Петро Скрійка ■ ПОГЛЯДИ ■ №48, 2016-11-27
Зовсім ні! Зовсім не мусять! Хто сказав, що мусять? Навіть навпаки. Ми, українці, повинні нарешті чітко й відверто відповісти полякам, що відмовляємося від примирення на їхніх умовах. Відмовляємося на користь вимушеного й рівноправного сусідства, а примирення, – якщо це слово що-небудь значить за своєю суттю, – залишаємо природному процесові цивілізаційної еволюції наших народів.
І що тоді станеться? Ніщо не станеться. Усе залишиться на своєму місці, тобто так, як було досі, і так, як було б потім. Це було б єдиною адекватною відповіддю на ту масовану й нечувано аґресивну антиукраїнську медійну какофонію під гаслом волинської «різні», автори якої невпинно й доволі нахабно повчають українців, як мають миритися з поляками. А найдивнішим є те, що, здається, усі вже в Польщі, розгубившись, забули в цьому своєму вереску, що поляки теж повинні примиритися з українцями. Як наслідок, у Польщі на цю тему ніхто не каже жодного слова, воліючи про це взагалі не згадувати. То як і з ким ми, українці, маємо в такій ситуації миритися, якщо поляки не мають наміру бути в цьому примиренні нашими партнерами?
У нашій спільній історії вже траплялося так, що поляки ставили себе вище від українців. І чим це закінчилося? Що з того вийшло? Тепер, дорогі поляки, шановні сусіди, спробуйте врешті зрозуміти, що нині вже не ті часи, що примирення можна збудувати на вимушеній та ще й мовчазній капітуляції одного з партнерів. Вважаєте, що має бути «мовчання овець» і крапка. Достатньо комусь обізватися з другого, українського, боку, наприклад, Петрові Тимі або Володимирові В’ятровичу, як їх негайно порівнюють з Бандерою і Шухевичем. Та все це марно, бо більше вже не буде «мовчання овець».
Водночас ми, українці, не будемо повчати поляків, розказуючи їм, як мають миритися з нами. Не прискіпуватимемося до польської історичної спадщини, бо це – польська спадщина, тільки поляки мають на неї право. Ми здатні шанувати польську історію та хотіли б такого самого ставлення з боку поляків. І в цьому немає нічого дивного, адже кожен прагнув би, на польський манір, увійти святим у всесвітню історію. Водночас визнаємо, що наша українська волинська історія не є найсвятішим Святим Письмом. Якщо поляки скажуть те саме про свою волинську історію, – а вона цілком зіставна з українською, – то вже це стане примиренням між нами. А більше й не треба.
* * *
Проблема полягає в тому, скажімо це собі врешті щиро, що ця волинська історія в теперішньому польському трактуванні є лише шумовою ґранатою наступальної дії. А можна було б цю тему спокійно пояснити і закрити без зайвого галасу.
Для цього достатньо було б запитати, для кого пишуть оті сотні газетних статей і десятки книжок про Волинь, якщо, – як це вже віддавна відомо, – поляки нічого не читають, а українці так само, як і я, усього того також не читають.
Не ошукуймо себе. Усіх цих авторів цікавить зовсім не Волинь. Достатньо тільки спокійніше й уважніше придивитися до всього написаного, щоб помітити це. То що ж їх насправді цікавить? На це запитання нехай дадуть відповідь аналітики, зокрема військові, і скажуть, про що саме тут ідеться.
Є ще одне питання, якого не можна оминути. Це слово «різня», яким у Польщі найбільше люблять послуговуватися, згадуючи про Волинь.
Хотілось би запитати, чи волинські жертви тієї жорстокої війни між сусідами були людьми, чи худобою, призначеною на забій? Чи той, хто постійно, до того ж із якоюсь садистською насолодою говорить про різню, не ображає їхньої людської гідності? Чи ніхто з вас, поляків, не помітив, що дієслово, утворене від слова «різня», є загальновідомим у Польщі вульґаризмом, який використовують, принизливо говорячи про жінок. То хіба ж це гідне слово, щоб уживати його, згадуючи про померлих? Звісно, моє запитання є наївним або щонайменше риторичним. Це в поляків, мабуть, так мимоволі виходить, коли говорять про покійних. А насправді їх цікавить лише одне: як принизити українців і зобразити їх виродками й дикунами. Утім, саме в польському перекладі Євангелія ідеться про те, як зарізали теля, а в українському сказано, що його закололи, – отже, це не ми, українці, виростали, повсякчас слухаючи про різанину. ■
