ПОГЛЯД ■ №34, 2018-08-26
Я вважаю, що для української громади в Польщі настав час поставити крапку над «і» стосовно нашого тут буття. Ідеться про те, щоб визначити місце (або визнати його відсутність) нацменшин у польській державі.
Останні події, зокрема посилення націоналістичних настроїв серед польської більшості, ставить під знаком питання майбутнє українців над Віслою, та й не лише українців.
Бажання поставити крапку над «і» посилила заява люблінського воєводи Пшемислава Чарнека, який оголосив війну Григорієві Купріяновичу, а тим самим у символічний спосіб приєднався до гібридної війни проти українців, що її вже протягом певного часу проводять «кресові бультер’єри».
Через місяць після цього, як місцевий представник державної влади (воєвода) звернувся до прокуратури із заявою на Г. Купріяновича, звинувачуючи його у «націоналізмі», голова Українського товариства озвучив свого листа прем’єр-міністру польського уряду Матеушові Моравецькому на сходах будинку, у якому знаходиться робоче місце Пшемислава Чарнека. У відкритому листі Купріянович (також символічно від імені всіх нас) питає главу уряду: «Чи слова люблінського воєводи Пшемислава Чарнека про святкування у Сагрині та про мене особисто виражають офіційну позицію уряду і чи нещодавні дії воєводи є реалізацією політики Республіки Польщі щодо української меншини?», – ставить крапку над «і» Г. Купріянович («Наше слово» № 33 за 19.08.2018 р.).
Усі ми з нетерпінням чекатимемо на відповідь на цю петицію.
Нехай вибачить мені пан Купріянович: коли я бачу в місцевих газетах фотографії з проголошення своєрідного маніфесту нацменшин на сходах біля дверей офісу воєводи, мені згадується Мартін Лютер, який у 1517 р. прочитав, а потім прибив цвяхами до дверей кафедрального собору у Віттенберзі свої 95 реформаторських тез. Це, певно, велике перебільшення з мого боку у порівнянні обох подій, однак, як говорять у народі: «треба мати на увазі дещо важливе».
Чи лист Г. Купріяновича започаткує реформу у ставленні польського суспільства до нас? Час покаже, однак варто розглянути сценарії нашої поведінки у найближчий час.
По-перше. Можна за прикладом британців оголосити на час політичної негоди, що «мій дім (домівка) – це мій замок», і нікого не повинно обходити, які ми співаємо пісні, чи вітаємось гаслом «Слава Україні», і чи на стінах у нас два або більше кольорів.
Однак такий варіант несе певну небезпеку. Я згадую фільм «Underground» Еміра Кустуріци, в якому жителі одного будинку заховалися у підвалі від німецького терору. Однак їх ніхто не повідомив про закінчення Другої світової
війни. Мешканці підвалу ще довгі роки виготовляли зброю на підтримку партизан тодішньої Югославії.
Пам’ятаю, що у 80-ті роки учасники студентської мандрівки «Карпати» хитро розпитували українців Команчі, Мокрого та інших сіл про залишки партизанських бункерів. Місцеві старожили вперто заперечували, лукаво мружачи очі, мовляв, знаю, але не скажу.
Молоді люди тоді перебували в полоні романтичних думок, особливо під час нічних посиденьок при ватрі, коли розповіді ветеранів супроводжувалися звуками гітари.
Про те, що у 40-ві роки життя стрільців в умовах конспірації було не таке романтичне, свідчать спогади «Із щоденника підпільника ОУН «Чумака» («Християнський голос» № 15, Мюнхен, серпень 2018 р.): «…Сидимо по дві-три особи цілими днями у вогких криївках без повітря, часто без води, в темряві, бо світло не горить. (…) Вечором, коли вийдеш з криївки і вдихнеш в себе свіжого вечірнього повітря, відразу валишся на землю».
Тут знов з’являється проблема: коли та як вийти із криївки.
По-друге. Можна по-козацьки «кинути лихом об землю» та вийти із засекреченої домівки з високо піднятою головою назустріч проявам гібридної війни проти української громади. З історії ми знаємо, що найкращим засобом боротьби з насильством є сміх.
Згадаймо «Помаранчеву альтернативу» (збіг кольорів – зовсім випадковий), коли у 80-ті роки, під час проголошеного комуністами воєнного стану, вроцлавська молодь влаштовувала політичні хепенінги. Тоді вони не боролися проти спецзагонів міліції, а висміювали їх.
Щось схоже – розмальовування тротуарів, одягання монументів у футболки – відбувається у нас і зараз.
Уявімо собі, що серед ночі група «політичних хуліганів» зодягає у футболку монумент перемиського «ведмедика»
(зображення гербу міста), що стоїть у центрі ринку в місті над Сяном. Я уявляю на футболці напис: «Два кольори» або «Bandiera Rossa» (з італійської мови – червоний прапор, слова робітничого гімну, символу соціалізму початку
20 ст.).
Таким чином можна було б висміяти «перемиських бультер’єрів». Я, звісно, не закликаю нікого ні до чого поганого,
особливо до порушення закону. Я-бо знаю, що для такої справи потрібні відчайдушні люди, що їх «перемиські кресові бультер’єри» можуть звинувачувати у пропаганді не одного, але водночас двох тоталітарних режимів. Внаслідок донесення «добрих людей» до правоохоронних органів слід зловмисникам сподіватися сплачувати штрафи або чекати о 6.00 ранку візиту «чоловічків у чорному».
Скидається на те, що один та другий спосіб представлення нашого майбутнього має самі мінуси.
Однак українській громаді слід все ж серйозно призадуматись: що буде з нами далі?
Звіт із засідання Головної ради Об’єднання українців у Польщі, найбільшої нашої організації між Сяном та Одрою, спонукає нас бити на сполох («Наше слово», № 30, 29. 07. 2018 р.). Звітно-виборча кампанія перед з’їздом Об’єднання українців у Польщі до осені проходить ще трохи мляво, однак ситуація вже виглядає трагічно щодо виборів до місцевих органів самоврядування Польщі.
«Я розмовляв з деякими представниками нашої громади, які балотувалися у виборах 4 роки тому, вони не хочуть
зараз брати участь у виборах до органів самоврядування», – розповів під час засідання голова ОУП Петро Тима.
Очікуючи на відповідь прем’єра М. Моравецького на лист Г. Купріяновича, а також на відповідь президента Польщі Анджея Дуди на схожий лист президента Світового конгресу українців Евгена Чолія, нам треба почати врешті щось робити.
Як показують наведені приклади, зайти в бункер – дуже просто, важко може бути потім вийти з нього на свіже
повітря.
Відсутні, як мовлять в народі, не лише не мають голосу – їх просто нема.
