Бартошиці – місто нашої молодості

Наталя КравчукІСТОРІЯ№42, 2017-10-15

Увесь шкільно-виховний комплекс у Бартошицях – це колишня німецька військова офіцерська школа, збудована наприкінці 30-х рр. Тут на великій площі за однією огорожею під час нашого навчання розміщено два ліцеї, дитячий будинок, столову і помешкання для вчителів, лікарські кабінети, чоловічий гуртожиток, будинок малої дитини, а також величезний спортивний зал і майдан, пральню і вирощування квітів під склом. При всіх будинках площі з квітами й каштанами та лавочками. А поруч, ідучи доріжкою до великого парку над Линою, можна було піти в басейн, що теж належав до комплексу, як і будинок культури. У ньому нині працює українська школа ім. Лесі Українки. За брамою вздовж вулиці Лімановського стоять особняки (з городцями) для кадрів (колись офіцерських, потім учительських). Чи можна було мати кращі умови для проживання і науки? Педагогічний ліцей № 2 примістився в другому будинку, поруч ліцею № 1. У ньому перший і другий поверхи займали класи, а третій поверх – гуртожиток для дівчат. Архівні знімки Анни Левчик-Гаргай і Наталі Марин-Кравчук

Шістдесят років тому українцям у Польщі дозволено було згуртуватися довкола заснованої 1956 р. організації, тобто Українського суспільно-культурного товариства і розвивати рідне шкільництво. У вересні 1956 р. у Бартошицях відкрито Педагогічний ліцей № 2 з класами з українською мовою викладання. Крім рідної мови, учні вчилися по-українськи ще й математики, фізики, хімії і біології. З усієї Польщі, де були виселені українці, надійшло аж 240 заяв від спраглих вчитися рідного слова. У перший клас прийнято (після вступних екзаменів) 70 хлопців та дівчат. Після п’яти років навчання, 1961 р., з атестатом зрілості, як кваліфіковані вчителі, зі школи вийшло 26 випускників. То вони, з направленням у польські школи, пішли вчителювати по селах у пунктах навчання української мови. І так щороку по 25–30 випускників залишало бартошицькі мури аж до 1970 р., коли ліквідовано всі педагогічні ліцеї. Ліцей дозволяв складати заяви на екзамени до вищих шкіл тільки 5 процентам випускників, тобто двоє найкращих учнів мало цей шанс. Сіячів рідного слова ліцей випустив аж 264.
Педліцеїсти на той час були теж знаменитими носіями української культури. Завдяки всесторонньо обдарованій вчительці Олександрі Сеньків, яку доля, мабуть, викинула з радянської України, ми створили хор, танцювальну групу (у тому числі й балет), а також декламаторський і театральний гуртки. Майже кожної неділі (субота була шостим днем навчання), нас везли в різні села Ольштинщини. На наші концерти приходили не тільки українці, спраглі рідного, але й поляки.
Школа, завдяки винятковим педагогам (українцям і полякам, які з поклику серця приїхали з Лодзі, Білостока, Ґданська, Ольштина і Варшави), була носієм пошани до двомовних середовищ, розбивала неґативні стереотипи чи упередження. Ми всі з польськими друзями з паралельних класів зустрічалися на коридорах, у гуртожитку, на спортивному майданчику і не було жодних конфліктних ситуацій. «Панував тут дух толерантності і здорового суперництва», – писав нам на 50-ліття школи Сергій Корч з Дубичів-Церковних, колишній наш учитель педагогіки. ■

На уроці біології. Вчителька – Галина Криванська. (1958 р.).
На уроці біології. Вчителька – Галина Криванська. (1958 р.).

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*