Державність, як безкарність: «нове бачення» депортації 1947 року

Богдан ГукІСТОРІЯ№38, 2017-09-17

Історик і час

<strong>У бюлетені державного Інституту національної пам’яті пропонують виправдати Акцію «Вісла».</strong>
У бюлетені державного Інституту національної пам’яті пропонують виправдати Акцію «Вісла».

У «Нашому слові» не часто можна прочитати тексти українських професійних істориків у Польщі, тому я був здивований самою появою статті проф. Романа Дрозда «Операція „Вісла”: інше бачення» («НС», №34, 2017 р.). Думаю, що вона зацікавить читача і такими працями, як друге видання «Акції „Вісла”» Євгена Місила, холмський двотомник про УПА Маріуша Зайончковського та «Акція спеціальна „Вісла”».
Тут я хочу зосередитись не стільки на полемічній праці проф. Р. Дрозда, як на статті історика ряшівського відділу Інституту національної пам’яті (ІНП) Артура Брожиняка, надрукованій у 6-му числі місячника «Бюлетень ІНП». Обидві статті мають ідентичну назву. Різниця лиш у тому, що проф. Р. Дрозд свою назву взяв у лапки, тобто від самого початку обмежив себе рамками вже існуючої дискусії про депортацію 1947 р. А тимчасом історик з Ряшева написав справді багато нового як прямою, так і непрямою мовою, тому інтерпретаційна перевага на боці А. Брожиняка. Але ця перевага не ґрунтується на історіографічній, а на політичній актуальності. Історик ІНП представив нові підходи, натомість у статті проф. Дрозда ні актуальності, ні новизни нема.
Розрив між актуальністю та систематичною присутністю на дослідницькому чи полемічному полі видно й у працях інших істориків. Наприклад, Ґжеґож Мотика після видання 2011 р. книжки «Від Волинської різанини до Акції „Вісла”» 6 років нічого не написав на українську тему. Річниця Акції «Вісла» змусила його 2017 р. видати інтелектуально нецікаву для мене книжечку «Волинь ‘43». Дослідницьку послідовність, натомість, представляють праці Яна Пісулінського та Маріуша Зайончковського.

Держава понад усе / УПА нижче всього
А. Брожиняк написав статтю, згідну з актуальним державно-юридичним підходом уряду Польщі до історичної політики щодо українців та України. Не сама історія, а нинішні потреби уряду реґулюють основну течію цієї політики. Це перший сиґнал з ІНП для інших істориків, які є працівниками установ, фінансованих державою, що історичну політику можна викласти у формі статті, а згодом ввести її у шкільні підручники як історію Польщі чи польсько-українських відносин ХХ ст. Це сиґнал і про те, що історичний діалог з Україною буде набагато складніший, ніж це було до сих пір. Але це матиме і свої наслідки, адже невдовзі польському урядові буде щораз важче вести політику приховування злочинів польської держави щодо власних громадян-українців, серед яких найбільший злочин – Акція «Вісла». У цьому питанні стаття А. Брожиняка внесла важливу зміну: депортацію, хоч і здійснили її комуністи (!), треба вважати згідною з польським державним інтересом і відповідною до стану законодавства 1939 р. (Отож, хай і комуністична, але все ж держава здійснила цей злочин!)
Саме державний, а не лише комуністичний характер депортації 1947 р. – це найважливіший елемент нового погляду автора на цю проблему. Дії комуністів щодо українців трактували досі як злочин. Тепер – злочину нема. Не було комуністичного злочину, а навпаки, була охорона польських громадян від злочину і захист терито­ріальної цілісності держави. Злочином була б, як я розумію, відмова комуністів від депортації українців з метою знищити УПА.

Нові союзники: УПА і комуністи?..
Така позиція ряшівського історика випливає безпосередньо з захоплення нинішнього уряду перспективою сильної держави, яка має право до леґального насильства щодо власних громадян. Цей уряд робить усе, щоб польська націонал-демократична держава переросла навіть польську комуністичну державу. Він використовує тему УПА до дискредитації комуністів як власних суперників до привласнення держави. Досі, – так Брожиняк прочитав замовлення уряду, – щодо Акції «Вісла» панувала ситуація, яка принижувала державні повноваження до леґального насильства. Тут виросла така конструкція: держава шляхом визнання акту леґального насильства визволяється аж від двох ворогів: комунізму та УПА. Це нова, невідома давніше форма окупації Польщі.
Перетворення Акції «Вісла» зі злочину комунізму на державний обов’язок має також міжнародні наслідки. Думку А. Брожиняка слід розуміти так: взяття повної відповідальності за депортацію українців буде перемогою Польщі над Радянським Союзом, адже чимало істориків погоджуються з поглядом, що в умовах неповної незалежності польської держави Акцію «Вісла» неможливо було здійснити без дозволу Москви. Визнання депортації заслугою держави стає важливим атрибутом внутрішньої незалежності Польщі. Виходить, що державна відповідальність за депортацію дає більше користі, ніж відповідальність комуністична – вона установлює державу там, де її начебто давніше не було. Я ніколи не визнавав відповідальності комунізму за Акцію «Вісла», але також ніколи не думав, що реституція держави мала б відбуватися за таким цинічним сценарієм.

Вагомі є також наслідки «нового бачення» щодо УПА і держави. Віднині можна вважати, що Польща захищала місцевих українців від УПА та ОУН. А те, що вона вибрала той, а не інший спосіб захисту, це провина самої УПА й ОУН (А. Брожиняк часто користується висловом «український націоналізм»). Якщо я правильно зрозумів статтю, то це була найвища міра етики: Польська Республіка рятувала «суспільність, яка сама не була здатна вирватися зі спіралі страху й терору». Звідси висновок, що УПА могла б знищити власну базу…

Державна безкарність
У статті можна прочитати, що критики Акції «Вісла» не вміють представити переконливого плану операції, яка покінчила б з УПА і не сягала до депортації мирного населення. Це й є слабке місце в мисленні автора. Він приписав державі позитивну відповідальність (вирішення конфлікту), але не захотів побачити неґативної відповідальності. Я вважаю, що в Польщі не було б УПА, якби держава своєю аґресивною політикою, а саме вбивствами та депортацією українців до УРСР, не спровокувала її виникнення. Парадоксально, але держава сама стала причиною створення УПА на своїй території, а 1947 р. максимально це використала. Тому через 70 років А. Брожиняк нагадав, що держава не готова поступатися комуністичній системі перемоги не лише над УПА, а насамперед над мирним населенням української національності.
Ідучи далі, автор підказав читачеві новий погляд: оскільки не було злочину, то знімається також питання правової відповідальності й покарання. Давніше вину легко приписували комуністичній системі, приховуючи роль держави у цьому. Тимчасом Брожиняк використовує сильну юридичну позицію держави щодо власних громадян і міжнародного законодавства. Державу дуже важко притягнути до відповідальності. А якщо це ще й національна держава, то «вина» меншини й поготів більша.
Таким чином, рукою історика уряд 2017 р. (поки що неофіційно) проголосив невинність Республіки Польщі перед будь-ким. Саме тут і приховується те, чого не побачив проф. Р. Дрозд у статті, а саме пояснення й оправдання, чому Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі не надало дотації на відзначення річниці депортації. Це непорозуміння. Брак дотації і стаття А. Брожиняка випливають з одного джерела та взаємно доповнюються: держава невинна, а що важливіше, цинічно безкарна.

Не асимілюватися – це значить бути «бандерівцем»?
Прочитаймо статтю далі. Перед ким повинна нести відповідальність Республіка Польща? Напевно, не перед своїми громадянами української національності! Про них у статті недвозначно написано: «За денаціоналізацію частини української та лемківської суспільностей вину несуть націоналісти, які виключили з української нації всіх, хто не розділяв їх варварських ідей». Логіка підказує, що вину за небажання «спольщитися» несуть лише прихильники націоналізму (т.зв. бандеризму). Так, «бандеризм» не завжди може бути компліментом, але навіщо аж так безпардонно називати «бандерівцями» всю українську меншину, яка ще існує в Польщі? У статті А. Брожиняка вона нестерпна тим, що зберегла власні позиції й не визнала себе справедливою жертвою державного насильства. Ідентично думають польські націоналісти, які 2016 р. напали на пикулицький похід У цьому контексті шкода, що автор не зумів порадити і старим, і новим українцям (іміґрантам), як треба жити в Польщі, щоби не стати «бандерівцем».
Ще більшу небезпеку тексту А. Брожиняка я бачу в тому, що це відома з історії європейського тоталітаризму ХХ ст. слухняність історика щодо політичного замовлення уряду. Він дозволив урядові переконати себе в тому, що уряд добре представляє націю і державу. Він став чи не першим відомим мені істориком, який про українську проблему почав мислити докладно так, як сподівається цього уряд. Але було б добре, щоби працівник державної історіографічної корпорації ІНП згадав історіографію ІІІ Рейху, СРСР чи сталінського періоду в самій Польщі. Підпорядкування істориків владі закінчується трагічно, бо в результаті історіографія стає тупим інструментом влади, вона вказує, кого потрібно переслідувати, бере участь у злочинах влади й оправдовує ці злочини.
І все ж, я знаходжу щось позитивне у праці А. Брожиняка: він мало написав про історію, та багато про позицію нинішнього польського уряду щодо української меншини (ймовірно, і про якісь її практичні наміри щодо нас). ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*