Роман Кабачій ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №30, 2014-07-27
Piotr Pogorzelski, Barszcz ukraiński, Gliwice: Helios, 2014. – 351 s.
Кореспондент Польського радіо в Україні Пйотр Поґожельський написав книжку, в якій намагається застерегти польськомовного читача перед можливим шоком від східного сусіда, але за допомогою холоднокровної терапії таки шокує. І не лише поляків.
Почну з того, що читати доведеться довго, бо 350 книжкових сторінок виповнені невеликим шрифтом, а суть написаного надзвичайно насичена різного роду інформацією. П. Поґожельському, якого київські колеґи-журналісти звуть лагідно Поґо, виразно йшлося про те, щоб якнайбільш повніше, ширше і глибше представити країну, котра, – як він пише на початку, – його захоплює і продовжує захоплювати. Більше того, називає себе киянином «з професійного вибору». Але його любов – немов любов терапевта до пацієнта: чітко окреслити діагноз, зішкребти скальпелем зашкарублості старих ран і подумати, що з цим усім робити – українцям, Україні, її сусідам, Європі. Робить це за допомогою фактів, коментарів і власного аналізу, нерідко їдко-саркастичного. Українцям з Польщі в деяких місцях навіть боляче буде читати певні речі про Неньку, але – слова неправди в цій публікації нема.
Чому книжка має такий «кулінарний» заголовок? Приховано в ній два сенси. По-перше, Поґо обігрує назву дуже відомої в Польщі страви, «чіпляє» читача на гачок, але й тут криється сюрприз – автор розчаровує поляків у тому, що знаний їм борщ – це буряковий суп з кухлика, натомість справжній борщ – ситна страва на основі усієї добірки овочів, м’яса, а як знають самі українці, то і може затовченого сала, квасолі, зелених сливок, перцю – залежно від реґіону України в кожного свій борщ. А по-друге, складаючи свій твір, П. Поґожельський немов укладає інґредієнти до баняка, створюючи неповторну єдність – а попри розмаїття і парадокси, українці та Україна таки єдині. Книжка писалася і версталася до подій Майдану 2013–2014, окупації Росією Криму і конфлікту на Донбасі, тож, з одного боку, під час її читання особисто мені насувалися хвилі ностальгії – за мирним часом, за єдиною Україною, а, з другого, чимало речей, про які пише Пйотр, уже в минулому – тепер українці стали більш патріотичними, більшими українцями, ніж були рік тому.
Специфіка праці радіожурналіста полягає в тому, що такій людині постійно треба мати інший голос. Якщо «писаки» можуть взяти вже надруковану десь думку, то радіорепортер постійно шукає ексклюзиву. І власне, численні записані експертні думки П. Поґожельський використовує для підкріплення своєї арґументації в розділах видання, а крім того, після кожного розділу маємо розширене інтерв’ю, – нерідко дуже несподіване. Приміром, до розділу про інтелектуальне піратство в Україні (в якому Ненька займає одне з найповажніших, на жаль, місць у світі) йде розмова з головою Українського піратського товариства, і не сумнівайтеся – воно таки існує; а до розділу про українок «Матері, дружини і коханки» – розмова з київською пенсіонеркою, названа «Невеселе є життя старенької».
Якби ця книжка була перекладена українською мовою, і я би мав стати її менеджером з розповсюдження, я б у країнах, де живе українська діаспора й автохтонні громади, продавав її під назвою: «Як полюбити Україну заново». Бо острах діаспори перед нинішньою Україною відомий: так, совєтизована, русифікована і корумпована. Але Поґожельський іде ще далі. Він пояснює, чому так сталося: чому більшість газет видавані російською мовою, чому в 1990-х україномовна музика й музика протесту переживала сплеск популярності, а потім її загнано в підпілля, чому для багатьох українців таки важливим є відзначати 1 травня, а через тиждень – День перемоги, чому проблема «польського геноциду» на Волині більшості українців видається марґінальною на тлі багатомільйонних з огляду на кількість жертв «українських геноцидів».
І це цікаво читати передусім тому, що разом з нами сам автор намагається розібратись у цих проблемах. Як він сам визнає, після першого року праці в Києві йому видавалося, що розуміє тут майже все, через три роки по-сократівському ствердив: «знаю, що нічого не знаю», натомість по семи дійшов до думки, що настільки обізнаний з тією дійсністю, що спроможний написати цю книжку. Вона складається з 14 класичних за вищеописаною схемою розділів, а ще вступ і закінчення під назвою «Країна мрій», в якому поміщені думки відомих в Україні інтелектуалістів, митців, журналістів, активістів про Польщу і поляків, і що вони запозичили б для розвитку України та ментальних змін в українському суспільстві. Сервіруючи розділи, наш автор починає здалеку, немов кладучи основи бульйону для борщу – а скільки в Україні жителів, а як виглядає їхнє повсякдення, а які мають стосунки в родині – до старших, до дітей, а як проводять дозвілля тощо. З кожним новішим розділом розсуває нові горизонти, на конкретних прикладах показуючи реалії сучасної України і спосіб думання нинішніх українців.
Очевидно, читачів у Польщі здивує більше з Пйотрового відлову, та я зупинюся на тому, що мені кинулося у вічі або вразило мене. Попереджу, що здивування це навіть для людини, яка живе тут і зараз у цій країні, береться передусім з факту підсвідомого неприйняття того, що в цьому народі не подобається, що можна вважати «тимчасовими наслідками» совєтського режиму і русифікації, таким, що рано чи пізно минеться і що матимемо іншу, кращу Україну, от яку і треба буде описати і представити світові. Що говорити про українців за межами «материка», яким нерідко буває соромно за свою батьківщину. Тим і вартісна книжка Поґожельського, що описує цю Україну, яка вона, – на жаль чи на щастя, – є на момент літа 2013 р.
Поясню це на кількох прикладах. У розділі «Назад в СРСР» автор описує масовість акцій святкувань 1 травня та 9 травня у Києві. Оскільки частина сучасних українців не сприймає цих свят, або використовує великі вихідні для висадження картоплі, цю масовість з боку тих українців, для яких це нагода вивести дітей у місто / пройтися святковим маршем / напитися, починаючи з «фронтових 100 грам», та перша частина воліє не помічати. Або пояснювати активною аґітаційною кампанією тих політичних сил, які паразитують на радянському баченні історії. Так, правда, зовнішня реклама на зламі 2012 і 2013 років та до початку Євромайдану рясніла нагадуваннями про 69-ту річницю визволення України, 70-ту річницю визволення Києва (очевидно, без пояснень, якою ціною те визволення до чергової річниці «Великого жовтня» давалося), привітання з Днем перемоги висіло по півроку (на тлі організованої реґіоналами і комуністами дискредитації тодішньої опозиції як «фашистів»), організовано т.зв. «антифашистські марші», – дійсно, все це було. І, можна додати, певною мірою спричинилося до нинішнього протистояння нової української влади із «зазомбованим» населенням Донбасу і Криму. Але так само чимало людей нічого поганого у святкуванні 1, а тим більше 9 травня не бачить. Інтерв’ю з дисидентом Семеном Глузманом після цього розділу теж скероване на розуміння феномену цього явища. «Це не є антифашистський рух. Молоді люди прийшли вшанувати своїх дідів і бабусь», – говорить Глузман, додаючи, що навіть до тих, хто сьогодні носить портрети Сталіна, не відчуває зараз ненависті – лише огиду.
Розділ «Волинь». Як визнає П. Поґожельський, ця частка тексту найважча, проте не написати її автор не міг, і не боїться. Він передає тему сприйняття Волинської трагедії в Україні через своїх співрозмовників. Це прості українці з Волині, православний і римо-католицький священики, історики з Волині і з Києва. Неприсутній у тексті Володимир В’ятрович, натомість є розмова з його теперішнім заступником в Українському інституті національної пам’яті Олександром Зінченком. Прошмигують у риториці Пйотра вислови «волинська різня», «банди УПА», проте він намагається пояснити полякам, що спосіб думання українців про польсько-український конфлікт не є чорно-білим, а при тому зауважує, що деякі українці також не можуть зрозуміти, що не підтримувати УПА в усіх її чинах не означає відразу перестати бути патріотом України. Так само чимало місця приділяє тому, що волинську драму в Україні сприймають як локальний конфлікт, що цю тему намагаються використовувати комуністи і реґіонали проти ідеї української державності як такої, що для Януковича ця тема носила тільки характер тактичних перемовин, а не глибокого розуміння.
Розділ «Естрада» – про домінацію російської популярної музики: попси, шансону, блатняку (музика злочинного середовища – ред.). Хоч наступний розділ «Від Червоної рути до інтернету» нам оповідає про чимало прикладів якісної української музики, яка нині мусить пробиватися іншими, ніж традиційні, шляхами, маємо той перший – «Естрада». І він нам пояснює, що в 1990-ті роки україномовна популярна музика мала всі шанси перемогти у двобої російськомовну. Але це українські «зірки» та їх менеджери, для яких більше грошей можуть приносити концертні виступи не лише в Україні, а й у Росії, Білорусі чи Казахстані, свідомо пішли на русифікацію своєї творчості. Поґожельський пише про переважно російськомовних нині співачок Таїсію Повалій, Ані Лорак чи Тіну Кароль, але не згадує для польськомовного читача про те, що до половини сучасних російських «зірок» – родом з України. І вони так само відповідальні за присаджування українського населення на голку низькоякісного російськомовного ширпотребу (термін з часів СРСР, скорочено з російської «товар широкого вжитку»). Хоч також прості українці винні, що дали менеджерам від музики переконати себе в тому, що вони люблять і слухають саме це лайно, зване поточно «співаючими трусами».
З перспективи сьогодення ця проблема тим важлива й актуальна, що ці пісні слухають українці від Ужгорода і Львова до Луганська з тим самим апломбом (самовпевненістю – ред.), незважаючи ані на суть (прославляння російської зброї, криміналу, Росії як такої), і особу виконавця, зокрема й тих, хто відверто підтримав окупацію Криму чи шовіністично висловлювався про Україну. Українці не мають щеплення від цієї зброї інформаційно-культурної війни.
В інших розділах, які все ж мають донести, якими ж є українці ментально, дізнаємося про те, чому українці мусять багато їсти під час випивання, чому українські жінки мусять виходити нафарбованими навіть на базар, чому українці мають пієтет до дітей, молодих батьків і звідки береться українська гостинність. Все, як про нас. ■
