Омелян ВішкаІСТОРІЯ№13, 2014-03-30

У Півострів Крим лише вузеньким Перекопським перешийком злучений з рештою України. Північна частина – це напівсуха рівнина, не дуже зручна для рільництва. Південна підноситься досить високо – це старі Кримські гори (Роман Кош − 1547 м). Клімат тут дещо сприятливіший, субтропічний. Тут багато садовини, виноградників. Найбільше прибутків дає туризм. Крім столичного Сімферополя й Севастополя, більшими містами є Євпаторія на заході та Керч на сході. Зараз у Криму проживає близько 2 млн. осіб, з них 58% – це росіяни, 24 – українці і 12 – татари.

Крим на мапі: «Восьма карта Європи», складена Птолемеєм у версії Джакомо Ґастальді (Europae Tabula VIII Giacomo Gastaldi), Венеція, I ст. н.е., видана 1548 р., із сайту: ttp://vkraina.com
Крим на мапі: «Восьма карта Європи», складена Птолемеєм у версії Джакомо Ґастальді (Europae Tabula VIII Giacomo Gastaldi), Венеція, I ст. н.е., видана 1548 р., із сайту: ttp://vkraina.com

Кримський півострів – це старожитня Таврія (Таврида). Так називали його греки, які ще до нашої ери заснували там (і на інших узбережжях Чорного моря) низку торговельних поселень. У V ст. на південно-західному березі постав Херсонес (Таврійський). Цей порт давав грекам контроль над північним басейном Чорного моря. Потім він був під контролем Візантії, бо й тамтешні цісарі оцінили його корисне географічне положення. У ІX ст. цей град відвідали солунські брати Кирило і Мефодій, які проводили місійну діяльність серед слов’ян. На той час їх було вже доволі багато в місті. Наприкінці X ст., а точніше 988 р. сюди прийшов могутній руський князь Володимир Великий. По дорозі він розбив печенігів, які осіли в степах на узбережжі Чорного моря. Щоб закріпити відносини з Візантією, дружиною Володимира стала Анна, дочка тамтешнього цісаря. Перед весіллям відбулося хрещення руського князя. У пам’ять про це він побудував тут собор. Але Русі не вдалось закріпитися в Криму. На зміну печенігам на чорноморські степи вторглися кумани (половці) й витіснили русинів на північ.
Минуло декілька століть, коли зі сходу з центру Азії на Русь насунулася величезна монголо-татарська навала. Це була перша половина XIII ст. Вони зруйнували Київ та багато інших руських городів, увійшли далеко в глибину Європи. Через кілька років зміна ситуації в їхній державі змусила ординські війська повертатися на схід. Але не всі повернулися. Татари залишалися. Окремі орди осіли зокрема на північному узбережжі Чорного моря. Тоді татари заселили також сусідній півострів, якому дали назву Крим (монголь.: укріплення, стіна – ред.). З часом вони створили державу Кримське ханство зі столицею в Бахчисараї у південно-західній частині краю. Найбільш відомий рід ханів – Ґіреї. Від 1475 р. Кримське ханство підкорила собі Туреччина – ханат став її васалом. Турецькі султани, як і греки, оцінили значення Крима – в затоках поблизу руїн старожитнього Херсонеса стояв їх флот.
Від самого початку, коли татари осіли в Криму та на узбережжі Чорного й Азовського морів, вони були загрозою для руських земель, зокрема для Поділля, Червоної Русі та Волині. Напади почалися вже в XIV ст., із середини наступного – їх інтенсивність зросла й продовжувалася аж до кінця XVII ст. Набіги татар відбувалися нереґулярно – раз на кілька років, але деколи й двічі на рік, переважно навесні або на початку літа. Татарські загони нищили посіви, грабували (крали худобу, вівці, коні), палили, мордували дітей і старців, ґвалтували, брали ясир. Дослідники нарахували до 150 таких нападів. За їхніми підрахунками, за цей час татари викрали близько мільйона осіб, здебільшого русинів. Їх продавали у кримському місті Кафі (тепер Феодосія), яке належало Ґенуї. Часто-густо причиною грабунків була нестача харчів на півострові. У середині XVIІ ст., під час Хмельниччини, гетьман був змушений запросити татар до участі у війні – інакше вони скористалися б нагодою та вийшли на грабунок.

Тим часом сусідня Росія розрослася в потужну державу й заявила про своє зацікавлення вікном у світ – узбережжям Чорного моря. А тут була неминуча війна з Туреччиною та їхнім васалом Кримським ханством. Найбільші територіальні здобутки випали на часи правління Катерини ІІ – другу половину XVIII ст. Вона вже знищила автономію Гетьманщини (1764), потім розправилася з повстанським рухом Коліївщиною (1768) і, певно, неминуче взялась би за ліквідацію Запорозької Січі, якби не війна з Туреччиною (1768–1774) і використання в ній козацьких сил. Ті під проводом Петра Калнишевського воювали під Очаковом і допомогли опанувати Крим 1774 р. Катерина ІІ видала указ, в якому підкреслила козацькі заслуги, але невдовзі таки ліквідувала козацтво (1775).
Хан підкорився Росії того ж 1775 р. і прийняв їхнє панування. У Криму на той час проживало до півмільйона жителів, здебільшого татар. Після захоплення півострова Росією близько 200 тис. з них подалося до Туреччини. Однак кримчани не здавалися – 1783 р. спалахнуло антиросійське повстання. Імператриця зрозуміла, що без відновлення січового козацтва Росія не зможе відвоювати в Туреччини й освоїти нові землі на Чорному морі. Тоді Потьомкін – губернатор «півдня Росії» – дозволив козакам об’єднуватися в загони для боротьби з татарами. Напередодні чергової війни з Туреччиною дозволили відновити козацьку кінноту і легкий флот, вже під назвою Чорноморське козацтво. Повстання було придушене, хан склав свої повноваження, Крим опинився під пануванням Росії. Ще того ж року Росія почала будувати воєнний порт та організовувати флот, скерований проти Туреччини. Царська влада також оцінила стратегічне значення південно-західного узбережжя Криму, тому локалізувала флот у бухтах поблизу розвалин старовинного Херсонеса. В цьому стратегічному місці постав Севастополь.

Після придушення повстання з Криму виїхали ще тисячі татар. їх 1785 р. залишилось тут приблизно 50 тис. З того часу почався наплив людності з Росії, та не лише росіян. Татари й надалі мали чисельну перевагу, причому їх популяція скоро відновлювалася. У середині XIX ст. напередодні кримської війни населення Криму зросло до 350 тис. З них 78% становили татари, 7% – українці і 6,6% – росіяни. У той час Туреччина почала готуватися до війни з північним сусідом, який дійшов уже до Кавказу, а тепер відбивав у Туреччини балканські простори. На допомогу Туреччині прийшли Англія та Франція, які були занепокоєні російською експансією в бік Близького сходу, можливістю захоплення Босфорської і Дарданельської проток та виходу в Середземне море.

Війна (1853–1856) розігрівалася в басейні Чорного моря, а битва за Севастополь стала однією з важливіших у Криму. Місто боронилося довго, обидві сторони поносили величезні втрати. Кримські татари підтримали своїх побратимів – турків, стали проти Росії. Епізодичну роль відіграли в ній українські козаки-чорноморці, переселені на Кубань. Під час безперервних воєн із черкесами серед чорноморців постала особлива формація досвідчених та сміливих козаків-пластунів (свого роду командос). Вони здебільшого несли розвідувальну службу або виконували спеціальні найскладніші завдання. Такі завдання вони отримали під час облоги Севастополя. Але місто таки впало, і Росія була примушена підписати мир. Це й був кінець її переваги над Туреччиною, Росії не вдалося захопити згаданих проток. Після війни багато татар російська влада переселила, багато відбуло до Туреччини. Збільшився наплив росіян.
Уже на початку XIX ст. в Росії відкрили кліматичну цінність кримського узбережжя, зокрема мальовничого південного, де гори підходять до моря. Одним із перших був граф Л. Потоцький, який побудував резиденцію в Лівадії. російські царі 1860 р. її викупили, а потім розбудували. Інші можновладці також побудували в Криму свої резиденції. Південне узбережжя стало улюбленою в Росії кримською Рив’єрою.

Наступні змагання за Крим почалися наприкінці І Світової війни. У листопаді 1917 р. татари проголосили Кримську Народну Республіку. Проти цього виступили російські більшовики – у січні 1918 р. наїхали на Крим, ліквідували КНР, а в березні утворили Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди. У квітні півострів опанували війська Української Народної Республіки, але незабаром на підставі Берестейського договору сюди увійшли німецькі відділи. Ще у квітні того ж року німці погодилися на відновлення КНР. Однак коли в жовтні вони вийшли з Криму, на зміну їм увійшли білогвардійці. Не відмовлялися від півострова й більшовики, відтак між ними розгорілися воєнні протистояння. Нарешті в листопаді 1920 р. Червона армія перемогла і включила територію Криму до Росії. Для місцевих татар настав трагічний час – розпочалися жахливі репресії. замордовано 60–70 тис. людей цієї національності. ленінська Рада народних комісарів 1921 р. утворила Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку у складі РРФСР.

Нові випробування спіткали Крим 1941 р. – восени сюди вдерлися німецькі війська. Знову найдовше втримувався Севастополь, який був узятий лише наступного року. Татари знов скористалися нагодою і наладнали співпрацю з німцями. Після витиснення гітлерівців 1944 р. Сталін звинуватив їх у колаборації і строго покарав. Татари понесли збірну відповідальність. У травні розпочалася депортація – татар вивезли до Центральної Азії, переважно до Узбекистану. Їхні садиби перебирали здебільшого заселені владою росіяни. Однак вони не зуміли справитися з тутешніми природними умовами (необхідність зберігання води й зрошування), і в результаті сільське господарство занепало. Хрущов 1954 р. вирішив передати Крим Україні. Тодішня київська совєтська влада не вимагала цього, але й не могла відмовитися. Офіційно це сталося з нагоди 300-ліття Переяславської угоди, але правдива причина інша. У Криму не вистачало харчів та енергії. Передання його Україні означало, що з того часу вона дотувала Крим. За часів Хрущова побудовано нову енергетичну лінію з України та канал, яким дніпровська вода з Каховського водосховища перекачувалася на Крим. А щоб відновити сільське господарство, на півострів переселили навіть трохи західноукраїнських селян.
Лише після оголошення в Совєтському Союзі горбачовської перебудови для татар настала можливість повернутися з вигнання, хоча місцева кримська влада цьому не сприяла. Прискорення наступило щойно в незалежній Україні.
Одразу після проголошення незалежної України розпочалися скеровані на відокремлення Криму заходи місцевих росіян, яких підбурювала й підтримувала Москва. Кримська Верховна Рада 1992 р. прийняла рішення про державну незалежність Республіки Крим, схвалила конституцію, яка передбачала пост президента. Київ практично втрачав контроль над Кримом, але цієї влади не визнав. Лише в 1995 р. президент України скасував пост президента АРК, право визначати главу кримського уряду передав президентові, а склад цього уряду – Кабінетові міністрів України. Після прийняття 1996 р. конституції України на її основі кримська Верховна Рада схвалила конституцію Автономної Республіки Крим. У ній окреслено статус цього реґіону: «Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання». Серед них немає питань оборони, закордонної політики, валютної системи, правосуддя, які належать до єдиної системи України. Кримську конституцію, яка становить X розділ Конституції України, затвердила Верховна Рада України. Стяг АРК – це біла широка горизонтальна смуга, обмежена вузькими, внизу червоною, а вгорі синьою, смужками. Кольори прапора ідентичні з російськими. На стрічці гербу таких же барв видніє напис: «Процветание в единстве». З ким «в единстве», мусимо здогадуватися.
Татари 1994 р. створили Меджліс кримськотатарського народу. Це їхній представницький орган, своєрідний парламент, членів якого обирає Курултай – Збори кримських татар. Таким чином у межах АРК існує й друга автономія, яка охоплює лише татар. Однак Київ офіційно не визнає Меджлісу органом державної влади.
Іншим запальним пунктом був розподіл Чорноморського флоту, який зосереджувався головним чином у Севастополі. Російська частина не мала, де подітися, тому Україна 1997 р. погодилася на те, щоб вона залишилась у Севастополі на 20 років, поки Росія не побудує для неї бази. Росія не поспішала передислоковувати свій флот. президент України Віктор Янукович 2010 р. погодився на продовження терміну оренди на 25 років, тобто до 2042 р.Після цього один з російських адміралів сказав: «Севастополь наш навсегда»… ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*