Спогад з сайту www.los.org.pl ■ ІСТОРІЯ ■ №9, 2014-03-02
Пропонуємо читачам фраґмент ширшого спогаду Олександра Попка (родом із села Степанковичів), члена ОУН і УПА, каторжника совєтських таборів. Проживає він у Польщі. Спогад записав 2011 року Роман Крик із фундації «Незабуті долі». Вибраний фраґмент стосується подій на Холмщині, у Грубешівському повіті в 1943–44 роках.
Коли ми щойно готувалися до справжньої підпільної роботи, польське підпілля вже розпочало кривавий терор проти українського населення Холмщини, особливо Грубешівщини. Від початку 1943 року почали вбивати свідоміших українців у селах усього повіту, навіть у Грубешеві. У січні загинув референт Українського допомогового комітету (УДК), батько одної з учениць семінарії, Тимофій Стахурський. У березні поляки вбили голову грубешівського УДК, доктора Миколу Струтинського та шефа самооборони, колишнього полковника армії УНР Якова Войнаровського.
Похорони Струтинського перетворилися на велику антипольську демонстрацію. Відкрита труна стояла в залі УДК два дні. Ми, учні найстаршого класу (Української вчительської семінарії в Грубешеві – ред.), та працівники УДК щодня стояли почесною вартою. Спочатку по одній годині, а коли під час варти зомлів мій напарник, змінювалися щопівгодини. Протягом двох днів перед труною пройшли тисячі людей. Окрім мешканців Грубешівщини, багато людей приїхало з сусідніх повітів. Приїхала також численна делеґація разом зі священиком, дяком та церковним хором з рідного міста М. Струтинського – Кам’янки-Струмилівської (тепер Кам’янки-Бузької). У Грубешеві відбулася лише частина похоронної церемонії – родина вирішила його поховати в рідному місті. У залі УДК відправили панахиду, а на площі, коли труну поклали на кузові автомашини, делеґації зложили вінки. Прощальні промови виголосили представник Українського Центрального Комітету з Кракова та новий голова грубешівського УДК Гарасим’юк, який свій виступ закінчив словами:
– Присягаємо тобі, дорогий друже, що помстимо за твою смерть!
– Помстимо! Помстимо! – загула вся площа.
– Смерть польським бандитам!, – пролунав чийсь вигук, а за ним з тисячі грудей вирвалася погроза:
– Смерть! Смерть убивцям!
Автомашину з труною процесія провела тільки до шосе, яким повезли небіжчика в його рідні сторони.
Численна участь українців у тому похороні перелякала поляків: багато з них, особливо чоловіки, на час похорону виїхали з Грубешева, бо боялися якогось реваншу. Але його не було. Тоді ще не було жодних збройних українських організацій, ані леґальних, ані підпільних. Щоправда, вже після перших убивств українців німецька влада погодилася на утворення обмеженої самооборони в селах, але вона щойно організовувалася. (…) Полковник Яків Гульчевський-Войнаровський саме починав її організовувати. Після наполегливих старань українських леґальних організацій навесні 1943 р. німці згодилися також замінити польську поліцію українською. Це ж великою мірою польська «гранатова» поліція (Польська поліція Генерального губернаторства під час німецької окупації, назва від темно-синього кольору мундирів поліції – ред.) допомагала польському підпіллю. Але ще тоді ані українська поліція, ані зародки самооборони не могли протиставитися добре вишколеному і добре озброєному польському підпіллю.
Поляки, зорієнтувавшись, що українці Холмщини безборонні, почали посилювати терор. Вже у травні 1943 р. спалили кілька сіл, у яких вбили по кількадесят мешканців, а до кінця 1943 р. в різних місцевостях Грубешівщини вбили кількасот найсвідоміших українців.
Ми, юнаки, ніяк не могли зрозуміти, чому наші села, де мешкають майже виключно українці, були безборонними. Ми думали, що вистачить зібрати трохи добровольців, дати їм гвинтівки, а вони оборонять свої села. Ми, тоді шістнадцяти-сімнадцятилітні юнаки, рвалися до діла і хотіли вступати до боївок. Але організація нам відповіла: «Ви ще замолоді, вашим завданням є наука у школі. Україні будуть потрібні освічені борці за волю». Пізніше ми зрозуміли, що найважливішою проблемою тоді були не добровольці, а зброя для них та й військові старшини, які зробили б з них воїнів.
На літні канікули поїхав я з острахом – у травні польська банда напала на сусіднє село Стрільці, яке лежало під тим самим лісовим масивом, що і Степанковичі. Поляки спалили всі українські садиби та вбили кільканадцять мешканців. Люди у Степанковичах жили тепер у безперервній тривозі. Усі спали чуйно, а чоловіки навіть не роздягалися, вночі часто виходили на подвір’я прислухатися. Господарі, які мали запаси харчів, ховали їх у викопаних у землі сховищах. Але були і такі, які вірили, що поки в селі живуть поляки, то нападу не буде. Проте вони глибоко помилялися: в усіх спалених селах жили і поляки, та їхніх садиб не спалили, отже, місцеві поляки співпрацювали з бандами, або й брали участь у нападах. Вістки про вбивства українців у різних селах підсилювали тривогу степанківчан, але вони сприймали цю трагічну дійсність з якоюсь дивною смиренністю і все заспокоювали себе: «Може Бог не допустить, щоб спалили наше село!», «Бог змилується над нами», «Божа воля» і т. п. Зверталися до Бога, бо на землі не було жодної людської установи, яка могла б їх захистити. Як я вже згадував, тоді ще не було на Холмщині жодних українських збройних формувань, які могли б захищати села, а самі села не могли боронитися, бо не мали зброї. Натомість німці, які тоді були при владі і мали обов’язок охороняти безпеку мирного населення, не виявляли будь-якої охоти збройно виступати проти польських банд, а ще й часто, хоч може і несвідомо, допомагали їм. Відомо було, що польська поліція та поляки-донощики дали німцям списки свідомих українців, переконуючи їх, що це комуністи. Німці приїжджали до села, а поляки показували їм, де живуть ті «комуністи». Бувало, що їх розстрілювали в селі, а часом виводили за село і там вбивали. Так загинули по кільканадцять українців у селах Бересті і Гдешині. Така трагедія могла статися і в моєму селі. Вранці (у травні 1943 р.) приїхали німці і почали заарештовувати чоловіків віком 30–40 років. Заарештували тільки десять чоловіків, хоч, як казав солтис, на списку було кільканадцять. Садиби у Степанковичах були розкидані, і частина встигла втекти. Солтисові сказали, що арештували комуністів. У дійсності, всі арештовані були свідомими українцями. Навіть солтис, Антін Попко, відважився переконувати офіцера, що ці чоловіки напевно не є комуністами. Можливо, що це заступництво врятувало життя арештованим, бо їх відразу не розстріляли, а завезли до сусіднього села Матча і там тримали близько двох тижнів. Після того всі мешканці Степанкович підписали заяву, що арештовані не комуністи, а порядні люди. Вступився за них також УДК та православне духівництво. І сталося чудо! Після двох тижнів усіх заарештованих звільнили, певно, вдалося переконати німців, що цей донос – це польська провокація.
Крім неспокою, який викликали вісті про вбивства українців та німецькі арешти, життя в селі точилося звичним руслом. Люди працювали як завжди, лише на дозвіллі гуртувалися і перемовлялися, чи доживуть до закінчення війни, отже, і спокійних часів. Щоправда, війна точилася десь там далеко, але після сталінградської поразки всі надіялися, що німці війну програють, а тоді настане мир і припиняться пожежі і вбивства. Були це, властиво, мрії та бажання, бо ще тоді ніхто не знав, під чиїм пануванням опиняться Степанковичі. (…)
Грубешів, 1943 р. Вчителі та учні І та ІІ класів вчительської семінарії. Фото з сайту www.los.org.pl
Олександр Попко, Ольштин, 21 листопада 2011 р.
