції.

Останнє покоління громадянських прав називається «правами солідарності» (досі були, наприклад, права рівності), згідно з якими особливого захисту потребують права різних меншинних груп. «Солідарність» не варто плутати з «рівністю» — що якраз робили націоналісти у Вроцлаві, натякаючи, що українці мають «усе», а поляки «нічого». Солідарність — це про те, що більший мусить допомагати меншому, це правило суспільної гігієни, яка береже як першого, так і другого. І це право записано в Конституції Польщі так само, як і право на свободу висловлювання. Конституції можуть і мусять берегти меншість від більшості. А якщо влада використовує закони для натиску на меншини, це заперечення демократії, і судді мають право і мусять виносити рішення згідно з Конституцією.

А тому нашим найважливішим арбітром залишається суд. Як погодити, не порушивши права, з одного боку, свободу слова польських націоналістів на акції у Вроцлаві, які відверто і публічно брешуть про те, що «поляки не хочуть українців», і свободу висловлювання Григорія Купріяновича у Сагрині, проти котрого за правду про злочин АК прокуратура відкрила провадження?

Без сумніву, ці дві протилежні ситуації погано свідчать про рівень польської публічної дискусії, котра особливо гострою стала в українському питанні. Залишається лише мати надію, що юридичний механізм Польщі не деградував так сильно, як рівень публічної дискусії. І що судова система зможе нас оборонити.

Поділитися: