Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №41, 2017-10-08
70-ті роковини Акції «Вісла», 60-ліття парафії і 20-та річниця освячення храму, побудованого за проектом видатного митця Юрія Новосільського, – саме такі ювілеї відзначали українці в Білому Борі під час храмового празника Різдва Пресвятої Богородиці.
– Могло б здаватися, що на цвинтарі потрібно тільки прощатися з людьми, натомість у Білому Борі настало воскресіння як нашої національної душі на західних землях, так і церкви загалом. Тому Білий Бір – це, насамперед, духовний центр українців на Помор’ї, бо саме тут 1957 р. в каплиці на цвинтарі відправлялося перше богослужіння. Для мене Білий Бір – місце зустрічі з українцями, де ми всі почуваємося як одна родина, оскільки нас тут багато. Нас мало не бути, однак ми є, – каже історик, проф. Роман Дрозд.
На терени колишнього Члухівського повіту, до якого входила теж нинішня ґміна Білий Бір, у рамках Акції «Вісла» переселено понад 7 тис. українців, що становило аж 26% усього сільського населення та 20% загалом. Деякою мірою це пояснює, чому саме Білий Бір став осередком церковного та громадського життя на Помор’ї. Символічно, що перший та останній транспорт Акції «Вісла» прибув саме до Члухівського повіту. Привезені сюди українці переважно походили з Ліського повіту, але були також люди з Перемишльщини та Ярославщини.
У Білому Борі чи не найбільшу роль відіграв о. Степан Дзюбина, засновник парафії, але, як каже владика Володимир Ющак – вроцлавсько-ґданський єпископ, на нинішній кшталт парафії працювали всі священики, які тут були. У книжці о. митрата С. Дзюбини «І стверди діло рук наших» ми читаємо: «Білий Бір зразу виріс до рангу найбільшого душпастирського осередку північного заходу Польщі. У першому празнику Різдва Пресвятої Богородиці взяло участь майже 500 осіб, але в 1977 році празник зібрав вже найбільшу кількість вірних – біля 6 тис. людей (саме тоді о. С. Дзюбина як генеральний вікарій переїхав до Перемишля). Ні одна наша станиця в цілій Польщі не збирала під час відпусту стільки людей. Мабуть, це сталося тому, що до Білого Бору приїздили найкращі проповідники, а також багато священиків (…). Прочани приїжджали з теренів цілого Помор’я – від Щеціна до Гданська та від Гожова до Зеленої Гори. Приїжджали сотнями автомобілів та численними автобусами». Так залишилося донині. У Білому Борі прочани духовно скріплюються і набирають сили. Цього року напередодні празника в церкві відкрито меморіальну дошку, присвячену о. митратові С. Дзюбині.
– З Валча кожного року українці приїздили на білобірські празники, хіба тільки хвороба могла зупинити їх. Просто не уявляю собі, як можна не бути на празнику в Білому Борі. Для мене це просто святість…Тут немовби перебуваю в іншому світі, відчуваючи духовне скріплення… Людина щаслива, що бачить стільки людей, затоплених у молитві. Справді, для мене це надзвичайне місце. Я щаслива, що можу тут молитися. Важливо, що люди приїжджають сюди з родиною, оскільки це зміцнює наш народ, – говорить Єва Терефенко з Валча.
– Пригадується мені, як 1969 р. драбинчастим возом разом з іншими односельчанами з Грабова я їздила до церкви в Білому Борі. Саме тут і познайомилась зі своїм чоловіком і того ж року о. С. Дюбина вінчав нас, а потім також хрестив наших дітей. Люди не поміщались у невеличкій каплиці, стояли назовні, а зимою було дуже холодно. Молитовний настрій поглиблювали різьблені ікони та вишивані рушники. У той час шкільна молодь і вчителі не могли ходити до церкви, тому на Великодні й Різдвяні свята у таємниці випускала я з гуртожитку по одній особі, – згадує Ірина Дрозд, колишня директорка шкільного комплексу в Білому Борі.
– Неподалік Білого Бору проживали мої дідусь і бабуся, а пізніше і батьки, тому ще як діти ми часто їздили туди з Кошаліна і брали участь у релігійному житті білобірської спільноти. Зрештою, у Білому Борі прожив я чотири роки, коли навчався в місцевому ліцеї. Добре пам’ятаю освячення на той час єдиного в Польщі пам’ятника Тарасові Шевченку, будову церкви, велелюдні празники, які донині надихають людей на довгі роки, а найбільше людей, які творили й надалі творять українське життя в цьому невеличкому містечку. Мої дідусь і бабуся кожної неділі і свята їздили ровером до церкви. Сьогодні всі ці події та люди пригадуються і кожного разу кличуть до Білого Бору. Безперечно, тут можна відчути силу українського духу. Це немовби національний орієнтир, – вважає о. Андрій Михайлишин, нинішній парох греко-католицької парафії у Вроцлаві.
– Сьогодні ми всі в єпархії працюємо над тим, щоби Білий Бір і надалі був центром духовного життя на Помор’ї. Тому 2007 р. парафіяльну церкву піднято до гідності санктуарію, тобто відпустового місця. Саме тут не лише організовуємо щорічні празники, але багато діється в контексті душпастирства молоді та жінок. Ми хочемо, щоб це місце притягало наших прочан увесь рік, щоби Білий Бір, хоч поруч існують інші великі парафії – у Ґданську, Кошаліні та Щеціні, надалі залишився центральним місцем на Помор’ї. Бо саме в Білому Борі, крім церкви, є теж реколекційний дім, українські школи та люди, готові включатися у працю для добра нашої громади. Тому ми постійно дбаємо про те, щоби це місце було центром північної частини нашої єпархії, – підкреслив владика В. Ющак. Нині парохом білобірської парафії є о. Маріуш Дмитерко, а вікарієм – о. Павло Почекайло.
Цьогорічні святкування, які очолили митрополит перемишльсько-варшавський кир Євген Попович та вроцлавсько-ґданський єпископ – владика Володимир Ющак, удостоїв своєю присутністю також київський гурт стародавньої музики «Хорея козацька», який просто захопив слухачів.
– Це неймовірно, що всього шість чоловіків викликають своєю музикою стільки динаміки та емоцій, немовби весь оркестр, – сказала вражена Юстина Москалик, за освітою музиколог.
– Справді, найкраще співається там, де люди хочуть слухати, а в Білому Борі це відчувалося. Наші пісні через відсилання не лише до патріотичних, а так само вічних тем, пов’язаних зі світом українського сакруму, це сучасна молитва. А модерне мистецтво Юрія Новосільського ще більш підсилює відчуття величі церкви як спільноти, – каже Тарас Компаніченко, лідер гурту «Хорея козацька».
Понад 20 років тому Юрій Новосільський у листі до Ришарда Пшибильського, визначного польського есеїста й історика польської та російської літератури, написав: «Я тепер мало малюю, бо перетворився в архітектора. Вибудував я на Західному Помор’ї церкву. Реалізована вона докладно згідно з моїм проектом. (…) Це темний інтер’єр, бо вікна малі, джерело світла невидиме, приховане за карнизом, щоб запалені свічка або лампочка мали своє значення. Фасад має бути другим іконостасом, бо раз на рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, прибуває там багато людей, і треба відправляти назовні. (…) Реалізація цього проекту є насолодою моєї старості й немовби підсумуванням мого мистецького життя. Загалом, це до певної міри синтез протестантської простоти і старохристиянської традиції» (щомісячник «Знак», № 7–8 за 2008 р.). У відповідь Р. Пшибильський написав: «Велике враження зробив на мене знімок, на якому видно не стільки деталі брили, скільки саме існування церкви. Стоїть вона на землі, яка насправді є пустелею під цим предивним небом країв уже північних, з нечувано блідою, майже завмираючою блакиттю. Увійшла в пронизливий смуток, проте є. Почала існувати. Думаю, що в ясний, сонячний день, коли з’являться вірні, забудуть про своє вигнання, про яке мусить їм нагадувати цей пронизливий пейзаж, перемінений святинею (…)».
Оцю велич церкви і тугу за втраченими рідними сторонами символічно підкреслив журавлиний ключ, який у неділю пролетів над тисячами зібраних паломників. Ми є! ■
