Часи не були для українців…

Михайло Дзвінка, Флорида, СШАГРОМАДА№44, 2016-10-30

До 60-ліття організованого життя українців у Польщі і тижневика «Наше слово»

Михайло Дзвінка, колишній журналіст «Нашого слова» і редактор «Лемківскої сторінки», цей матеріал написав під впливом спогаду про редакторку Зою Вербову, надрукованого до сороковин від її відходу у вічність (вересень 2014 р.). Опускаючи 1973 р. редакцію, він залишив у пам’яті поодиноких співпрацівників і редакторів, з якими розділяв «нашеслівську» не завжди легку долю.

Мирослав Вербовий, Зоя Вербова, Михайло Дзвінка
Мирослав Вербовий, Зоя Вербова, Михайло Дзвінка

Коли я прийшов до «НС» у червні 1967 р., то працював з редактор Зоєю при сусідніх столиках. Вона дуже зосереджувалася на своїх редакційних обов’язках. Була мовчазна і не включалася в жодні дискусії. Я з нею ніколи не розмовляв, крім у деяких необхідних справах. Вона ніколи не встрявала в якісь політичні дискусії. Мала свій стиль поведінки. Нічого поганого я би про неї не міг сказати. Просто – культурна жінка. По кількох роках до нашої кімнати прийшов редактор Роман Галан. З ним я міг про дещо розмовляти.
При другому столику поруч зі мною працювала редактор Галина Майстренко. Вона від самого початку ставилася до мене стримано і, може, підозріло. Не мала часу на якісь хоч малі розмови. Галина солідно виконувала свої обов’язки як літературний редактор і цим підносила мовний рівень газети. Але по психології вона була «радянською людиною». Характер людини, що виросла в Польщі, відрізняється від по-радянському вихованої «совєтської людини». Майстренко була вихована в щасливій радянській країні і до всього західного не була призвичаєна; не любила і не розуміла українців, які проявляли «націоналізм». Усе це було для неї чуже.

Григорій Боярський
Григорій Боярський

Одного разу йшла розмова про найменування совєтського корабля якимсь українським героєм, то я сказав, чому українське ім’я написане по-російськи. Вона з обуренням сказала: «Що би то було, якби всі хотіли в Союзі по-своєму писати! Адже російська мова об’єднує всіх, вона понад реґіональними мовами». У цьому не було національної гідності.
Бувало, що на редакційних засіданнях ми дискутували про мову під різними окупаціями. Я сказав, що за німецької окупації українське шкільництво краще розвивалося, ніж за Польщі, то пані Галина глянула на мене вовчим поглядом.
Часом я заходив до кімнати редактора Миколи Тарасовича Щирби. Я бачив, як він перечитував українську еміґраційну пресу, яка приходила до редакції. Він дозволив мені читати ці газети, але казав: «Сидіть тут, ніде не виносіть». Одного разу я попросив журнал «Сучасність». Я мав читати в редакції, але не віддав Щирбі цього дня, хотів читати вдома. І редактор Микола, видно, сказав про це редактор Галині. Другого дня пані Галина наробила в редакції при всіх крику і галасу. «Де є „,Сучасність”»?! Хоч знала, що я взяв. Я швидко побіг додому, приніс журнал і віддав Щирбі. Г. Майстренко з респектом могла розмовляти лише зі Щирбою, або з редактором Григорієм Боярським. Не з іншими.

Адріан Гошовський.
Адріан Гошовський

Редактор М. Щирба почав писати цикл критичних статей про «українських націоналістів» на Заході. Але йому заборонили писати, бо «пишучи про них, ви одночасно інформуєте про них». Загально кажучи, ред. Щирба був доброю людиною, він нікому кривди не хотів. Часи не були для українців.
Натомість ред. Г. Боярський від самого початку, відколи прийшов до редакції, був до мене наставлений неґативно. До речі, Боярського раніше викинули з редакції «НС» за його нечемне відношення до молодої дівчини, польки, яка приходила у бюро як прибиральниця. Пізніше знову дали його на цю посаду. Я був у Вспулчесному видавництві (тижневик, як усі центральні публікації організаційно знаходилися у партійному кооперативі Робітнича спулдзельня видавнича «Преса – Книжка – Рух» – ред.) і питав, чому цього неморального типа знову привели до редакції, директор видавництва відповів: «То не ми, це Міністерство внутрішніх справ». Тоді Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) було підпорядковане цьому відомству. Не знаю, як є сьогодні.

Роман Галан та Наталя Кравчук
Роман Галан та Наталя Кравчук

Через Боярського промовляла тодішня поліційна влада. Він ставився до мене ворожо, можливо, й тому, що я знав середовище лемківських діячів, які писали петиції до вищої влади у справах повернень, національної дискримінації та про інше. Я тактично стояв осторонь цих справ, але влада все знала. Боярський три рази прилюдно назвав мене націоналістом: «Ви прилипли до націоналістів». А я ніколи до нікого не прилип. Г. Боярський мав лемківські комплекси; він викинув з Головного правління УСКТ Михайла Донського, очевидно, при допомозі покірних овець з ГП УСКТ. Боярський кілька разів казав мені, щоб я добровільно відійшов з редакції. Видно, така була воля влади, якої він був слухняним аґентом. Він заборонив мені писати листи до кореспондентів. Всі листи мали йти від редакції, а кореспонденти не повинні надсилати до редакції матеріалів на моє прізвище. Він хотів усе тотально контролювати. Але всього цього були й інші причини.
До редакції «НС» я прийшов на пропозицію редактора Адріана Гошовського. Я про нього маю дуже добрий спогад. З ним я працював, на жаль, лише кілька місяців. Гошовський, після приїзду з першого Фестивалю української культури в Сяноці (липень 1967 р. – ред.), простудився і попав у лікарню. Але звідтам уже не вийшов живим. Я дуже шкодував його. Він був винятково високого класу людиною. Всі довкола нього – і видавництво, і влада, мали до нього респект. Такої авторитетної і шанованої людини я більше у Варшаві не зустрічав.

Михайло Дзвінка, Михайло Донський, Семан Мадзелян. Фото з архіву автора
Михайло Дзвінка, Михайло Донський, Семан Мадзелян. Фото з архіву автора

До мого приходу до «НС» над «Лемківскою сторінкою» працював Дмитро Перун, тоді працівник Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії. Коли я перейняв оцю «сторінку», то він часто прибігав до редакції, щоб напоминати мене: «Нічого не будеш друкувати про Лемківщину». Все мало бути лише про життя лемків на західних землях. Та ще й говорив: «Ти замолодий, щоб тут працювати». Через нього теж промовляла лінія партії. Видно, ред. Гошовський мав причини, щоб позбутися цієї людини з редакції. Д. Перуну ще рік платили за редаґування «ЛС», хоч він нічого вже не робив. Він був дуже ароґантний, мав почуття сили влади. Одного разу я йому сказав, що приходить лише мене повчати, нічого не робить і бере тільки гроші. На це він попав у страшну злість. Почав кричати при людях на весь голос: «Я тобі покажу!» – і вийшов, гримнувши дверима. Через нього промовляла іронія і настанова партії про асиміляцію українців на понімецьких землях.
Спочатку моєї праці в «НС» я часто розмовляв з ред. Іваном Зіничем, консультувався з ним щодо деяких справ. Коли я дав йому прочитати деякі статті, зокрема авторів з України, то він ніколи мені цих статей не віддав, вони десь «загубилися». Так я втратив кілька добрих статей. втратив теж довір’я до нього.

Іван Зінич
Іван Зінич

На Фестиваль української культури у Свиднику в Чехословаччині 1967 р. з Варшави приїхали: Ярослав Полянський, Іван Зінич і я. Після фестивалю працівники КСУТу (Культурно-суспільне українське товариство – ред.) запросили нас до бюро і при чарці ми розмовляли. І. Зінич, підпивши собі, а він був любителем випивки, почав їх критикувати за підтримку революційних тоді настроїв, погрожуючи, що він скаже, де треба. Я перебив його і сказав, що ми тут – гості, ми не приїхали їх повчати. Він замовк.
Потім Полянського і мене попросили до другої кімнати, щоб провести інтерв’ю до радіопрограми про наші враження від фестивалю. А Зінича зовсім проіґнорували. Шкода, що нема вже Полянського, щоб підтвердив мої слова.
Треба, однак, сказати, що ред. Зінич багато працював, знав добре сільські справи, писав про українських рільників та їхні проблеми. І він має у цьому заслуги як для «НС», так і УСКТ. У такому відношенні я його позитивно оцінюю. Але він мав манеру мегаломанську, хотів показати, хто він є. І це викликало в мене недовір’я до нього. Влада йому довір’яла.

Я дуже добре згадую всіх інших тоді працівників редакції. Часто я мав справу з Анатолем Кобеляком (тоді технічний редактор, пізніше секретар «НС», а після виходу з редакції М. Дзвінки – також редактор «ЛС» – ред.). Я не бачив людини, яка більше б, ніж він, працювала. При чому А. Кобеляк ще мав почуття гумору. Єдиною для нього розвагою була кава і цигарки. Але це йому часу не забирало. У працездатності його ніхто не міг би перевершити.

Микола Щирба
Микола Щирба

Редактор Володимир Максимович, секретар редакції, ретельно виконував свої обов’язки і стояв осторонь всякої політики. Він багато знав, тому мовчав. Єдине, що говорив до нас, це: «Давайте матеріали». Ці його слова досі чую у своїх вухах…
Останнього року моєї журналістської праці в редакції редактор Боярський виключив мене з редакційної колеґії. І я почувався в редакції, як чорна вівця.
Літом 1973 р. я поїхав на вакації до Югославії. Звідтам я до «НС» написав листа: «До редакції більше не поверну, викиньте мене з редакції, мов собаку». Більше моєї ноги в редакції не було. Від академічного року 1973 я почав працювати в ГШПіС у Варшаві (Головна школа планування і статистики, потім їй привернуто первісну назву – Головна школа торговельна – ред.), як лектор російської мови. Адже я закінчив російську філологію – не з любові, але з зацікавлення слов’янським мовознавством. Це була найкраща праця, яку я мав у житті. І заробляв у два рази більше, ніж в «НС». Перед приходом до редакції я працював рік як лектор російської мови у Вчительській студії в Єленій Горі у Нижньосилезькому сьогодні воєвідстві, бо мав звідтам фундовану стипендію.
Літом 1974 р. (серпень) я поїхав на вакації до Франції, але ніколи вже до Польщі не повернувся. Мав я причини на це. Я був на Заході перед тим два рази. Перший раз у Данії в рамках обміну між студентами Ополя і Копенгагена. Другий раз я був у Парижі вже з Варшави. Я повертав до Польщі.
Коли я почав працювати в «НС», моя організація Союз сільської молоді, якої я був активістом і редаґував студентську газету «Фама», делеґувала мене на виїзд до Відня на студентський семінар. Однак польська влада не видала мені паспорта. Це була перша дискримінація влади проти мене.
Тоді мій студентський колеґа, Казимеж Дера, з яким ми разом були активістами згаданої організації і чотири роки мешкали разом у студентському гуртожитку, і який уже тоді працював на високій посаді у Варшаві, говорив мені: «Кинь своє українство, запишися до партії і прийди до нас». На зміни для мене було вже запізно. Він пізніше став міністром освіти.
У Парижі я попросив про статус біженця і сказав, чому я не хочу більше бути польським громадянином. Країна, аґенти якої підступно виконали на мені смертний присуд, не могла бути більше моєю батьківщиною. Я чудом залишився в живих. Так я відрікся Польщі назавжди.
Все це була справа московських україножерних аґентів і їх польських колаборантів. Чи сьогодні нема цих московських аґентів? Є, лише сидять тихо і тільки шукають собі в Польщі, як і на Заході, «корисних ідіотів». Знаходять, за гроші.
Повертаючи у цих споминах до мого редакційного періоду в житті, хочу сказати, що літом 1970 р. почали до мене видзвонювати аґенти безпеки, все через телефон Зінича. Я відмовлявся з ними говорити, на що Зінич дуже злостився. Вкінці, я подумав, що я нікому кривди не зробив, не маю причини боятися. Я любив ще зі студентських років дискутувати. Хотів я знати, чому до мене така ворожість влади почерез Боярського та інших.

 Анатоль Кобеляк зі своїм «багатством» на робочому столі. Знімок з родинного альбому Любомири Кобеляк
Анатоль Кобеляк зі своїм «багатством» на робочому столі. Знімок з родинного альбому Любомири Кобеляк

Я зустрівся з ними, обидва були російськими аґентами, один говорив навіть по-українськи. Вони добре говорили по-польськи, працювали за польські державні гроші. Я їх питав, чи вони працюють для польської, чи російської розвідки. Один з них відповів: «То все одно».
Увечері вдома я весь дуже почорнів. Рано я прийшов до редакції, а пані Марія (Івасина – ред.), секретарка, скрикнула: «А ти чому так почорнів?!». Я ходив до лікарів. Один лікар, професор медичної академії, сказав: «Вони мають спеціальні засоби». Після цього отруєння в ресторані я тратив зір і пам’ять. Працював лише завдяки сильній волі. Я залишився в живих, але повного здоров’я ніколи вже не осягнув.
Від народження я був польським громадянином. Я жодної кривди не зробив полякам і Польщі. Два рази я повертався з Заходу до Польщі, хоч міг залишитися. А Польща найняла московських україножерних аґентів, щоб підступно знищити мене фізично. За що? За те, що я став діячем в українському середовищі в цій «польській державі». Параноїдальній ненависті польських слов’ян до українських слов’ян для користі і на сміх германам та монголам – прощення й оправдання не може бути. Генетичні риси населення не міняються, тому історія повторюється.
Я продовжував працю в редакції. Коли я бідно виглядав і фізично терпів, редактор Боярський провокативно питав мене: «Чому так багато українських діячів хворіє?». Я не відповів йому нічого. Він знав краще; знав також, чому знищили життя Миколі Теліщаку. Він закінчив військову академю і служив у Війську польському в ранзі майора. На своє нещастя він зацікавився мілітарною історією Підкарпаття, тобто УПА. Тому його запросили, як і мене, та може й інших, на розмови при каві, після чого він устигнув ще прийти додому, весь почорнів і помер, залишивши вагітну жінку (польку). Його родина була переселена з гір на Зеленогірщину, коло Тожима. Хтось з українців, високо освічених професорів, істориків, повинен прослідити цю справу і написати про майора ВП Миколу Теліщака статтю в «НС» або у «Ватрі». Це професійно міг би зробити ред. Богдан Гук, але не знаю, чи він схоче торкнутися цієї кримінальної справи. Про М. Теліщака повинні знати всі українські діячі. Бо це є наука для живих. Остерігайтеся «друзів»!
В антропоморфній біблійній і християнській міфології (всі божества з-над хмар є людиноподібні, як і в усіх язичницьких віруваннях) прославлений палестинський рабин, який під грецьким псевдонімом Ісуса Христа повчав своїх одноплемінників (до чужинців він ніколи не ходив ): «Будьте хитрі, як змії, і лагідні, як голуби», (Матвія 10: 16). Шкода, що Церква не вчила цієї мудрості від самого початку християнства на Русі. Нас вчили тільки бути лагідними, як голуби, чесними, наївними, довірливими та добродушними. А всі верховоди в імперіях, державах, в економії і т.п. залишилися хитрими злочинцями.
Такими безпощадними і хитрими, як змії, були колаборанти Москви, що стояли при владі в Польщі після ІІ Світової війни. Вони майже знищили український етнос у Польщі при повній радості польських націоналістів і римо-католицького клеру (не плутайте з християнством).
Чесним людям – терпіти, злочинним – панувати. Стара правда.
Коли я працював у «НС», вся Польща була залита антиукраїнською пропаґандою. Люди боялися своєї тіні. Однак, були й герої нашого часу, завдяки яким українство проіснувало досі. ■

Перша редакційна громада. Сидять (зліва направо): Галина Майстренко, Микола Щирба, Адріан Гошовський, Володимир Максимович, Анна Ціханович; стоять (зліва направо): Мирослав Вербовий, Анатоль Кобеляк, Ніна Таранта, Ірина Фуглевич, Надія Ковалик, Іван Зінич, Зоя Вербова, Яніна Ухманська, Мар’ян Босовський та Марія Івасина. Фото А. Куцинського з архіву М. Вербового
Перша редакційна громада. Сидять (зліва направо): Галина Майстренко, Микола Щирба, Адріан Гошовський, Володимир Максимович, Анна Ціханович; стоять (зліва направо): Мирослав Вербовий, Анатоль Кобеляк, Ніна Таранта, Ірина Фуглевич, Надія Ковалик, Іван Зінич, Зоя Вербова, Яніна Ухманська, Мар’ян Босовський та Марія Івасина. Фото А. Куцинського з архіву М. Вербового

Знімки з редакційного архіву

(Visited 128 times, 1 visits today)

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*