Ганна Яковлева ■ УКРАЇНА ■ №22, 2014-06-01
Схід України застиг, немов чорно-біла фотографія, на якій ледь видно кольоровий вогник, вогник надії. Для пані Марії кожний ранок був звичайним, за вікном час від часу ліниво світило сонце, але щодня підкрадалися страшні думки. Місто, в якому вона народилася і виросла, стає чужим, люди інші, у повітрі відчутна легка напруга…
У місті Луганську завжди було досить спокійно, все йшло по давно вже «вишліфуваному» розпорядку: дім, праця, сім’я. Коли почалися заворушення в Києві, перше, що спало на думку жінці, було: «Дякую тобі, Боже, що в цій країні ще живуть люди, які не втратили надії!». Вся родина Маріїна жила подіями, які відбувалися на Майдані і в цілій Україні, та, як розповідає сама жінка, дивувалася неґативному ставленню до цих подій сусідів, деяких друзів і знайомих. Чому? Тому, що більшість з них дивиться виключно російське телебачення, вірить кожному сказаному там слову, а дії будь-якого діяча, політика чи навіть президента не обговорюються, бо вони завжди «правильні». Дивує таке відношення до власної держави. Марія з багатьма друзями взагалі перестала спілкуватися з однієї всім зрозумілої причини: вони були готові зрадити свою Батьківщину, «скласти зброю, навіть не почувши попереджувального вистрілу». Однак приємно вразило те, що патріотизм небайдужих людей, коли розпочалися заворушення по всій Україні, досягав свого апогею не тільки в західних і центральних частинах України, але й на сході (не думайте, що на сході не залишилося громадян, вдячних своїй землі. Ні, вони ще є!).
Пані Марії 36 років, вона не нарікає на своє життя, а, навпаки, дякує за те все, що має. Вона розповідає: «Мене, а також людей, з котрими я спілкувалася, цікавило одне і те саме питання: де російські ЗМІ беруть таку дивну і спотворену інформацію про Україну?» Що найбільше здивувало жінку, так це промова президента Російської Федерації Владіміра Путіна, коли він сказав, що урятує російськомовне населення України від натисків, принижень і насмішок. Марія ще раз наголошує, що вона народилася і виросла в Луганську. Мова, якою вона спілкується кожного дня – російська (хоч українську знає також). І перші слова її дітей були сказані російською. Теж ніхто ніколи не погрожував, не насміхався і не переслідував її родину. То що ж це? Байка? Вигадка? А може провокація? Та, як виявилося, це були тільки «квіточки»! Як до Маріїного чоловіка з Росії, а точніше, з самої Москви, зателефонувала його молодша сестра і порадила пакувати речі й тікати від фашистів, котрі йдуть грабувати наші домівки і вбивати, для Марії це була повна несподіванка. Чоловік відповів сестрі, що «ми не будемо тікати від самих себе». Через деякий час Марія все зрозуміла, коли дізналася, що російські війська скупчились на кордоні з Україною, а в місто почали «просочуватися» перші провокатори. Вже пізніше і всім стало відомо, який жах почався в Луганську після того, як ми втратили Крим. Марія мешкає майже в центрі міста і їй не потрібно було дивитися новини в телебаченні, все відбувалося за її вікнами, вона же сама бачила, як били людей з українськими прапорами лише за те, що вони патріоти. «На цьому несподіванки не закінчилися», – продовжує розповідь Марія. Всі, хто працював на державних посадах, її чоловік теж, мали чітко виконувати накази вищих чиновників. Їм забороняється і до сьогодні брати участь у будь-яких мирних мітинґах. Вони мають виконувати накази, лише вигідні для «верхів».
«Сльози котилися мимоволі», – ділиться переживаннями ще один свідок зі сходу Ольга, яка мешкає в Дніпропетровську вже багато років. Як говорить сама жінка, вона давно не стежила так пильно за станом держави, як нині: «Сейчас одновременно испытываю и страх перед войной, и надежду, что все же страна может измениться к лучшему…» («Тепер одночасно відчуваю і страх перед війною, і надію, що все-таки держава може змінитися на краще» – ред.) У голосі пані Ольги відчувалася напруга, а очі наповнилися сльозами. «Ой, сегодня моя мама (71 год) сказала, что в СССР-2 она не хочет. Я так обрадовалась, как ребёнок.» («А сьогодні моя мама (71 рік) сказала, що до СРСР-2 вона не хоче. Я зраділа, як дитина» – ред.) Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті, і, дійсно, щось у цьому є.
До нашої розмови приєдналася Олександра (їй 21 рік), студентка з міста Дніпродзержинська. Вона ствердила, що в Дніпродзержинську є багато студентів, які активно беруть участь у мітинґах за єдину соборну Україну. Вони улаштовують флешмоби (спонтанні акції – ред.), привселюдно співають Гімн України. Студенти виступають за корінні зміни, за краще майбутнє, за мир у країні. Хоч на питання: «Чи довіряють студенти теперішній владі?» Олександра без вагань відповіла: «Ні!», а потім почала розказувати про те, що багато її друзів були на Майдані, що там пробудився дух українського народу і проявилася міць нашого коріння. З її розповідей я зрозуміла, що молодь, котра народилася вже в незалежній державі, дійсно, вихована патріотами. Коли Олександра говорила про те, як українська молодь планує боротися проти поділу країни, в її очах горів вогник, вогник майбутнього України. Колись у прямій трансляції з Майдану я почула такий вислів: «Шукаючи Європу, ми знайшли Україну». Це правда, ми віднайшли самих себе! Україну визнано найбільш патріотичною країною світу 2014 р. Я впевнена, що ми, українці, цього заслуговуємо, бо, незважаючи на те, що розмовляємо різними мовами, Україна в нас одна, і ми боремося за краще життя на рідній землі! ■
