Записала Наталя Кравчук ■ ГРОМАДА ■ 2012-01-27

{mosimage}

Розповідь відомого дизайнера Володимира Панькова – а він реалізував себе і в українському хоровому мистецтві, був членом чи не всіх уескатівських ансамблів Варшави, – до болю щира, трохи суб’єктивна, а може для когось і незручна. Приймімо її зі зрозумінням як доказ нашої поламаної долі вигнанців. Ми ж приречені були на швидку асиміляцію – але, хоч застрашені, горнулися до громади й рідної пісні та з піднесеним чолом співали “Реве та стогне Дніпр широкий”, а дириґував нами маестро Ярослав Полянський. Він як ніхто інший показував нам, що українське мистецтво – це щось духовно прекрасне, а водночас велике й вільне.

То завдяки Полянському, який ніс рідну пісню, кріпилися серця розігнаного люду. То Полянський музикою виплекав щонайменше два покоління розкиданих світами українців. І в не одних довічно звучить хорове “Отче наш”, яким, усупереч погрозам (це ж бо були 70-ті рр.) не тільки “розспівував” хористів, але й перевтілював молитву в сценічну перлину.
Пам’ять про Я. Полянського – це наша пошана цій відданій людині в Польщі й на покинутій Лемківщині, у вільній уже Україні та в заокеанських краях, куди він подавався до побратимів з молоддю і предківською піснею “Ой, верше мій, верше”. Вона не в одного розбудила тугу за Лемківщиною й викликала сльозу.
Велике діло – збірник лемківських пісень, над яким до останнього подиху життя працював маестро, педагог і збирач пісенного фольклору вітцівського краю – досі по муках пробиває шлях для того, щоб ми, тут сущі, зрозуміли сенс такого видання, що може стати виміром нашої духовності й культури. А може ми неспроможні зібрати жменьку грошей для здійснення цього задуму?
Ярослав Полянський уже 18 років споглядає на нас з потойбіччя з притаманною йому усмішкою, мудрістю і спокоєм… і жде. (нк)

Стрефи
Для того, щоб ми краще розуміли одне одного, насамперед скажу кілька слів про т.зв. стрефи. Адже кожна людина, коли народжується на світ, приходить у певній стрефі. Ось, наприклад, я. Не народився я на селі, а в курортному місті довоєнної Польщі, до якого кожного дня курсував експрес Варшава-Заліщики. Близько звідси до твердині – Кам’янця-Подільського, а довкола нас одні з найстаріших фіордів – фіорди Дністра. У нашому місті, крім українців, жили поляки, жиди, молдавани й румуни. Саме в такій стрефі я прийшов на світ. Моя свідомість, моє дитинство в ній формувалося.
Коли я покинув “імперію зла” 1951 р. та приїхав до Польщі, я розпрощався з рідною стрефою раз і назавжди. Так склалося, що я шукав для себе нового місця і ніяк не міг його знайти. Врешті таке місце для мене відкрилося, стало моєю новою стрефою – то містечко Наленчів, теж курортне, неподалік Люблина. У ньому, можна сказати, я знайшов для себе стрефу, до якої інтуїтивно стремів, хоч не знав, що воно таке, бо й не до мистецтва нам було в тій проклятій радянщині, з якої все таки вдалося втекти. У новому середовищі, де я почав ходити до художнього ліцею, усі заняття були спрямовані на розвиток наших талантів. Саме тут почалося моє перебування в стрефі мистецтва, у якій, зокрема, я знаходжуся до сьогодні.
Коли я закінчив школу, приїхав до Варшави здійснювати свої мрії в Академії мистецтв. Невдовзі я зорієнтувався, що мій батько живе в Лондоні – і я швидко зміг туди поїхати. Там я довідався, що на вулиці Медовій у Варшаві знаходиться українська церква: зразу, після повернення, я туди подався. Таким чином я в тій церкві понині. У ній я познайомився з багатьма дівчатами й хлопцями. Ми почали товаришувати.
Саме в Польщі почався кристалізувати мій патріотизм, який тут називали націоналізмом. Не можу точно пригадати того моменту, коли я познайомився з дириґентом невеличкого мішаного хору. Мене туди потягнули, хоч я ніколи не вважав, що маю добрий слух. Досить чітко пригадую наше концертування в Команчі. Хор, Полянський, дівчата й хлопці в середині 60-х рр. Я фотографую Марусю Щуцьку на місточку… Ярослав усміхається… Мав винятковий талант пригортати до себе людей. Він ніколи не виставляв свого лемківства напоказ і був для мене звичайним українцем. Я теж є з якоїсь частини України, але я того не експоную, бо вважаю це за звичайний провінціоналізм.
І так я у хорі Полянського. З одного боку, навчаюся в Академії мистецтв і реалізую свої мистецькі аспірації, а з другого – веду своє приватне українське життя. Ніде з тим не афішувався, бо не відчував такої потреби.
Хор розростався, прибувало молоді й ми почали виступати на сценах столиці та великих міст Польщі. Мої заняття в академії набирають трохи іншого характеру: я міняю напрямок студій на дизайн. Почався час політичної відлиги, революції в Угорщині, спалювання політичних опудал на Краківському передмісті. А я ходжу собі до церкви, а потім – до кав’ярні, де говоримо про наші українські справи. В академії починаю вчитися в колишнього асистента славного французького архітектора Корбіз’е – професора Солтана. Між нами студіювало багато студентів з Франції й Німеччини. Вони вважали, що варшавська академія має високий рівень.
Попри те, я постійно присутній в українському товаристві. Я вже оженився, почав працювати над дипломною роботою. Славко Полянський, особливо його дружина Леся, були дуже гостинні, уміли вести дім: і ми часто зустрічалися в них на обіді чи вечері. Там велися розмови про українські справи в Польщі. Славко був відкритим, щирим і бачив себе як лемка в загальноукраїнських процесах, які відбувалися тоді над Дніпром, а я все зустрічався з художниками з України і допомагав їм в міру моїх можливостей.
І так поволі я ставав потрібним…
Тоді багато часу я присвячував “Нашому слову”, для якого робив графіку. Було й так, що Ярослав Грицков’ян готував “Український календар” і попросив мене, щоб я його художньо оформив. Я, щоправда, графіки не вивчав, але зробив усе так, як умів. Показалося, що ми зробили перший календар книжкового формату. В ньому була низка цікавих для українців матеріалів. Також з’явилися перші проби пера й звичайна графоманія.
Час від часу у варшавському гуртку УСКТ я робив доповіді про мистецтво, також українське. Багато людей приходило на ці зустрічі. Там вперше я зустрів поета Остапа Лапського, пізнав редактора Адріана Гошовського та багатьох інших лідерів УСКТ. Усі вони в основному цікавилися моїми особистими справами.
Попри все, я далі перебував у стрефі мистецтва, а її доповнювало моє українське життя. Я писав, малював, сварився й далі оформляв календарі. Я зорієнтувався, що наш календар в Україні, якщо туди попадав, був важливіший від Біблії (добре в цьому я переконався через багато років, коли в Академії мистецтв у Львові почав читати свою першу лекцію: викладач, який представляв мене студентам, вийняв пошарпану книжку, у якої обкладинки уже давно не було, і коротко сказав так – це графік того календаря). Завдяки моїй “оформительській” діяльності при календарі я мав змогу зустрічатися з багатьма людьми зі світу мистецтва, які тоді приїжджали в різних офіційних делеґаціях з України. Польща була для них вікном у Європу. Разом з архітектором Богданом Боберським ми старалися їм показати, що у світовому мистецтві є найбільш передове і що варто прищеплювати в Україні.
Моя пригода з календарем закінчилася тоді, коли його редактором став Антін Середницький. Він не розумів суті мистецтва, тим і перешкоджав мені в роботі. У зв’язку з тим наші дороги розійшлися. Я дуже шкодував.

Музика
На одному з крутих поворотів, які часто траплялися в моєму житті, прийшов до мене Я. Полянський і сказав таке: “Влодку, ми співчуваємо тобі у твоєму горі і стараємось якомога допомагати тобі, та, на жаль, горе є горе і позбутися його нелегко. Тому я прошу тебе, приходь до нас, до “Журавлів”, поспіваєш з нами, поговориш з хлопцями, а тоді буде видно, що і як”. У той час “Журавлі” саме злетілися до Сьрудборова під Варшавою і там, у будинку Жидівського дому культури, жили й проводили репетиції. Я ніколи не вважав себе за доброго співака, але там, поміж “журавлями”, швидко набрався сміливості до нотного запису, а навіть почав хлопцям допомагати в репертуарних текстах, бо з українською мовою в хористів не все було гаразд. Згодом у хорі появилися співаки-професіонали, яких Полянський повишукував поміж хористами Варшавської філармонії. “Журавлики” називали їх найманцями, що ані Полянському, ані мені не було до вподоби. Видно, ревнощі брали гору над здоровим глуздом. Додам, що у хорах, якими дириґував Славко, часто виступали артисти-професіонали, як-от Бернард Ладиш і Володимир Денисенко, Кшиштоф Кольберґер, Едвард Любашенко та інші. Однак “найманці” все більше й більше ставали каменем спотикання: і в хорі, крім Полянського, появилися якісь інші “дириґенти”, що на всякий спосіб одурювали хористів. Вони не раз підходили до мене й утягали в розмови про внутрішні справи хору. Я швидко зорієнтувався, що це прислужники “органів” і не щадив їм своєї зневаги. Коли дивлюся на Полянського і його “Журавлів” з перспективи років, які, на жаль, уже відійшли в минуле, бачу, як на долоні, що його стремління перейти від народного співу у царину музичного професіоналізму мали характер утопії, тож мусили закінчитися катастрофою. Також хочу пригадати, що Я. Полянського як професіонального музику ніколи не покидали мрії про концертні естради Варшави, Львова чи Києва. На приватних зустрічах Славко розповідав мені про різні хорові проблеми: хто співає дуже добре, а хто є донощиком.
Мій перший хоровий успіх – то виїзд на фестиваль до Свидника. “Журавлі” виступили в чорних костюмах, усі захоплювалися ними. Візуальний тріумф, а може й професіоналізм. По роках вони концертували також у жупанах і шапках. Видно було, як у них відроджується український дух, як вони вилізають з холопства.
Для мене серед українців Полянський був єдиним професіоналом, з яким можна було нормально говорити про музику. Професіоналізм дириґента спонукував його далі вести, розбудовувати хор – хоч там найменше говорилося про кваліфікації, а все більше про “наймитів”. Щоправда, були там перлини – народні таланти, як Стефан Білянський, Ігор Поливко, Ярослав Юрчак, на яких він міг спиратися.

Суперечлива справа
Попри все, репертуар хору з кожним концертом ставав багатшим. “Треба його записати і розповсюдити”, – подумав Славко. Майже тиждень робився запис у концертному залі Музичної академії. Такі записи, як правило, клали в шухляди уескатівських урядників – і вони там пропадали. Чи тим разом теж так зроблять? “Ні”, – сказали ми обидва і вирішили за всяку ціну подарувати світові “журавлиний” спів. А довкола цензура і просто-запросто комуна.
Полетів я в Лондон до тамтешніх українців, щоб обговорити справу: там я познайомився з маестро Володимиром Луцівим. Науковець Марта Богачевська привезла мені з Америки плівку до професійного запису музики. Добрі люди в студії “Polskie Nagrania” зробили нам копію, котра поїхала в Лондон, а звідти – в Америку, де компанія “Дністер” натовкла гору грампластинок і написала донос на мене до Головного правління УСКТ. Увесь світ почув, як співають “Журавлі”. Так я на якийсь час утвердився в стрефі музики. Приблизно в той час (1982 р.) Славко поїхав в Америку. Не було його якийсь час.
І саме в цей час у Ґданську відбулася “чорна рада”. Мене також запросили туди. Я скористався цим: весь час старався переймати ініціативу – це досить легко вдавалося тому, що присутні усвідомлювали, що беруть участь у брудній роботі, тому проявляли постійну нерішучість. З тієї паплянини я зрозумів, що ось Полянський покинув їх і поїхав “у Гамерику”, що їх не шанує і наймає чужих, що літає літаками, а вони товчуться автобусами, що он у них є вже кандидат на дириґента і навіщо їм Полянський. Вуха в’яли від тієї чекістської бовтанини: єдине, до чого мені вдалося намовити співаченьків, – то реґламент хору, який мав хоч на якийсь час зберегти статус-кво.
Коли повернувся Полянський, він відкинув цей реґламент: у зв’язку з чим найближчим концертом “Журавлів” дириґував уже хто інший. Я був свідком такої сцени: Я. Полянський виходить перед автобус, заповнений його хористами, і ніхто не виходить привітатися з ним. Так повели себе ті, що пізніше не один раз виступали перед людьми в козацьких жупанах. Тому я перестав бути “журавлем” і на концерти в Америку не поїхав. Те саме зробив Олег Пушкар і ще кілька інших: решта поперла за океан. Пригадую собі Булгакова: “і под красним знамєнєм впєрьод абалделий прьот народ”.
Одного разу пішов я до мого повірника, отця Йосафата Романика, та й кажу: “він не переживе цього”. А той відповідає: “ми думали над цим і попросимо його, щоб дириґував хориком наших дітей. Тарас буде йому допомагати і Ви робіть те саме”. За кілька років цей хорик співав у Римі пісні тієї українки, від якої народився папа Іван-Павло ІІ. Полянський повеселішав і папа вдруге запросив його з хориком до Кастель Ґандольфо: там діти співали, а папа слухав пісні свого дитинства.
А що я? Далі підпирав стрефу музики, хоча по суті весь перебував у дизайні. Добився успіхів, став знаною персоною, одержував нагороди, був присутнім тощо. Приносив у редакцію “Нашого слова” матеріали для публікації, але там усе це мовчки відкидали. Через багато років я зрозумів, що не туди носив, де треба, – їх же ніхто ніколи, нічим і ні за що не цінував, їх тільки лаяли і страшили націоналізмом.
Пані Оля Васильків, перший секретар гп УСКТ (до якої Зиґфрид Шнек з мвс викрикував на з’їзді: “нам з Вами не по дорозі, товаришко Васильків”), оповідала мені таке: “Як я побачила того молодця (Полянського), то йому кажу, що у Вас, Славку, талант і Вам треба вчитися; ну і закінчив Музичну академію і тепер він у нас вчений”.
Одного разу Полянський попросив мене зробити плакат (на фото внизу) на І Фестиваль української пісні і танцю, що мав відбутися в Сяноці. Я зробив і з тим проектом пішли ми обидва до Міністерства культури і мистецтва, щоб усе затвердити. Там нас прийняли з великою пошаною, радо поставили печатку й побажали успіхів у нашій мистецькій праці.
Олько Хиляк (нині – архітектор) згадує, як він і Полянський, обидва ще молоденькі, ходили по Лемківщині і забалакували стареньких бабусь, щоб ті співали їм їхні співанки. Славко записував ноти, а Олько слова – і так вони йшли від Федора Ґоча з Зиндранови аж до Гладишева.
Чомусь Я. Полянського згадують тільки як дириґента різних хорів, натомість майже ніхто не згадує його етнографічної праці, у якій проявив себе, як ніхто інший. Багато років пізніше професор Микола Мушинка написав так: “Ярослав Полянський займає виняткове місце в історії та культурі Лемківщини. Був він найвизначнішим збирачем співанок лемків усіх часів”.
Додам від себе, що в його архівах сотні й тисячі музичних записів: і хоч минає від його смерті вже 18 довгих років, ми ніде і нічим не вшанували Його пам’яті.
Чому так діється? Чи бракує нам пошани до рідного, величі Полянського… і до самих себе?

“Наше слово” №5, 29 січня 2012 року {moscomment}

Поділитися: