Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №9, 2018-03-04

Мене давно і часто питають колеґи з України: чому ви, українці в Польщі, таку прискіпливу увагу звертаєте на польських націоналістів? Їх, мовляв, у Польщі не так багато, а ви робите з них проблему. Може, краще взагалі не зачіпати їх і не робити дармової реклами?

Такі розмови – не рідкість і в наших внутрішніх побутових суперечках. Може, речники Об’єднання українців у Польщі не повинні перейматися тим, що польські націоналістичні рухи звертають щораз більшу увагу на нас?
Дійсно, є ситуації, коли краще промовчати. Проте в Польщі вузьконаціональна машина пропаґанди, – ні, я не помилився, саме «машина пропаґанди», – розкрутилася так, що коли ми піддамося, то вона нас проковтне.
Розповім на конкретному прикладі. Поки зверстається це число «НС», у Гайнівці на Підляшші (де живуть «тутейші», котрі номінально стали білорусами, хоч і частина з них може признаватися й до української національності) уже відбудеться марш націоналістів під прапором пам’яті «проклятого солдата» Ромуальда Райса «Бурого». На його руках – кров десятків невинних «тутейших», що ще 2005 р. встановив у своєму слідстві польський Інститут національної пам’яті, назвавши убивство таким, «що має ознаки геноциду».
Попри те, для польських «народових» середовищ він є героєм. І щось мені підказує, що не тому, що мав неабиякий військовий досвід (це підкреслюють деякі історики, які захищають «Бурого»), а саме за те, що він убивав підляських православних. Підтвердженням моєї тези нехай буде те, що націоналісти взялися проводити свій марш у першу суботу Великого посту, коли православні згадують померлих. Це все для того, щоб іще більше принизити місцевих.
Я розмовляв з місцевими і звернув увагу на певний факт. Гайнівський батюшка не знав, як повестися цього дня, – з одного боку, марш націоналістів, а отже, це пряма фізична загроза для парафіян. З іншого – перша субота Великого посту, досить важливий релігійний день, і службу не відправляти якось не годиться. Марш націоналістів проходить саме повз собору святої Трійці в центрі Гайнівки, і приблизно тоді, коли парафіяни повинні би розходитися після богослужіння. Маючи цей непростий вибір, батюшка вирішив поставити на перше місце фізичну безпеку парафіян (зрозумілий арґумент), тому переніс церковну церемонію на околицю міста. Однак потім вирішив узагалі не відправляти служби. Парафіяни залишились удома, а націоналісти, що з’їхалися з усієї Польщі, стали диктувати місцевим умови того, як їм жити на своїй землі.
Я не хочу звинувачувати православного священика, борони Боже. Я чудово його розумію. І те, в якій непростій ситуації він опинився, якраз і є відповіддю на питання, котре ставлю на початку тексту.
Бо коли порівнюєш ситуацію білоруської та української меншин в Польщі, бачиш певні речі краще. Попри всі конфлікти з минулим і польською пам’яттю, українцям у Польщі вдалося відвоювати свою позицію в польсько-українському діалозі, хай як там він не кульгає. Українці в Польщі мають своє коло приятелів – і що важливо, захисників – у польській еліті. Українці в Польщі не були змушені відкликати релігійної урочистості в Перемишлі, навіть після нападу націоналістів, бо їм висловила підтримку частина польського суспільства. І, що важливо, – Україна.
В білорусів у Польщі всього цього переважно немає. Місцева влада виїхала в день маршу націоналістів із Гайнівки. Польське суспільство звернуло кволу увагу на цю подію (хоч не можна сказати, що не звернуло). Білорусь як пункт віднесення і точка захисту – теж не працює, у плані позитивного іміджу цю державу навіть близько не можна порівнювати з Україною. Тому не дивно, що батюшка вирішив закрити церкву, бо він фактично залишився зі своєю проблемою сам на сам.
Коли розвивалася ця ситуація в Гайнівці, я взяв з полиці «Історію Білорусі», яку написали двоє істориків із білоруської національної меншини в Польщі, – Явген Мірановіч та Алег Латишонак. Там я знайшов розділ про ставлення білоруської національної меншини до «Солідарності» і воєнного стану у 1980-ті рр. У ньому написано: «Представники білоруської меншини в Польщі з побоюванням ставилися до розвитку подій, адже кожний здвиг у польському суспільному житті завжди викликав активність польських націоналістичних рухів». Ситуація в Гайнівці показує, що сучасній польській державі за кілька десятиліть так і не вдалося змінити ставлення білорусів до себе. Просто польське суспільство не звертає на них такої уваги, як на українців у Польщі. Чи не єдині, хто безпосередньо ними займається, це польські націоналісти.
А тому білоруси з Підляшшя досі повторюють: «цішэй едзеш, далей будзеш». І мені би дуже хотілося, щоб і вони, і ми цю приказку забули взагалі. ■

Поділитися: