Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№5, 2018-02-04

Кася Комар-Мацинська
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

– Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово «універсал», а ви «маніфеста» заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули (…) По газетах читаю – слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована!
Ось так дядько Тарас з Києва в емоційній розмові з племінником Мокієм Миновичем Мазайлом, харків’янином та гарячим прихильником українізації, висловлював своє глибоке хвилювання супроти змін в українській мові. Можливо, на перший погляд, цитата з Куліша тут ні до чого, але чомусь ці слова переслідували мене під час досліджування суперечливої теми під робочим заголовком «Як повинні ми писати слово „переми(шль)ський”»? Тому і з них зараз починаю.
Уважний читач «Нашого слова» міг останнім часом помітити мале замішання в записі згаданого прикметника. Головна редакторка тижневика, намагаючись ввести порядок у газеті, пробувала виправити наш закерзонський «перемиський» на згідний з офіційним українським правописом запис «перемишльський». У результаті на короткий час у статтях «Нашого слова», які описували події з-над Сяну, можна було прочитати цю складну, але на 100% правильну конструкцію. Проте наші очі не встигли до неї звикнути, бо на прохання українців Перемишля редакція повернулася до старого запису. Хтось міг би сказати, що це косметичні зміни, без суттєвого значення. Але, з другого боку, саме ця косметика і три додаткові букви викликали й досі викликають чималі емоції, а їхнє «бути чи не бути» стає поштовхом до міркувань на тему впливу українців з діаспори та їхньої історії на вигляд сучасної української мови.
Перші арґументи, які чую, коли починаю розпитувати «тутешніх» (місцевих – ред.), чому не погодитись на «перемишльський», це: «Ніхто в Перемишлі так не скаже. Тут завжди говорили „перемиський”, так вже є і все. „Перемишльський” – це ані не звучить, ані не виглядає. Має бути „перемиський” завжди і безсмертно!». Подумала над тим, що почула, і зрозуміла, що це мене ніяк не влаштовує, тому вирішила поглибити тему і запитати різних фахівців у ділянці української мови.
«Як Ви вважаєте, чи ми повинні писати „перемиський”, чи „перемишльський”», – питаю через Фейсбук д-р Марту Коваль, професора Ґданського університету, викладача на кафедрі англомовних літератур та культур, мешканку Ґданська, родом зі Львова. У відповідь після хвилини мовчання почула: «Словник каже, що має бути „перемишльський”, хоча „перемиський”, на перший погляд, більше мені подобається». Коли пояснюю, у чому справа, пані Марта зразу скликає електронний консиліум знайомих мовознавців, дуже розумних жінок, які весь вечір переписуються на нашу тему й охоче відповідають на мої запитання.
Справа здається однозначна. При словотворенні прикметника до кореня слова додаємо суфікс -ськ(ий) та все. Є, щоправда, перелік приголосних, відносно яких стосується чергування та після яких наступає спрощення, проте «л» – остання приголосна назви Перемишль – не знаходиться в цьому списку. Тому маємо «перемишльський» від Перемишля, чи «радомишльський» від Радомишля. Пояснює мені це Орися Демська – доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету Києво-Могилянська академія. Багато років працювала в Інституті української мови Академії наук України, є автором понад 100 публікацій, у т.ч. чотирьох книжок і двох словників. Тепер займається проблемою лінгвоциду української мови у ХХ ст. Її підхід до теми дуже категоричний. Вона вважає, що не на те є правила, щоб їх порушувати і зразу шукати виправдань для цього порушення. Коли несміливо питаю, чи «перемиський» це однозначно помилка, чи можна говорити про реґіоналізм або просто свого роду мовну економію, полегшення фонетики, зразу відповідає: «Перемиський є помилкою в сучасному стандарті літературної української мови. Не бачу потреби змінювати правопис. Сучасна українська мова функціонує на одному полі з російською і суржиком, реґіонально з польською, угорською, румунською, уявіть собі, що кожен захоче якийсь локальний реґіоналізм узаконити… що залишиться від української мови?»
Дещо більш ліберально до «перемиського» ставиться Мирослава Прихода – видавець, доцент на кафедрі видавничої справи і редаґування Інституту журналістики Київського університету. У неї величезний досвід редакторської роботи, у тому плані серед української діаспори, а також в Україні – 20 років була головним редактором львівського видавництва «Літопис». «Тут дуже важливе середовище мови. І середовище, і автор мають право на свої особливі слова. До цього доходить, що людям легше вимовляти, – каже, – тут треба соломонового рішення… Щоб не розбурхувати історію, можна якийсь час вживати і те, і те слово.» На це зразу відповідає Орися Демська: «Вживати і те, і те – це одягатися на роботу у спідницю і штани одночасно. Є чітке правило, то чого шукати щастя?» Важко з нею не погодитись.
Проте до пізнання найцікавішого наближує мене Ярина Брилинська-Трояновська – український філолог, працівниця видавництва «Свічадо». «У правописі 1928 року був «перемиський». У 1933 році зрадянщений правопис увів норму «перемишльський». Досі не знаємо, що робити з вул. Перемиською у Львові (дійсно, я перевірила, є вулиця Перемиська у Львові!) і Перемиським князівством. А і ще Перемиською музичною школою. Може, не так усе просто з тими нормами?» Зацікавлена тим зауваженням починаю «гуглити» і знаходжу. У харківському правописі 1928 р. є запис: «Українські географічні назви взагалі треба віддавати на письмі в їх народно-історичній формі». Правопис цей, установлений українською харківською інтеліґенцією, сильно намагався поєднувати галицьку та наддніпрянську мовну традицію (хоч деякі закидали йому, що надто схиляється в галицькому напрямку). Саме до нього, як до «найбільш українського», люблять відноситися патріотично налаштовані мовознавці. Історія харківського правопису, на жаль, є дуже короткою, бо 1933 р. (разом із розстрілами українського інтелектуального відродження) заступає його новий правопис, написаний на коліні, з явними російськомовними нахилами (між іншим, у цій версії правопису з українського алфавіту зникає буква «ґ» за свій неприхований націоналізм). І тут також наступає заміна «перемиського» на «перемишльський».
Коли дальше розгортаю Інтернет, помічаю, що, попри чіткі правила, «перемиський» пишуть не тільки по польському боці кордону. Крім згаданого «Перемиського князівства», в українському Інтернеті знаходжу ще «Перемиський округ та повіт», «перемиський замок», «перемиський курінь УПА» тощо. Перечитую знайдені результати і розумію, що спрощення «ський» – це калька з польської мови, але сполучення букв «шльсь» у правильному «перемишльському» – це просто знущання над мовою, так неймовірно кострубате і неприроднє, що, за словами Ярини Брилинської-Трояновської, «кудись пропадає славнозвісна милозвучність».
Тому не дивно, що перемишляни захищають свій «перемиський» звичай. Говорити й писати «перемиський» – це своєрідне продовження традиції місцевого українства, з усіма «перемиськими» особливостями. Хоч більшість із сьогоднішніх українських перемишлян тут не народилася, все ж таки бажають вони бути спадкоємцями культурної (і мовної) спадщини автохтонних мешканців цього міста. «Це є глибоко закорінене в перемишлянах, і тому не можна цього іґнорувати, – говорить Ігор Горків, філолог, україніст, член ГУ ОУП, молодий перемишлянин. – Тому, можливо, виходом із ситуації було б додати до правопису версію «перемиський» як допустиму, з історичним та реґіональним обґрунтуванням.» Цікавим спостереженням ділиться також Уляна Боднар – вчителька української мови у «шашкевичівці»: «Ця тема є добрим прикладом того, як українська мова часто балансує між полонізмами та русизмами. Може бути, що «перемиський» утворено на базі польської мови, проте конструкція «перемишльський» є ідентичною як у- російській (перемышльский). Тому тут ніхто так не скаже, хоча додумуюсь, що це не таке очевидне в Центральній Україні».
Чи мова, як математика? А як до сухих логічних правил мається Грінченкове «пиши, як чуєш»? Уже на завершення вирішила я запитати мою вчительку української мови в загальноосвітньому ліцеї ім. Тараса Шевченка в Білому Борі – Марію Мандрик-Філь.
«Однозначно на це питання відповісти не можна. З одного боку – вчимо літературної мови, і ця мова має свої правила, яких, попри всякі сумніви, мусимо дотримуватись, а особливо, якщо хочемо наближатися до України, мова має бути чистою. Тому ми повинні довіряти фахівцям, які мовою займаються. Проте, з другого боку, мова є живою, її треба відчувати, а краще відчувається те, що рідне і приємне для вуха. Рідне завжди захищаємо, тому зовсім не дивуюся перемишлянам, що вони відстоюють свою традицію. Наша діаспорна тотожність важко сприймає схеми правопису, але і правопис не дуже бере до уваги діалекти діаспори. Тому так бажаною є жива мова, творена на основі знань, досвіду, відчуття і просто любові. Остап Лапський казав: «Мова – радість життя». До речі, наскільки його знаю, він був би за «перемиський», на сто відсотків!»
Ще на кінець, тобто епілог.
У вівторок рано, коли ця стаття була вже готова, телефонував мені Ігор Горків і сказав, щоб я приїхала до Народного дому й пошукала у старих документах «Просвіти», знайдених під час ремонту, як справді до війни писали прикметник, утворений від назви міста Перемишля. Я поїхала. Не зразу, але знайшла те, чого шукала! Ось тут доказ на нашу споконвічну «неграмотність». Чи залишимо цю форму – залежить також від нас, носіїв мови і мешканців Перемишля. ■

Категорії : Погляди

Схожі статті

Коментарі

  1. Цікаво прочитати. Також зовсім без консультації з українцями Люблина Редакція НС змінила Люблин на Люблін. Може хтось про це напише.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*