Чому діалог не принесе результату?

Записав Павло ЛозаУКРАЇНА-ПОЛЬЩА№30, 2017-07-23

Український політичний публіцист і співголова Українсько-польського форуму партнерства Віталій Портніков нещодавно у Варшаві презентував свою нову книжку «Евора». Під час зустрічі в «Українському домі», яка відбулася 10 липня, журналіст прокоментував кілька питань, пов’язаних, зокрема, з Волинською трагедією, станом українського суспільства, його ставленням до української влади і побудови країни. Подаємо найцікавіші уривки.

Польсько-український діалог

Фото Павла Лози

Фото Павла Лози

Було б ідеально, якщо б ми, поляки та українці, про Волинь говорили разом. Усі ми знаємо, що поляків загинуло більше на Волині, ніж українців. Це факт. Але не має значення кількість. Жах убивства треба не кількістю, а сутністю пояснювати. Тому я щиро вірю, що прийде час, коли можна буде на трибуні парламенту поставити двоє людей – поляка й українця. Я теж хотів би побачити на одній трибуні серба, хорвата і мусульманина з Босні та Герцеговини. Але я знаю, що до цього не доживу. Відомо, що на Балканах мусульмани стали об’єктом геноциду, але не можна думати, що й мусульмани не знищували сербів.
Вважаю, що в Польщі загострене сприйняття питання Волині зв’язане не лише з етнічною чисткою, а ще з утратою території. Про це не говориться, бо ніби питання території вирішено раз назавжди. Але у підсвідомості людини втрата території означає кульмінацію геноциду.
Варто згадати про Голокост, який теж був зв’язаний зі свідомістю людей, які його пережили. Він означав зникнення певної цивілізації. Сьогодні у Варшаві, Кракові, Любліні, Києві, Львові та інших місцевостях нема тієї єврейської цивілізації, яка існувала тут колись. Тому люди починають свідомо або підсвідомо сприймати трагедію смертовбивства як трагедію цивілізаційного краху. У такий момент людина не відчуває сатисфакції. Можливо, євреї відчули задоволення в Ізраїлі. Саме тут вони хотіли відгородитися від питання втрати.
Якщо б у Польщі після 1945 р. країна нормально розвивалася, думаю, це теж було б давно пережито. Проблема в тому, що в Польщі комунізм заморозив цей процес на довгі роки.
Треба теж пояснити, чому політика польської історичної пам’яті так відрізняється від української. У Польщі її розмороження почалося 1991 р., а в Україні – після 2004 р. Тому зараз так помітне тертя між поляками та українцями, яке буде довгим і важким. Українцям теж доведеться (але вже після війни) інакше подивитись на свою історію. Навіть ту, яку зараз намагаємося звеличувати. Виявиться, що герой може бути одночасно злочинцем. Проте вся світова історія взагалі так побудована.
Перебуваючи в Польщі, я весь час намагаюсь говорити, що всі польсько-українські розмови будуть можливі тільки після закінчення війни. Тепер, з точки зору історичної дискусії, ми знаходимось у нерівному становищі. Поляки шукають відповіді, а українці шукають символу, а саме – символу опору, що нормально для країни, яка воює.
Сьогодні будь-який діалог у питанні Волині не приведе до жодного результату, з огляду на нерівні умови, у яких ми є. Зараз у питанні Волині ми будемо спостерігати порожні роки. У Польщі будуть приймати резолюції, у відповідь на які буде відповідна реакція Києва. Новий процес примирення почнеться через п’ятнадцять років після завершення війни в Україні. І цей процес завершиться так, як і в інших європейських народів. Так, як він закінчився в німців і французів.

Суспільство і побудова ним держави
Українцям треба думати історичним процесом і наявністю грошей. Але для того, щоб Україна стала незалежною державою, було потрібне, щоб більшість населення переконалася в невідворотності історичного вибору. Гляньмо назад. Після 1991 р., коли ми проголосили свою незалежність, Україна, по суті, прямувала до радянської республіки. Частина населення, яке хотіло в Європу, не усвідомлювала собі, що Європа – це, насамперед, важка праця. Більшість і досі не розуміє, що Європа може бути бідною, що у Європі є не лише Швейцарія, але також Греція і Румунія, які є небагатими державами. Ніхто не усвідомлює собі, що Європа – це, насамперед, правила гри, а не багатства.
Після 1991 р. в нас була й інша частина суспільства, яка вірила, що її має годувати Росія. Після нападу Путіна на Україну з цієї частини лишилося небагато людей. Таким чином, ми отримали історичний вибір стати звичайною, нормальною, демократичною європейською державою, бідною, не дуже щасливою, але такою, яка самостійно обирає свій шлях. Цей процес буде йти з кількох причин. Більшість населення вже не хоче брати гроші в Росії, по-друге, Москва вже тих грошей не має, а по-третє, чим довше Росія намагається повернути Україну силовим шляхом, тим більше вона витрачає грошей, за які вона могла б купити собі цю частину українців, що її люблять.
Знаю, що люди в Україні хочуть жити достатньо вже сьогодні. Але це наші діти й онуки дістануть шанс жити заможно. Об’єктивно, ми 25 років практично прогуляли. Думаю, що навіть тоді, коли в нас до влади прийде популіст, він тільки на Заході зможе знайти гроші і теж не зможе вирішити іншим шляхом територіальне питання, ніж домовленостями з Путіном.

Вибори і відповідальність українців
Коли люди починають обговорювати президентів, вони насправді самі не знають, у який бік має рухається їхня країна. Насправді ж не має жодного значення прізвище президента, а тільки історичний процес. Нормальна країна – це країна, у якій люди цікавляться тим, що відбувається, а не окремими персонами. Ті люди, які будуть думати, кого нам обрати – чи Петра Порошенка, чи Юлію Тимошенко, не усвідомлюють собі, що їхній вибір не має жодного значення. Значення має лише суспільний запит. Петро Порошеноко став президентом в абсолютно випадкових обставинах. Усі три тодішні лідери опозиції – Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок були, по суті, ситуативними. Більшість населення їм не довіряла. Тому було відомо, що жоден з них на посаду президента балоту ватися не буде. Зрозумілим виявилося й те, що президентом може бути лише та людина, яка стояла в тіні Майдану. А такою був Порошенко.
Думаю, що тільки тоді, коли в українського суспільства буде запит на серйозні реформи, з’явиться політик, який відповідатиме цьому запиту.
Вважаю, що для змін основним є перехід України до парламентської республіки. Я щиро хочу, щоб українці перестали загальнонародно обирати президента країни. Я щиро хочу, щоб президент не мав тих повноважень, які має сьогодні. Я щиро хочу, щоб у нас був сильний прем’єр-міністр, який зміг би реально керувати країною, маючи парламентську відповідальність, таку, яку має, наприклад, німецька канцлер Ангела Меркел. І так воно буде, бо це історичний процес.
Ризик і проблема для України не пов’язані з вибором Порошенка чи іншого кандидата на президента. Проблема в українському народі, бо українці досі не можуть сприйняти державу як свою. Досі нема відповідальності за неї і нема відповідальності за людей, за яких українці голосують. Українець когось вибирає, а через три дні його ненавидить. А треба людину, яку обрали, підтримувати, контролювати, допомагати або не голосувати за неї. Такою має бути наша громадська відповідальність. ■

Опубліковано в Головна, Останній номер, Україна-Польща.

Коментарі закриті.