Зерам Зейтуллаєва, Андрій Живачівський ■ УКРАЇНА ■ №22, 2017-05-28
Трагічна доля та сьогоднішня ситуація кримських татар
Доля кримських татар та українців у Польщі схожа. І одні, і другі були насильно виселені з рідних домівок і вивезені з забороною повернення. І одні, і другі зберегли свою ідентичність. Велика частина третього покоління кримських татар вимушена була знову покинути свої домівки 2014 р. Як виглядала депортація їхніх дідусів та бабусь? І чи вірить молоде покоління у своє повернення в Крим?
Dünyada barsıñ, ey, Ana Qırım, Sen menim bitmez, tukenmez yerim Vetanım – Qırım, milletim Qırım, Ölüm de Qırım, tirim de Qırım *
Rustem Ali
Кілька тижнів тому в Польщі проходило відзначення 70-ї річниці Акції «Вісла», яка стала основою світогляду українців, депортованих зі своїх споконвічних земель. Уже виросло третє покоління жертв операції, а це громадяни Польщі і Європейського Союзу, котрі на весь голос заявляють про депортацію своїх дідусів та бабусь. Натомість, за півтори тисячі кілометрів від Польщі проживають інші жертви сталінсько-комуністичної депортації та їхні однолітки – третє покоління кримських татар після депортації всього народу 1944 р. Молоді кримські татари віком 16–25 років – це громадяни України, ровесники української незалежності, що народилися вже в омріяному їхніми батьками Криму, росли і формувались у незалежній Україні. І саме вони складали основу кримського Євромайдану за європейські цінності, саме вони були тим останнім форпостом української суверенності в Криму під час окупації Росією 2014 р. Заради збереження українського громадянства, а ще більше через велику любов до своєї Української держави це третє покоління депортованого народу змушене було знову покидати рідні домівки, які зі сльозами радості будували їхні батьки майже після півстолітнього вигнання. Третє покоління кримськотатарського народу знову змушене покидати рідну землю, свій Єшіль Ада (з кримськотатарської – «Зелений острів»). Так вони називають Крим.
Вигнання і поневіряння
Депортація і вигнання – це складова життя кримських татар уже понад два століття. Після анексії Російською імперією незалежного Кримського ханату 1783 р. відбулась перша хвиля еміґрації татар з Криму. До кінця XVIII ст. звідти вимушені були виїхати до Туреччини та Румунії близько сто тисяч кримських татар. Наступна інтенсивна хвиля була спричинена Східною (Кримською) війною 1853–1856 рр. Татар звинувачували у співпраці з ворогом, через що почалися нові гоніння на них, і знову сотні тисяч кримчан змушені були покидати рідну землю. Загалом 1780–1880 рр. називають «чорним століттям» для кримськотатарського народу. Свою Батьківщину покинули сотні тисяч кримських татар. Вважається, що до кінця ХІХ ст. у вимушену еміґрацію подалося понад мільйон людей.
Наступні втрати були вже в радянські часи. Під час голоду в Криму у 1921– 1922 рр. 80 тисяч людей попрощалися з життям. Наступні тисячі загинули від рук каральних органів більшовиків, які впроваджували новий лад.
Депортація всього народу
Травень – особливий місяць для кримських татар. Для більшості людей цей місяць асоціюється з теплом і сонцем, а в кримських татар – з болем утрат, тугою за відібраною Батьківщиною. Скільки весен вже було в житті людей, а біль не вщухає, лише передається від старшого покоління до молодшого. Передаються й розповіді про те, як це було. У кожній родині живе своя сумна історія: «Радянські солдати увійшли в ніч на 18 травня 1944, зламавши наші двері гвинтівками. Моя мати стояла заспана з лампою в руках. Один солдат вхопив лампу з рук мами, побив її зброєю та прокричав: „Ми вас викинемо звідси. Нічого не можна з собою брати, всі речі мають залишатися тут”. Потім нас зібрали і відвезли на вокзал. Весь народ був там. Через деякий час нами заповнили вагони та повезли в Узбекистан. По дорозі викидали тих людей, що померли. Ми всі були дуже хворі і мали воші. Нас відвезли до села. Тут почали жити в бараках. У кожному бараці містилося по 5–6 сімей. Кожна родина мала свій куток. Люди вмирали опухлі від голоду. Мій батько не міг нікого знайти, щоб поховати мертвих. Дуже довго ми так жили. Національним питанням почали займатись у 1964 році. Ми потаємно збирались з іншими молодими людьми, депортованими, як і я. Потім для того, щоб повернутися в Крим, ми почали їздити до Москви на мітинґи», – розповідає ветеран Кримськотарського національного руху Веджіє Кашка.
Депортація 1944 р. в житті кримськотатарського народу – це подія, котра призвела до трагічних наслідків і стала невід’ємною складовою кримськотатарської національної свідомості. 11 травня 1944 р. вийшла таємна постанова Державного комітету оборони СРСР «Про кримських татар»: «У період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армiї, що обороняли Крим, i переходили на сторону противника, вступали до сформованих нiмцями добровольчих татарських частин. „Татарськi нацiональнi комiтети” вели роботу з підготовки насильницького відторгнення Криму вiд Радянського Союзу…».
Операцiя виселення розпочалася на свiтанку 18 травня, а завершилася о 16 год. 20 травня. Практично за неповні три доби виселено весь народ. 18 травня стало чорним днем в історії кримськотатарського народу. Український вчений А. Наберухiн, який дослiджує дану проблему, оприлюднив вражаючi цифри людських втрат у дорозi – це 7889 осiб (офiцiйна цифра – 191). Iсторики, пов’язанi з кримськотатарським нацiональним рухом, наводять зовсiм iншi цифри – 423 тисячi виселених, з яких 195 тисяч чоловiк загинуло в дорозi та протягом перших 1,5 року життя у спецпоселеннях (це становить понад 46%). Цинізм у звинуваченні зради просто вражає, тому що 54% дорослого татарського населення мобілізовано до Червоної армії.
Президія Верховної Ради СРСР 1956 р. видала Указ про зняття адміністративного нагляду з кримських татар, проте даний указ не дозволяв їм повертатись на рідні землі, а також не повертав конфіскованого майна. Почався Рух за повернення на Батьківщину. Лідером цього руху став відомий правозахисник і політв’язень Мустафа Джемілєв, котрий і тепер є лідером кримських татар. Потрібно також сказати, що, починаючи з 1956 р., аж до 1989 р. кримські татари прибували у Крим з метою оселитись, проте їх там не прописували, а насильно виганяли. 23 червня 1978 р. в селi Беш-Терек (Донське) на знак протесту проти дій влади, її заборони прописки для кримських татар у Криму, акт самоспалення вчинив Муса Мамут. Похорон Муси перетворився на масову демонстрацію. Проте влада тільки посилила паспортний контроль та видавання прописки в Криму (тобто не видавання її татарам).
Кримські татари від проголошення незалежності України 1991 р. до анексії півострова Росією 2014 р.
Тільки після розпаду СРСР та здобуття Україною незалежності почалося масове повернення кримських татар на свою історичну Батьківщину. Проте перші роки після повернення у Крим легкими не були. Виникали численні сутички за землю з людьми, котрих після виселення кримських татар заселили в Криму. Репатріанти продавали практично за безцінь свої будинки та майно на місцях проживання, натомість ніхто не ґарантував повернення батьківських хат у Криму. Зрештою, місцева кримська влада робила різні перепони для кримських татар – було важко влаштуватись на роботу за спеціальністю, а також отримати дозвіл на ділянку землі. Татари вдавалися до так званого «самозахвату» земельних ділянок. Часто на місцях такого «самозахвату» поставали цілі «мікрорайони». Перших 10 років після повернення були дуже важкими. А ще треба брати до уваги те, що, коли повернулися, їх не зустрічали з відкритими обіймами – жителі Криму вкрай вороже відносились до новоприбулих.
Роботу теж не давали за національною ознакою. Тому багато людей з вищою освітою, професори та науковці змушені були працювати в полі і в теплицях. Одна кримська татарка пригадує, як тато мусив працювати на будові, при тому, що в Самарканді він залишив свій бізнес. Заробітну плату не видавали місяцями.
У критичному стані була освіта власною мовою, у період перших двадцяти років незалежності України відкрито всього 15 шкіл, які умов но можна назвати національними, тому що більшість предметів викладалась російською мовою, а не кримськотатарською, тоді як до депортації 1944 р. у Криму було майже 400 освітніх кримськотатарських закладів. Станом на 2003 р. на півострові навчалося близько 175 тисяч учнів, серед яких майже 33 тисячі кримських татар (19%), натомість у згаданих кримськотатарських національних школах навчалось усього 2919 дітей, тобто тільки кожна восьма дитина.
До самої окупації були також складні стосунки представницького органу кримських татар Меджлісу з українською владою. Сам Меджліс всі роки залишався поза правовим полем України, і тільки в березні 2014 р. Верховна Рада України визнала Меджліс офіційним представницьким органом кримських татар, а в листопаді 2015 р. депортацію 1944 р. визнано геноцидом кримськотатарського народу. Ці рішення повинні були прийматись ще в 90-х роках, може б тоді ми не мали окупації Криму.
Основною метою кримськотатарського народу від часу повернення на рідну землю була національно-територіальна автономія. Проте вже і після 3 років окупації український парламент не виявив політичної волі прийняти це рішення.
Кримськотатарська молодь після окупації 2014 р.
Молоді кримські татари віком 16–25 років – це покоління, котре народилося в українському Криму. Їхні батьки народились уже на місцях заслання в Узбекистані та на інших землях, куди були депортовані автохтони Криму, і котрі тіль ки з розповідей знали про Крим. Свою омріяну Батьківщину вони вперше побачили лише в 1989–1991 рр. Натомість кримськотатарська молодь росла і формувалася в Криму. Це покоління пішло у кримськотатарські національні школи і з дитинства виховувалося на розповідях про депортацію та півстолітнє вигнання. Вони з дитинства ходили на мітинґ-реквієм 18 травня, поминаючи десятки тисяч людей, які дожили до омріяного повернення.
Одним з викликів перед кримськотатарською молоддю є збереження своєї ідентичності, а особливо мови. Далеко не секрет, що кримськотатарська мова – одна з тих, які перебувають під загрозою зникнення. Саме від цього покоління залежить, чи вона відродиться. На жаль, багато з молодих кримських татар просто не знає своєї рідної мови, а часто навіть знаючи, між собою спілкуються російською (саме нею найчастіше розмовляють кримські татари).
Ця молодь росла і дорослішала разом з незалежною Україною. Вони підлітками виходили на майдан під час Помаранчевої революції, саме ця молодь складала основу Євромайдану в Криму у 2013–2014 рр. під час Революції гідності, тому що сповідувала європейські цінності та бачила кримських татар невід’ємною частиною Європи. Більшість із них стояло під Верховною Радою Криму 27 лютого, відстоюючи українську суверенність. Проте прийшла окупація, і серед 12 убитих, 17 зниклих безвісти та 39 політв’язнів чи не найбільше кримських татар. Називають різну кількість людей, які покинули Крим після окупації, але найчастіше звучить 20 тисяч. Одна з перших жертв російської аґресії в Україні – кримський татарин Решат Аметов, котрого по-звірячому вбили в березні 2014 р. Це якраз молоде покоління кримських татар, не бажаючи жити під окупаційною владою, покинуло свій рідний Крим. Більшість із них виїхало на материкову Україну, в основному оселяючись у Києві та Львові. Ця кримськотатарська молодь активно долучилася до проведення реформ в Україні та створила численні громадські організації, які працюють над деокупацією Криму. Незважаючи на трагічність ситуації, це покоління кримських татар навчилось від своїх батьків, дідусів та бабусь вірити, що важкі часи колись закінчаться і настане мир та спокій.
На даний момент здається, що Крим назавжди відійшов до Росії, проте молоді кримські татари, батьки котрих довго чекали на повернення у Крим, не мають жодного сумніву в тому, що Крим знову повернеться до України і після окупації знову стане кримськотатарським, зі своїми школами, університетами та національно-територіальною автономією. ■
* Ти є на світі, о Матінко, Криме!, Ти моя безсмертна, незнищенна земле! Батьківщино – Криме, народе мій, Криме, До смерті, Криме, все життя, мій Криме!
Рустем Алі
