Записав Орест ЛопатаУКРАЇНСЬКА МЕНШИНА В ПОЛЬЩІ№2, 2018-01-14

Розмова зі Стефанією Гаврилець, головою ланки Об’єднання українців у Польщі в Устриках-Долішніх

Місто Устрики-Долішні та його довкілля можна вважати територією без корінного населення. До цього привели трагічні події ІІ Світової війни.
Голова місцевої ланки ОУП Стефанія Гаврилець розповідає, що вона родом з Ярославщини, а до Устрик прибула через життєві обставини. Устрики не зазнали нищівних наслідків військових боїв, але в місті у минулому столітті порядкувала німецька та радянська влада, заходили навіть словацькі війська. Гортаючи сторінки історії цього міста, слід зауважити, що Устрики-Долішні у період 1944–1951 рр. знаходилися на території СРСР (Дрогобицький район).
Комуністична влада в Москві тоді не церемонилася з місцевим населенням Західної України – як поляків, так і українців завантажували до товарних вагонів та вивозили в різні кінці світу.
За наказом Кремля на підставі «міжнародного договору про коректу кордонів» Устрики стали польськими. Ціною цього «обміну», визначеною Й. Сталіним, було передання Польщею Москві земель району Сокаля, де є великі родовища кам’яного вугілля.
А це ще одна картина з історії Устрик-Долішніх. Сьогодні, може, мало кому відомо, що Устрики-Долішні мали вирішальний вплив на польський статус Львова у міжвоєнний період.
У листопаді 1918 р. в Устриках почалися бої, які вирішили результат польсько-українських боїв за Львів.
Відділ УГА 6 грудня пішов у наступ на Устрики, метою якого було відрізати польському війську залізничний шлях до Львова.
Із відсіччю з Кракова прибув загін кінноти (60 шабель), який розбив вояків УГА, захопивши 38 українських полонених. Потім 12 грудня через Устрики пройшли в бік Львова головні польські сили – 2 тисячі піхотинців та бронепоїзд «Козак». Це були вирішальні бої за Львів 1918 р.

Стефанія Гаврилець рішуче заявляє: «Ми не хочемо бути лише сторожами минулого». Слабкість структур у терені громадських організацій, як ОУП, не лишає українській громаді вибору, треба орієнтувати свою громадську активність на вже роками закріплені церковні структури.
Неможливо повірити, але аж до 1985 р. місцева греко-католицька церква була складом будівельних матеріалів! Це показує більшовицьку завзятість бюрократії в підході до проблеми повернення українського майна. В Устриках у період Народної Польщі великою новобудовою соціалізму був деревопереробний комбінат «Устянова», який дав притулок кільком сотням осіб, проводились масштабні акції «освоєння» залишених українцями земель для потреб державних рільничих господарств. Влада вирішила поміняти навіть корінні назви сіл на польськомовні (наприклад, село Волковия стало Вільковиєю).
У 80-ті роки почалося «загнивання» ідеї однонаціонального соціалістичного суспільства. у 70–80 рр. Внуки переселенців організували в Бескидах студентські мандрівки – «Рейд „Карпати”», відбувались реставраторські табори, учасники яких започаткували відновлювання церков і цвинтарів. Українські студенти у своїх мандрівках заходили тоді і до Устрик-Долішніх.
У польському середовищі з’явився революційний фермент, який започаткував зміну ставлення поляків до українців. Устрицький панк-роковий колектив „KSU” прославив місто піснею „Устрики”, потім виступив перед українською публікою при нагоді фестивалю української культури в Сопоті, у студентському клубі „Квадратова”. На новій платівці „Moje Bieszczady” колектив згадує братовбивчу польсько-українську війну у 40-ві роки.
С. Гаврилець звертає увагу на назву цього Карпатського реґіону. Це справа будови престижу українського корінного населення Карпат. Можливо, називати Бескиди Бєщадами нам не годиться. Згадаймо для порівняння, наприклад, те, що більшість поляків не назве міста Лева Львів, а завжди це буде Lwów. Навіть депутати Підкарпатського воєвoдства просили урядові установи, щоб у довідниках писати не лише Lviv, але також вживати „традиційну” назву Lwów.

С. Гаврилець зауважує, що українці в Устриках не хочуть бути лише сторожами минулого, бачать перспективу свого існування в майбутньому. (ОЛ)

СТЕФАНІЯ ГАВРИЛЕЦЬ: Стан української громади

Стефанія Гаврилець
Стефанія Гаврилець

Центром, навколо якого зосереджується життя нашого українського гуртка, є місто Устрики-Долішні. З однієї сторони маємо Перемишль, а з другої – с. Мокре. Устрики лежать приблизно на відстані 100 кілометрів від сусідів.
Місцеві українці, які живуть у селах навколо нашого міста, єдиний контакт з українською громадою мають лише в неділю, коли приїжджають до нашої церкви. Іншого приміщення для зустрічі в нас нема. Але ми радіємо і з цього, бо початок нашого гуртування з історичних причин був набагато гірший.
Треба зазначити, що, крім ОУП, ще маємо тут бойківське товариство «Устрики», у якому згуртовані колишні жителі цієї землі, які проживають тепер в Україні. Разом з ОУП ми проводимо спільні заходи, бо об’єднання не має можливостей працювати в Україні, а наші земляки не можуть через бюрократичні перешкоди бути активними.
Специфіка нашого реґіону в тому, що тут не проводили Акції «Вісла», але 1951 р. державний кордон між Польщею та СРСР був перенесений на кілька кілометрів. Та нас ніхто не питав, де ми хочемо жити. Багато наших земляків унаслідок подій 1951 р. залишилося на радянському боці. Після цього, названого державною пропаґандою «обміну» територією між дружніми країнами ПНР та СРСР, до спорожнілих сіл приїхали переселенці, яких 1947 р. виселено, наприклад, із Люблінського воєводства. Сьогодні в Устриках живуть українці, котрих сюди закинула доля.
Але з України до нас часто приїжджають на наш головний культурний захід «Бойківську ватру» і церковний празник. Це влітку, а на Великодні свята за старовинним місцевим звичаєм проводимо гаївки. Ми також намагаємось зберігати наші архітектурні пам’ятки і цвинтарі. У цьому відчуваємо міцну підтримку наших співітчизників з України, які зберегли пам’ять про залишену колись прабатьківську землю.
Після завершення історичних бурхливих подій тут не осталося нічого українського, просто дикі Бєщади. Але ми в Карпатах дуже не любимо цього слова, оскільки таку назву накинули нам комуністи і народна Польща. Так вони назвали наші Бескиди і західну Бойківщину.

«Бойківська ватра» мало відома
Про «Лемківську ватру» або «Свято над Ославою» в нашій громаді знають упродовж багатьох років, навіть десятиліть. Люди приїжджають на свято й тоді, коли нема жодної реклами чи хоч би повідомлення.
Ми почали свою діяльність на культурній ниві 1987 р. від проведення «Бойківської ватри» у Хмелі. Потім випала перерва, бо нам було дуже складно зібратися з огляду на великі відстані між нами. Відновили ми цю ватряну ідею вже у 2001 р., коли відзначали сумні роковини «пересунення» державного кордону. Приїхало дуже багато людей. Місцева самоврядна влада з великим здивуванням сприйняла цей факт. Вона не сподівалася такого відгомону на цей сумний для української громади «празник». Надзвичайними зусиллями вдалося нам зробити порядок у цій стихії, бо вихідці з нашого реґіону проживають на території всієї України (навіть у районі Краматорська на Донбасі), тому те, що вони сюди приїхали, вважалося політичною подією.
Нам би дуже хотілось зберегти свою «Бойківську ватру», бо вона, як ніщо інше, гуртує місцеву громаду.
Специфіку нашого реґіону може складно зрозуміти в Кошаліні або, скажімо, у Варшаві. А нам в Устриках складно відповідати на питання: «Навіщо вам, українцям, оця церква, якщо маєте тут костел?» На початку наших старань за церкву треба було на місцях боротися з певною ворожістю польського довкілля до українців. Головним нашим успіхом є те, що місцеві поляки все-таки погодились на наше існування та культурно-церковну активність.

Місцева самоврядна влада
Якщо говорити про самоврядні вибори, треба сказати щиро: сил для активної участі в передвиборчій кампанії в нас нема. Молодь не проявляє активності. Потребу громадської праці, на жаль, вони з рідної хати не винесли.
Місцева влада ставиться до нас коректно, хоч і не бачимо дієвої підтримки наших починань. Проте найважливіше, що нема серед місцевих лідерів колишньої ворожості. Потенційні можливості здобути якусь позицію у виборах для нас були б лише у ґміні Чорна, але треба, щоб хтось узявся до цього діла.

Що далі?
Ми мріємо про те, щоб мати своє місце для громадських зустрічей, культурних заходів. Може, варто такий осередок назвати «Бойківська хата»?
Однак самі ми нічого не вчинимо, тому надіємось на підтримку церковних структур, ОУП, товариства «Устрики». Можливо, після самоврядних виборів якось підтримає нас і нова місцева влада.
Без своєї домівки ми невдовзі пропадемо як громада. До церкви сьогодні приходить 30–50 вірян, а тих, хто до церкви приходив із вигнання зі сльозами на очах і, дослівно, на колінах, уже нема серед живих. Бути нам сьогодні лише свідками минулого щораз складніше.
Поблизу Устрик відкрили пункт кордонного перетину «Кросценко».
Люди з України, які туди приїжджають, в основному зацікавлені торгівлею, зароблянням грошей. Часто в неділю вони йдуть до костела, обминаючи нашу церкву.
До нас приходять національно свідомі українці, хоч інколи також, як ці зі сходу України, вони російськомовні.
У нашій громаді передплачуємо (хоч менше, ніж колись) «Наше слово», присилають нам так само «Ватру». Попри все, у майбутнє ми дивимося з оптимізмом, бо трагічна історія навчила нас цього. ■

(Visited 67 times, 1 visits today)

Схожі статті

Коментарі

  1. Прикро читали стільки неточностей у вступному слові. Устріки, а не спольщена назва Устріки. Дрогобицька обл., Нижньоустріцький район – так було за совітів, а не Дрогобицький район. І вже зовсім не пасує називати пересуненням границі на кілька кілометрів територіальний обмін такого масштабу!

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*