Cпершу було «Наше слово»

Розмову вела Наталя КравчукРОЗМОВА №35, 2012-08-26

Розмова з Олександрою Кривко-ПОЛЯНСЬКОЮ, дружиною Ярослава Полянського, відомого музикознавця і дириґента українських хорів у Польщі

Маестро Ярослав Полянський – знавець і популяризатор української пісенної культури високого класу – залишиться в нашій пам’яті назавжди. Тільки син Лемківщини міг відчути красу пісень тієї землі і принести її нам з хористами (мішаного хору “Дума”, чоловічого хору “Журавлі” та молодіжних  Камерного і “Тисячоліття”). Не одному з нас на виселенні несла подих рідної землі пісня “Ой верше, мій верше…”. Призбирував пісні-перли, щоб врятувати їх від забуття. Після кожного концерту під дириґуванням Я. Полянського ми набирали сил, духовно збагачувалися цілими сім’ями і мріяли про вільну Україну та свободу народу.

На жаль, у березневу днину 1994 року, маестро не стало серед нас. Тоді писалося: “Ми не взнали Твоєї величі…”. По роках переосмислення тої великої втрати, гадаю, що велич його чину вплететься в сьогоднішній ювілей репрезентативного хору “Журавлі”. Розмова з Лесею Кривко- Полянською – життєвою супровідницею Я. Полянського  нехай буде даниною його пам’яті.

Наталя КРАВЧУК: Лесю, перш ніж порозмовляємо про Ярослава, запитаю про Твій рід: бо ж наше життя починається від матері і батька. На полицях Твого помешкання бачу цікаві сімейні фотографії, які мають історичну вартість.
Олександра ПОЛЯНСЬКА: Моя мама Генрика-Софія Станкевич походила з польської родини, народилася в Лодзі, де мій дід будував і протягом 25 років завідував електростанцією (перед і після І Світової війни), потім керував електростанцією в Ченстохові. Після ІІ Світової війни пускав у рух електростанцію в Прушкові біля Варшави. Натомість сім’я мого тата Дмитра Кривка походила з Сарнів близько Краківця (Яворівщина), де родина мала свій маєток. Моя мама закінчила полоністику в Яґеллонському університеті, тато – філософію у Львівському університеті. Напередодні війни їх скерували на роботу до Сокаля, там 1940 р. я прийшла на світ. Через три роки там же народилася моя сестра Софія. Мати чудово володіла українською, у гімназії навчала дітей цієї мови. Я до четвертого року життя знала тільки українську мову – бо в родині Кривків інакше не розмовляли.

У бурхливі воєнні роки вся сім’я мусила покинути Сокаль.
Так, 1944 р. нам довелося втікати з міста, про що знаю з розповідей батька. Хтось з приятелів остеріг його, що наша інтеліґентська сім’я призначена на вивіз у Сибір. Батько знав, що єдиний порятунок – це виїхати раніше. Нас забрали в поїзд з німецьким транспортом нафти з Баку, за що дід Станкевич заплатив золотом. Мої батьки розраховували, що в той час не буде партизанської атаки, а якщо б таке сталося, то краще згинути нам усім. Мені було неповних чотири рочки, сестричці – лише кілька місяців. Ми подалися до Отвоцька побіля Варшави, бо там уже затримався дід Станкевич, а в столиці жили його сини Войцех і Тадей (до речі, Тадей з дружиною – дочкою Мацея Ратая, довоєнного польського діяча, м.ін., маршалка Сейму РП – і річною дитиною загинув у бомбардуванні центру Варшави на розі вулиць Маршалковської та Гожої). Під кінець 1946 р. мого батька, українця, арештовано, нібито за замах на червоноармійця, що не було правдою. Спочатку його катували в УБ, потім запроторили в табір у Волові.
Нам, дівчаткам, батько не надто розповідав про ці жахливі часи, бо сидів у ньому сильний страх, що заберуть нас до СРСР або поженуть у Сибір. Знаю від нього, що табірний режим і знущання були страшними, в’язні кидалися на дроти під напругою. Під кінець січня 1947 р. батько вийшов з табору. Він був переконаний, що звільнив його якийсь совєтський офіцер-українець, а також певні кроки в цій справі робила родина Ратаїв. Через кілька місяців, у травні 1947 р., коли ми вже раділи, що всі зійшлися разом, – померла на туберкульоз наша мама.

Ти і сестричка залишилися з батьком.
Мене батько віддав до інтернату сестер феліціанок, а Софійку взяв дід Станкевич, займалася нею опікунка їхнього дому, тітка Яна. Я закінчила приватну Жіночу гімназію Гелени Жешотарської на вул. Конопацької у Варшаві. Ця жінка на початку 50-х років мала відвагу прийняти на роботу колишнього в’язня УБ. Я завжди про це пам’ятаю. Батько в цій школі вчителював. Потім батько в Зельонці, у штабі Війська польського, готував генералів до іспиту на атестат зрілості; на вул. Длуґій у Варшаві отців паулінів теж готував до цих екзаменів.
Знаю, що в Отвоцьку нам довелося орендувати помешкання 17 разів – усі квартири були без елементарних вигод. Щойно як ми зі Славком заклали сім’ю (батько помер 1959 р., дід – 1961 р.), то почали старатися про здобуття житла. Чекали майже 20 років.

Однак, повернімося до початків Вашого знайомства з Ярославом. У Варшаві з’явився симпатичний, талановитий кавалер, став студентом… Дівчата мріяли про нього, а тут раптом перехопила його Леся…
Після смерті батька я почала порядкувати його архів і бібліотеку. Натрапила на 2 примірники “Нашого слова”. Тоді я зрозуміла, що батько виховував нас порядно, але ніколи не втаємничував у своє українство, яке глибоко заклав у душу, бо боявся “москальських рук”. Батько був 1920 р. в армії Петлюри, потім у вересневій кампанії в ранзі капітана попав до Румунії. Післявоєнні поневіряння теж випали на його долю. Своїх дітей хотів уберегти від біди, бо тільки нас мав. Та не довго тішився цим щастям.
Коли я вперше взяла тижневик у руки, був 1962 р. Відкрила для себе частку українського духу батька. Він мусив читати цю газету. Це мене втягувало. Може, батьків дух мені щось нашіптував?.. Я тоді була студенткою Вищої сільськогосподарської школи (пол. SGGW) у Варшаві, навчалася на факультеті технології харчування. Поїхала до редакції, яка знаходилася на вул. Вєйській. Привітав мене редактор Михайло Кожушко. Незабаром зайшов у редакцію якийсь чорноволосий хлопець… І почав дивно на мене споглядати. Ми познайомилися. Славко – бо це він був – завів мене до хору на Черняківську, де вже був дириґентом. Завжди ставив мене поруч із незабутньою Марусею Щуцькою, бо вважав, що при її силі та барві голосу і я потягну… Незабутнім для мене був виїзд влітку 1965 р. до Команчі. Славко показував мені надзвичайну природу, фотографував і записував співи лемківських пісень, що їх виконували місцеві співачки. Шлюб ми взяли 1966 р. в церкві у Сквежині, куди був переселений рід Полянських. З мішаним варшавським хором я їздила на концерти до часу народження дітей (Касі – 1967 р., Стефця – 1972 р.). У лютому 1972 р. засновано чоловічий хор “Журавлі”.

Ти потім їздила, може, з маестро – як опікунка і та, що носить його строї, одягає дириґента?
Це була проза життя, необхідна для функціонування керівника хору, який мав зосередитися над нотами, репертуаром і хористами. Я робила це з великою приємністю, тим більше, що в 1970-ті рр. Славко мав уже проблеми з хребтом, що не всі хотіли зрозуміти.

Тобі запам’ятався, може, якийсь винятковий концерт?
Скрізь публіка була нечуваною, з великими емоціями сприймала кожний концерт хору. А я кожну почуту українську пісню переживала дуже глибоко, бо це було повернення до моїх коренів. У мене в пам’яті залишився концерт у Краківській філармонії та перші фестивалі, щодо яких Славко від тодішнього керівництва УСКТ (Українського суспільно-культурного товариства – нк) відчував спротив. Славко вважав, що такі заходи були фундаментом інтеґрації розпорошених українців у Польщі – на щастя, вони організуються надалі.
На всіх концертах (“Журавлів” і молодіжних хорів) учасникам по спинах пробігали мурашки: це означало, що українська пісня має несамовиту духовну силу. Багато людей досі пам’ятає, що “Журавлі” співали на найвищих реєстрах. І такими вони записалися в музичній історії українців у Польщі.
Тут хочу повернутися до розмови пана Андрія Чорного в “НС”, який уболіває, що нібито хор “Журавлі” залишено напризволяще, а хористи в такій ситуації були розгублені й безпорадні. На мою думку, вистачило б лишень зателефонувати до мене й просто запитати, коли Славко вертається. Славко повернувся з Америки через місяць відсутності, але “акція” за той час була справно проведена. Шкода!
Коли тепер повертаюся до 80-х років, які були для нас прикрими й не принесли слави “Журавлям”, то, на щастя, були при нас приятелі: о. Йосафат, о. Теодозій, о. Петро, незабутня й вірна акомпаніаторка Анна Салій-Туз, Влодко Паньків, Наталя й Іван Кравчуки, Марія та Іван Королівські зі Щецина, нещодавно приєднався до нас Анатоль Кобеляк і Роман Галан. Не можу пережити наглого відходу з життя Романа, з яким у листопаді минулого року я провела довгу розмову: ми, між іншим, порушували тему підготовки збірки лемківських пісень, за що взялися В. Паньків та А. Кобеляк. Пан Роман пристав на це, сказав, що пристосує етнографічний матеріал проф. Миколи Мушинки до окремих розділів книжки. При чому сказав зворушливо: “Славко сприятиме нам з небес, бо придивляється до справи”. І додав: “За пару днів до смерті Славка я зробив з ним інтерв’ю. Записав на диктофон. Повернувся я додому, хотів прослухати – і виявилося, що нічого не записалося. То небувале, я ж у своїй журналістській роботі записував десятки розмов, і такого не було”, – додав Роман.

Чи легко було жити з музикантом, дириґентом, бо, як зауважують психологи, митці – складні, аподиктичні до близьких, до оточення…
Я б не сказала, що Славко був аподиктичним. Хоч після його смерті мене находили різні роздуми, підсумки спільно прожитого. Були такі періоди в нашому житті, що я не до кінця розуміла Славка. Він міг безперервно працювати по кільканадцять годин, забуваючи про світ Божий. Тоді він багато часу присвячував своїм професійним справам, просиджував при піаніно, складав репертуар, гортав літературу, опрацьовував, робив транскрипцію, роздумував над програмною концепцією концертів, перед кожним фестивалем організував огляди художніх колективів, зв’язувався з причетними до справи людьми телефоном (замовляючи й очікуючи на розмову), робив копії нот на примітивному ксерографі в бюро УСКТ. Дратувало його, що зверхники хотіли його примусити до 8-годинного робочого дня, не беручи до уваги, що він по ночах працював, їздив у терен поїздами. І творив. Незабаром я зрозуміла, що так уміють працювати лише люди, охоплені творчим натхненням. Натомість хочу підкреслити, що Славко був великим сім’янином, дбав про нас. Ми подеколи взаємодоповнювалися – я технолог харчування, Славко – артистична душа. Та незалежно від своєї праці аніматора культури, як тепер гарно окреслюють, Славко продовжував займатися своєю великою пристрастю – етнографією. Записував, призбирував та аналізував лемківські пісні. На цю тему 1965 р. написав теоретичну піонерську працю – “Характеристика лемківської пісні”. Був, безперечно, видатним етнографом, що знав, розумів лемківські й українські пісні.

Після прикрого відходу Ярослава з випещеного хору він присвятив себе хорові “Тисячоліття”.
Залишився без “Журавлів”. І тоді, перед ювілеєм 1000-ліття хрещення України, заснував хор української молоді, що складався з ліцеїстів і студентів – його спільно назвали хором “Тисячоліття”. Спосіб праці – аналогічний із хором “Журавлі”. Цей хор став існувати завдяки сердечній підтримці о. Володимира Пирчака з Кошаліна і Володимира Кашицького зі Щецина. Хор за короткий час осягнув висот. Двічі концертував в Україні (1989 і 1990 р.), даючи концерти у Львові, Києві, Дрогобичі, Бориславі, Самборі та інших місцевостях. Концерти в колишньому костелі отців домініканів записало львівське телебачення. Люди навстоячки слухали церковну музику й плакали. Потім сім’я з України багато разів нас повідомляла, що наші пісні з концерту телебачення пускало в концертах побажань – бо люди їх замовляли. І то була перша дорога до офіційного слухання духовних пісень ще в совєтські часи.
Коли творився хор “Журавлі”, тобто 1972 р., Славко розпочав працю з дітьми, тоді 5-8-літніми, які збиралися в неділю в церкві отців василіан. Давав їм у руки прості інструменти й розспівував дитячими пісеньками. Це були діти наших приятелів: Пушкарів, Боберських, Кравчуків, Голубовських, Панькових, Мелехів, Туронаків, Кобеляків і Гнапів… Потім приєдналися білоруські та польські дівчата.

Діти виросли. Молодь з великим музичним «шліфом» офіційно виступала в Камерному хорі, тричі відбула турне до Риму, за кожним разом її приймав папа.
Наша перша поїздка туди відбулася 1983 р. Єпископ Софрон Мудрий організував нам екскурсію по Ватикані й Вічному Місті, а потім були записи репертуару хору. Славко не до кінця був задоволений записами, він прагнув абсолютної досконалості. Та все ж праця хору і Славка була увіковічена на платівках і касетах – у цьому найбільша заслуга отця Й. Романика та отців василіан у Римі. Наш виїзд поєднував у собі працю й естетичні відчуття (захоплення ватиканським музеєм, садами, літургіями в базиліці Св. Петра та колеґії Св. Йосафата). Завжди ми зустрічалися з папою Іваном-Павлом ІІ. Були неймовірні переживання, майже метафізичні. На аудієнціях у папи ватиканський фотограф Артуро Марі робив нам знімки, які маємо в документації хору. Камерний хор 1983 р. виступив на І Світовому фестивалі релігійної пісні – і здобув, з шістьма іншими ансамблями, І місце (а було аж 600 колективів з усього світу!).

Знаю, що одна зустріч з папою була вельми зворушливою…
Так, коли черговий раз ми поїхали до Кастель-Ґандольфо на індивідуальну зустріч зі святійшим отцем, то він, вітаючи Славка, сказав: «А, ти лемко!» Запам’ятав його з виступу рік тому! Хор заспівав папі «Ой верше, мій верше» – улюблену Славкову ностальгійну пісню про втрачений рай – Лемківщину, а також кілька інших українських пісень. Папа теж підхопив мелодії й підспівував, кажучи до дівчат: «У дитинстві мама мені співала»… Утретє ми були на великих урочистостях у Римі з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі-України. Отже, молоде покоління українців виростало при двох хорах – Камерному й «Тисячоліття». Дехто з молоді прагне відновити їхню діяльність, але це ж неможливе, бо ці люди вже позасновували сім’ї, пороз’їжджалися по світі… Хоч на 10-ліття смерті (15 березня 2004 р.) дириґента Я. Полянського хористи з’їхалися й у василіанській церкві, у якій завдяки о. Й. Романику мав місце початок молодіжного Камерного хору, пам’яті маестро присвятили зворушливий концерт.

Як грім з ясного неба вдаряє нас вістка, що 15 березня 1994 р. маестро Я. Полянський нагло й передчасно, на 64-му році життя, залишає цей світ…
День перед тим, за оцим столом, де ми тепер сидимо, він завершував свій вступ до збірки лемківських пісень. Мріяв, щоб книжка з’явилася в руках зацікавлених пісенною культурою лемків.

Тодішнє керівництво ОУП прагнуло здійснити його задум.
Так, Славко провів з ними розмови, роздобув у Міністерстві культури дотацію на це видання, але, на жаль, розмов не завершено – і дотацію призначено на щось інше. Справа на якийсь час затихла. Потім відізвався директор Українського архіву Євген Місило. То мене приємно зворушило. Міркую, що це була ініціатива Анатоля Кобеляка – чудового графіка нот і технічного редактора різних видань.

То чому Український архів, маючи таку позитивну ціль, не завершив цього задуму?
Думаю, як завжди, на перешкоді стали кошти, а радше їхній брак. Знаю, що Є. Місило намагався зібрати гроші за океаном, але термін договору з ним минув – і справа затихла.

Пригадаю, що ідея випуску книги життя Я. Полянського відродилася тоді, коли в опитуванні «найвидатніші українці», яке проведено на сторінках «НС», маестро Полянський посів 5-те місце… Першими відгукнулися українці з Америки з Фундації дослідження Лемківщини та Організації оборони Лемківщини. Готові були взяти частину фінансування почину.
Ідея остаточного випуску видання наново опинилася на шпальтах «НС», за що я вдячна його редакторам. Питання, з добрим наміром, підхопив голова ОУП Петро Тима, потім підключилася наша родина в Канаді (Андрій Полянський – братанич Славка, і Ніна Маслей – Славкова сестрінка), яка співпрацює з Об’єднанням лемків Канади. Досі ми не все ще узгодили, бо виявилося, що ця організація може лише бути спонсором, а не співвидавцем. Такі в нас закони. Голова ОУП звернувся за міністерськими дотаціями. Призначено 23 тис. зл., з окресленням терміну реалізації, а праця над книжкою на той час не була завершена.

Може, голова ОУП повірив, що праця готова – і зразу виступив про дотацію, а тут потім виявилося, що панове В. Паньків та А. Кобеляк дописують до книжки нові розділи: тому годі було вкластися в річний термін реалізації.
Мій син Стефан – інженер поліграфії, бачив робочу версію книжки, він вважає, що на понад 70% вона уже готова. Панове взялися за велику справу, не маючи відповідної програми для технічної підготовки нот, але попри все Анатоль підготував їх. Інші матеріали спільно з Влодком уже вони завершують. Потрібні кошти. За кошторисом мого сина виходить, що на сьогодні це сума біля 50 тис. зл., тільки треба врахувати ще стрімкий зріст цін на всі послуги.

Емоції сіли, запал скінчився… І що далі?! Якщо хтось схоче допомогти, то куди має надсилати кошти?
Ні до кого, борони Боже, я не маю жалю. Більше того, я вдячна всім, хто з’явився дотепер на шляху реалізації задуму. Не можемо запалу й доброї енергії запропастити. Єдиний спосіб роздобути гроші – заснувати фундацію ім. Ярослава Полянського, тоді на відповідний банківський рахунок можна буде надсилати допомогу.
Маємо надію, що знайдуться щедрі люди: жертводавці – члени хорів, їхні сім’ї, організації та звичайні люди вкладуть свою цеглинку в справу увінчання життєвого діла Ярослава – дириґента, композитора й етнографа. А ОУП, його зичлива справі Головна управа і Петро Тима та видавництво «Тирса», а також «НС», я переконана, теж допоможуть – і з відповідним закликом звернуться до своїх прихильників і читачів. ■

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*