Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2017-12-10
Якби не стаття Ярослава Присташа «Між синдромами жертви і винуватця» («НС» 38/2017), то я й досі не подумав би, що в мене як українця є співвідповідальність за злочини, які вчинили на Волині інші українці 21 рік перед моїм народженням і 500 кілометрів від місця мого народження. Автор написав прямо: «Хоч ми як гілка українського народу безпосередньо не брали участі у злочинах на Волині, то ця подія безпосередньо вплинула на нас у формі погромів на Холмщині й Надсянні, врешті депортації та Акції „Вісла”. І надалі впливає на нас […], змушуючи виправдовувати Волинську трагедію».
Автор нічого не видумав. Він повторив нинішню «істину» державної історичної політики пропаґанди: на Волині місцеві українці вбивали поляків і за це несуть свою частину відповідальності всі українці – від Сяну до Канади. Не розумію, з якої причини також Я. Присташ уклав нас, українців польської держави, у волинську трагедію і приписав нам співвідповідальність? Чому він солідаризується з тими, хто насильно вимагає від нас цієї співвідповідальності? Очевидно, Я. Присташ піддався натискові польської національної позиції щодо українсько-польського минулого під час ІІ Світової війни. Публіцисти й історики, які виходять з такої інтерпретації історії, поширили волинську трагедію на всіх поляків та українців. На це вплинула романтична концепція минулого, яку Тарас Шевченко виклав як «спільноту мертвих, живих і ненароджених».
Навіщо Колаковський?
Можливо, у Присташа був якийсь сумнів, але щоб його стерти й утвердитися в національній однозначності світу, послався на думку Лешека Колаковського. Польський філософ нібито мав довести, що існує національна співвідповідальність. Отож, лихі вчинки одного українця – це проблема кожного українця. Але це звучить непереконливо. Вчинки людей насамперед людські та ситуативні, а вже потім можуть бути національні й згідні з якимись -ізмами. Охочих націоналізувати вчинки є багато, зокрема, коли тим вчинком є убивство. І так, як хочуть націоналісти польські й українські, на Волині українці вбивали поляків. Я з цим не погоджуся: людина та її вчинки – це щось більше, ніж її національна приналежність.
Щоб це пояснити, я ставлю питання: а де в мене є українська національність? У лікті, у животі, у ногах? Ні, отож винуватою мала б залишитися свідомість або думка. Не вірю у вислови: «Виссав українство з молоком матері» чи «Polak do szpiku kości». Адже таке біологічно-етнічне розуміння світу доводить до того, що нема людей, а є лише нації. На цій основі чимало політиків вправно перетворює міжнаціональні відносини на цькування, маніпуляції, в’язниці й концтабори… Коли член однієї нації вб’є члена іншої, завжди виявляється, що він мав свою окрему національну правду, яка давала йому спершу таке право, а згодом і виправдання. Політики пильно охороняють такий національний концтабір (інколи й називаючи його «батьківщиною») та міцно тиснуть на власну націю, щоб вона визнавала лиш одну правду. Нинішня польська держава демонструє це аж надто яскраво саме з приводу Волинської трагедії.
Колір кісток
Крім синдрому волинського ката, Я. Присташ більше у нас, українців у Польщі, не побачив, хоч намагався пом’якшити ситуацію введенням контексту Акції «Вісла», де то ми вказували на катів, що не є нами. Спекулюючи на моєму українстві, автор «Між синдромами жертви і винуватця» переконує, що якби не Волинь, не було б Акції «Вісла». І тихцем пропонує погодитися також з тим, що якби ми показали польській політичній публіці наше відчуття співвідповідальності за Волинь, то не було б нападу на пикулицький похід у Перемишлі, не було б оклику «смерть українцям!» перед тамтешнім Народним домом 2016 р. І так нескінченно, згідно з відомим висловом мера Перемишля Роберта Хоми: якщо українці в Польщі не покаються за Волинь, то напади будуть тривати й далі…
Позиція Присташа чи Хоми не дивує, бо виключно національне розуміння історії більше пропозицій не дає. На мій погляд, історія має більше визначників, ніж національний. Тимчасом є чимало таких людей, зокрема коли вони вважають себе лише українцями чи лише поляками, національність убивці вкрай потрібна. Читаючи історичні документи і нинішні історичні дослідження, бачу, що якби не було поняття національності, їхні автори не мали б кому приписати позиції ката чи жертви. Польським критикам УПА українство дуже вигідне – якби не воно, то за Волинь довелось би звинувачувати просто людей. А це не мало б політичного ефекту. Це не вказувало б, яка нація краща, а яка гірша. Саме тому для нинішніх польських націоналістів 1943 р. на Волині було так багато «до білої кістки українських українців», які різали не кого іншого, а «до білої кістки польських поляків». Якби не оця «національна кістка», то на Волині могли б загинути сотні тисяч людей, і не варті були б уваги. Ніхто не бере до уваги, що ці «поляки» могли ситуаційно вважатися людьми небезпечними або людьми багатими, оточеними людьми бідними. На ситуацію, де нема поляків і нема українців, сьогодні в Польщі та Україні ніхто не дає згоди. Державна пропаґанда переконує, що тоді людський світ став би нераціональним або бідним.
Саме в такому – виключно національному підході – зацікавлені сьогодні не тільки Ярослав Присташ, а й Ґжеґож Мотика чи Володимир В’ятрович, а також український і польський інститути національної пам’яті. Їх підхід означає таке: а) злочин є національний або його нема; б) кат має національність або його нема, в) жертва є національна або вона непотрібна. Де ж можна сховатися перед цим примітивним державним націоналізмом?
Не думати за «волинською схемою»
Я не згідний з таким підходом до нації, її злочинів чи подвигів. На те є часові, географічні і логічні причини. Бо чому не мала б залишитися якась частина нації невинною? Чому злочин, скоєний в одному місці, має стосуватися всіх, а невинність в іншому місці у той самий час цього злочину не скасовує? З міркувань Я. Присташа випливає, що навіть Акція «Вісла» не повинна дати нам невинності, й нинішня українська 2-річна дитина під Колобжеґом має шанс стати «волинським різуном».
Людські злочини потрібно міряти не національністю, а індивідуальною, часовою та географічною відповідальністю. Національність може бути тільки одним з багатьох чинників розуміння вбивства, а не єдиним. І тому в нас як частини української нації, а також польських громадян не може бути почуття провини за Волинь, і даремно польські політики притягають нас до відповідальності за неї майже за горло. Адже логічним було б , щоб за холмську та надсянську різанину, які вчинили поляки українцям у 1943–1945 рр., мали б почуватися співвідповідальними нинішні поляки під Познанем. І чомусь цього не видно.
Заперечувати причетність до Волині українців з Закерзоння – такою повинна бути наша позиція. Саме така співвідповідальність мені ближча: вона не заперечує нічого з того, що 1943 р. сталося на Волині, проте виявляє її реґіональний розмір і тримає під контролем жандармську палку держави.
У нас, українців – громадян польської держави, є власний, закерзонський список ситуацій, де ми ставали жертвами або катами. На історичну арену ми вийшли у липні 1944 р., тобто рік після спалаху Волині. Хтось з моїх дідів, може, і чув про нього, але чутки – це замало для того, щоб стати катом або жертвою.
Не лише в Польщі українцям не можна дозволити, щоб нас змусили мислити Волинню. Ця польська концепція замість бути реґіональною під впливом державної пропаґанди перетворилася на національну, а в останні роки стала навіть більшою (!) від гітлерівської гекатомби поляків. Маніпуляції Волинню, на жаль, не переростають у солідні дослідження, моральну та інтелектуальну задуму. Вони доводять її до стану примітивного політичного інструмента, який зветься палка. А палка – це улюблений засіб праці жандарма.
Я не приймаю тоталітарної національності. Адже саме виходячи з тоталітаризму історики й публіцисти Польщі приписали нам усенаціональний конфлікт, якого не було, і проклали дорогу до наступного. Тому я заперечую погляд Колаковського з його варіантом «і мертвим, і живим, і ненародженим» чи підхід Я. Присташа. Я не хочу їхньої нації як чогось цілого, ідентичного всюди і завжди, тому що це концентраційний табір. У мене є бажання відстоювати моє географічно-культурне право бути на Лемківщині чи Підляшші іншим, ніж українець з Волині чи Кубані. Це моє реальне право, що випливає з моєї тілесності тут і тепер на Землі, а не погляд, накинений державою. Я маю власну історію, а не волинську. Я можу бути поганим українцем з Надсяння, але до українців з Волині нема в мене інтересу іншого, крім мого власного вільного інтелектуального вибору. Ніхто мені не накине Волині тоталітарним арґументом про націю як одне ціле. Ніхто – включно з українськими та польськими політиками – не забере в мене мого права на різницю. Якщо комусь вкрай треба довідатися, у чому справа, я маю власні «волині» на Надсянні та Лемківщині, звідки родом мій рід. І я знаю, що Волинь 1943 р. буде мати з нами, українцями в Польщі, щось спільне лише тоді, коли тотальна націоналістична пропаґанда зліквідує час і простір – як той реальний, так у моєму мозку. ■
