Чи Україна стала економічно незалежною від Росії?

Павло КостУКРАЇНА№33, 2017-08-13

Процес розриву економічних відносин України з Росією розпочався ще 2011 р., але його прискорення мало місце з середини 2013 р.

Протягом 2014–2015 рр. російські рестрикції набирали обертів, а з 1 січня 2016 р. РФ взагалі призупинила дію Угоди про зону вільної торгівлі з Україною. Київ не залишався в боргах. Українські санкції щодо російських товарів, а також обмеження на торгівлю з аґресором для вітчизняних експортерів суттєво понизили значення російського ринку для України. За останній етап розриву слід вважати припинення обігу товарів між окупованою частиною Донбасу та рештою України.
В результаті цих процесів у торговельному обороті України відбулися суттєві зміни. За даними Національного банку України (НБУ) , частка Росії в загальному торгооборті України скоротилася з 28% (2013 р.) до 13% (2016 р.). Таким чином РФ перетворилася з «ключового» в «один із важливих» економічних партнерів України.
Для багатьох цього достатньо, щоб констатувати кінець економічної залежності України від Росії. Проте цілий ряд елементів примушує бути обережним з такими твердженнями. По-перше, у першому півріччі 2017 р. зафіксовано зростання частки РФ у торгівлі України, що вказує на припинення подальшого скорочення кооперації з Росією.
По-друге, внаслідок т.зв. блокади окремих районів донецької і луганської областей (ОРДЛО) з’явилися нові елементи економічного впливу Москви на Київ. Наприклад, цього року Україна вимушена імпортувати з РФ додаткові обсяги коксу, необхідного у виробничих процесах у металургійному секторі. Дефіцит коксу особливо б’є по заводах у кількох містах на сході країни: Маріуполі, Кам’янському, Кривому Розі, Дніпрі чи Запоріжжі. Названі міста потенційно є об’єктом прискіпливої уваги російських спецслужб, які мріють про дестабілізацію ситуації в Україні. Можливе погіршення соціальної обстановки внаслідок скорочення виробництва в металургії могло б теоретично створити передумови до розгойдування ситуації в промислових осередках сходу держави.
Так звана блокада ОРДЛО спричинила дефіцит антрацитових марок вугілля, які зараз треба імпортувати з альтернативних ринків, у тому числі з Росії. Теплові електростанції, які працюють на антрациті, виробляють близько 15% електроенергії, але саме вона є використовувана для маневрування потужностями, що робить її особливо важливою.
По-третє, попри дуже активні зусилля Києва щодо диверсифікації напрямків постачань ядерного палива для атомних електростанцій (АЕС), залежність від поставок з РФ залишатиметься дуже відчутною ще, як мінімум, 2–3 роки. Нагадаю, що за перше півріччя поточного року АЕС виробили аж 58% електроенергії. Україна нарощує імпорт палива компанії Westinghouse, але його використання на разі відбувається в тестовому режимі, а повна експлуатація може початися, у кращому випадку, через 2 роки. Все це залишає Кремлю можливість шантажувати Україну потенційним «блекаутом».
По-четверте, Росія не лише зберегла, але навіть наростила присутність на паливному ринку України. Торік частка російських палив на ньому становила 25%, що, хоч не є критичною вартістю, залишає чималі можливості тиску, особливо на ринку газу LPG (російський зріджений газ становить аж 60% усього LPG в Україні). Причому цей ринок сам по собі динамічно росте, що збільшує ризик російського впливу в майбутньому. Потенційно Москві під силу провокування цінових криз на ринку LPG України, що, безсумнівно, викликатиме чималий суспільний резонанс і може бути важливим дестабілізуючим фактором.
Залежність від названих сеґментів ринку не є критичною. Навіть якщо Москва вирішить зіграти цими інструментами впливу, це створить Києву серйозні проблеми, але не поставить його на коліна. Водночас розвиток ситуації навколо діяльності російського бізнесу над Дніпром примушує ще з більшим занепокоєнням оцінювати перспективи економічного унезалежнення України від РФ.

Російський бізнес в Україні можна поділити на умовні чотири групи. Перша – це ті, для кого українські санкції стали непідйомними і вони залишають український ринок. Харківський тракторний завод, комбінат «Суха Балка», а також найбільші російські банки в Україні (Сбєрбанк, ВТБ, Промінвестбанк VS-Bank та Банк Москви) або вже перейшли під контроль українських бізнесових структур, або це станеться дуже скоро.
Друга група російських бізнесменів веде свою діяльність над Дніпром без особливих проблем, попри санкції та війну. Це стосується, у першу чергу, телекомунікаційних потентатів МТС та Вимпелком, які й надалі домінують на українському ринку. Також українським споживачам продовжує продавати своє паливо концерн «Лукойл», хоча для цього довелося провести перереєстрацію – зараз АЗС «Лукойла» отримали «європейську» назву «Amic».
Третя група не лише зберегла свої впливи, а, навпаки, навіть наростила їх. Концерн «VS Energy» контролює 23% українських обленерго (обласних енергетичних компаній), а два місяці тому докупив пакет Чернівціобленерго. Причому один із власників концерну – Олександр Бабаков знаходиться у списку персональних санкцій Заходу за анексію Криму, за яку, зрештою, голосував у російському парламенті. Ще динамічніше росте в силу Костянтин Григоришин, якого називають другом Петра Порошенка. Його впливи особливо помітні в електроенергетиці – крім кількох Обленерго, він контролює унікальну фабрику трансформаторів. Новим російським гравцем на українському ринку є Павло Фукс, який народився у Харкові, але все доросле життя провів у Москві. Недавно отримав контроль над великими родовищами газу на Харківщині. Він також активно лобіює за імпортом антрациту саме з Росії. Медіа інформують про його близькі контакти з мером Харкова Геннадієм Кернесом та «сірим кардиналом» в оточенні президента Ігорем Кононенком.
Особливе місце слід відвести одіозному Віктору Медведчукові, куму Володимира Путіна. Його фірма  «Glusco Energy» за останні півроку здомінувала український ринок дистрибуції газу LPG (скрапленого газу), причому шлях до домінації відкривали їй атаками на конкурентів не лише Федеральна служба контролю експорту, але також СБУ, що вказує на координацію зусиль органів України та РФ в інтересах Медведчука. Схожий механізм працює навколо продуктового нафтопроводу Самара-Західний напрямок, яким Росія традиційно експортувала дизельне паливо в Україну. Кількарічний конфлікт навколо об’єкту закінчився передачею його в управління структурам, які пов’язують саме з Медведчуком.
Таким чином, Росія вибудовує непрозорі ниточки зв’язків світу бізнесу та політики, які, без сумніву, захоче використати в майбутньому. Це нічого нового – Кремль завжди грав цим елементом, а зараз триває лише перегрупування сил.
Що маємо в підсумку? Україна фактично ліквідувала критичну залежність від Росії в економічній сфері. Низка вразливих пунктів, про які йде мова вище, можуть бути елементами тиску на Київ з боку Москви, але примушувати таким чином Україну до бажаних поступок вже не зможе. Водночас Кремль вибудовує сітку тіньових зв’язків світу бізнесу і політики, що створюватиме нові виклики безпеці країни в майбутньому. Саме це виглядає ключовим економічним важелем впливу Кремля на Київ. Дивує в цьому лише брак реакції офіційного Києва на наростаючу проблему. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*