Павло Лоза ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-08-26
{mosimage}
За даними перепису населення 2002 р., у селі, яке нараховує понад 2,5 тисячі жителів, проживає 120 українців, хоч, звичайно, їх значно більше. Черемха лежить у Гайнівському повіті, у прикордонній зоні, за чотири кілометри від прикордонного переходу між Польщею та Білоруссю в Половцях.
Фестиваль, який наприкінці липня влаштовано в Черемсі, відбувався тут вже утретє, проте насправді він є продовженням “Польсько- українських музичних зустрічей”, організовуваних у селі протягом десяти років. Захід, можна сказати, трансформується. Славомир Савчук від початку задіяний в його організування.
Тепер, уже три роки, ми хочемо…
…зосередитися на українській традиції цих теренів, цієї землі
– Раніше сама назва вказувала, що будуть і польські, і українські колективи. Але вирішили робити суто український захід. Тепер маємо “Джерела української традиції та трансформації”. Лише назва? У нас говорять не “джерела”, а “жерела”. Немовбито звідси, як з джерела, усе тече. Джерела нерідко лежать на багнистому терені, звідки течуть річки, але не можна знайти точного місця джерела. Воно – неокреслене. Буває, що важко знайти, звідки конкретно ця вода плине. Так само і з нашою говіркою, з нашою свідомістю.
Ще перед “Джерелами” при місцевому осередку культури організовано тижневі майстер- класи т.зв. білого співу. Людмила Вострикова працює на кафедрі музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету. Саме вона вчила співати “білим” голосом.
У нас кажуть: “автентичний”
– Вважаю, що це наближення максимальне до автентичності: усі жінки тут так співають. А ми є вторинними. Підляські пісні я знаю й відчуваю, бо підляська говірка подібна до говірки з мого рідного рівненського Полісся. Уперше я тут побувала в 90-х рр. Тоді мене здивувало, що я поїхала за кордон, а почувалася – як вдома, особливо вільно могла розмовляти зі старшими людьми. Відтоді завжди щороку приїжджаю до Черемхи, – розповідає Л. Вострикова.
Протягом тижня молодь навчалася, як співати білим співом. Як чую від Людмили Вострикової – коли йдеться про спів, немає різниці, хто якої національності.
Але чи той, хто співає, знає про свою національність? – питаю знайомого.
То ти їх питай! – відповідає.
На сцені бачу чотирьох молодих дівчат. Це – гурт “Слов’яночки”. Усі дівчата – місцеві, з Черемхи, а навчаються в Білостоці і там зустрічаються, щоб разом співати. Олександра Іванюк, одна з членів колективу, цього року зі “Слов’яночками” здобула перше місце в конкурсі “З підляської криниці” в Більську-Підляському, а в Україні у конкурсі “З народного джерела” – третє.
– Ми так співпрацюємо від початкової школи, вперше співали у дитячо-молодіжному ансамблі “Гілочка” з Черемхи. Пізніше нас зацікавив саме такий спів – і ми вирішили утворити свій ансамбль. Я вже двічі була в Україні, але ми тут розмовляємо нашим говором, “по-свойому”. Може, я не бачу великої різниці між слов’янськими мовами, але вважаю, що наша говірка найбільше наближена до української. Сьогодні вже можна по -своєму говорити, але не завжди так було…
“А Ви з України?”
– питає мене один старший чоловік, з яким починаю розмову.
– Ні, з Польщі. Моїх предків виселили в акції “Вісла”, і я вже тут народився, – відповідаю.
Іван Пільох та Альошка Анікевич з Добриводи спитали мене, звідки я, бо почули, що розмовляю українською мовою, “по-своєму”. А. Анікевич народився 1920 р. і знає, що не завжди можна було говорити своєю мовою:
– Як Пілсудскій і Мосціцький були, як ми у школі вчилися, то до Буга їдем, а за Бугом бронь Боже, коб по-свому заговорити! Так було. До тебе плечима оборочилися, же ти по-білоруську чи по-руську заговорив, чи то по-українську – бо ми тут по-українську говорили. У нас у деревні ми всі по-українські, по-своєму. Тепер троха інакше зачалося. Тепер білоруси – своє, ми – своє. І тепер такі вистемпи, як тут повстають… і нам приємно.
Самі “Джерела” організатори спеціально ділять на дві частини: перша – суто фольклорна, адресована до старшого глядача. Але і самі виконавці, які виступають у цій частині, переважно старшого віку.
То є автентичність, а не якийсь гопак!
– Ти бачив?! На сцену вийшли бабусі (ідеться про групу жінок з Добриводи – пл), зробили тісто, а пізніше ходили й частували коровайчиками. Це – автентичність! Не те, що в нас, безперестанні танці і спів! – каже молода дівчина, яка приїхала з Варшави. Але це – не єдиний показ місцевого колориту. На сцену з кухонним знаряддям входять п’ятеро жінок з села Дашів. “Тихо! – каже хтось з публіки. – Починається!”
– Бери Іванку, вона з багатої, шанованої родзіни. Кєрата новуго куплять в посазі. Найлепшу корову дасть. От і бачіті, тут я і знов винувата, – каже матір.
– Мамо, ніхто Вас не винуватит. Пуюду, там ще зусталось пару снупув думулутит. І ти хутше тоє смитанє шикуй! – каже господар до жінки.
– Зараз, як навару то пукличу, – відповідає вона.
– Я бачу! Хутше смерти діждешся, як твого смитані, – каже чоловік.
– Іди в кібєні матір! – махає рукою жінка.
Слухаючи виступ, не розумієш: чи це справжні, як тут кажуть “вечуркі”, чи жіноче кабаре?
– Невідомо, як це назвати, – сміється Яніна Міцкевич з Дашів. – До сценки можна булу троха бульш людей. Треба булу б такою млудую десь і таку дівчину як нивістку і хлопца. А вже одна з нас мусіла передягнутися. Але вже як нема нікого, то мусимо взяти бабу і самі вар’ята з себе робити. Але вечурки так теперика то не ті, як кулись було. Тепер не прадуть, нема чогось такого. А колись сходилися, кликали і сходилися. Прали, вишивали. Ще в такому вєкуви мулодому ходили. У нас тут було то з вєку-прадвєку. Типєр вже нема того. Але то, шо ми на сцені показали, так було. А знаєте, то всє на невістку посядалі, як вона була така кіепска і лінива, жи не вміла ничо, – сміється. – Кулись ту весьоло було. Пусходилися в ті малі хаткє, прали при лямпах. Було файно. Тепєркі нема того, бо то традиції нема. Знаєте?
– Знаю, – відповідаю я.
В’їжджав я до Черемхи піщаною дорогою. Картина, як колись: по боках дороги стоять дерев’яні хати, а перед кожною огорожею – лавки. Здавалося б, хтось повинен на них сидіти, проте, можливо, сьогодні всі подалися на фестиваль, – думаю собі.
– А збораємся нераз десь на посидінки, але тепер нема вже такого і нема кому, – розповідає Надя Внучко, жителька Черемхи, яка співає в місцевому колективі. – Ми так о три -штири рази на годи робимо зустріч сеньйора, емеритув таких. Понімаїш? – питає.
– Так, – відповідаю.
– Ой музикантів наймаємо, нас там чуловік сорок, підесят, і танцюємо. Співаємо пісні разні, рузмаїті. Ще такії співають, ще ми таких не чулі, що тії старі співають, – розповідає Надя.
Тепер знаю, що
на Підляшші співалося і на вечурках,
…і при обряді весільному, при жнивах, при випіканні короваїв, адже всі обряди можна було побачити під час виступів колективів, які з’їхалися на “Джерела” з навколишніх місцевостей. Тут нічого не треба запозичувати, все береться з місцевого фольклору. Для молодих підходить фольк, проте не традиційний.
– У другій частині заходу на сцені представляються молодіжні колективи. Молоді сьогодні “купують” фольк. Доказом цього є діяльність місцевої української групи “Offflaj”, яка грає фольк- рок. Це, певно, завдяки колективу “Черемшина” молоді люди почали більше шанувати свою музику. Побачили, що такий колектив став відомий, можливо саме тому, що виконує українські пісні, – каже С. Савчук.
Черемха? Не так часто тут що-небудь відбувається
– Але як тобі це пояснити, якщо ти молодий? – задумується Альоша Анікевич. – Як я був молодим, то задалі роботу і ми маємо емеритури. А теперка доходить до того, же наші діти не мають роботи. Івана Пільоха: діти у місті, а трійка онуків за кордоном, у Німеччині та Англії.
Онучка А. Анікевича вчилася в Португалії, там і залишилася.
– Я сам типер у хаті. Онучка виїхала – і добре. Важливо, коб роботу мала, – каже.
Після повернення з Черемхи розповідаю товаришеві-підляшукові, який проживає тепер в Англії, що був на “Джерелах”.
– Я вже туди не повернуся, – відповідає він. – Уже скоріше до Варшави. Але саме на Підляшші, там є правдива традиція, жива, якої вже ніде в Польщі немає. Це бачиш саме там, у Польщі категорії “Б”.
“Наше слово” №35, 28 серпня 2011 року {moscomment}
