Світлана Мельник ■ РОЗМОВА ■ №51, 2017-12-17
Українська діаспора в Польщі: все тільки починається
Нова хвиля українців, які сформувалися або народились уже в пострадянський час, не мають ані «радянської» ностальгії, ані комплексу належності до меншини і звикли до мультикультуралізму суспільства. Вони їдуть до Польщі вчитися, виконувати висококваліфіковану працю чи створювати свій бізнес. Вони приносять свою енергію, фінанси, інтелект і ментальність, не особливо переймаючись національними питаннями (адже Україна поліетнічна і лояльна… аж занадто). Вони інші. І вони здатні змінити обличчя української діаспори у природний спосіб, навіть не бажаючи того. Адже хочуть чи ні, вони фактом свого існування руйнують усталені в польській свідомості стереотипи про бідного українця-заробітчанина чи українця-гайдамаку.
Як відбувається інтеґрація нової української інтелектуальної і бізнес-міґрації з польським суспільством та українською меншиною в Польщі?
Про це говоримо з генеральним консулом України в Кракові Олегом Мандюком.
Українська діаспора в Польщі – яка вона? Часом складається враження, що і її не оминула тенденція до роздрібненості, яку вже відносять до наших національних рис…
Не секрет, що українська меншина в Польщі тривалий час була під пресом, і такої свободи розвитку, як це мали українські організації в Канаді, Америці чи навіть Німеччині, Франції, Англії, тут, на жаль, не було. Хоча, попри складні умови, люди робили, все, що могли, добивалися створення українських шкіл, класів, гуртків.
Наприклад, недавно ми святкували 60-річчя школи в Лігниці. Було багато людей, які в різний час закінчили цю школу. Вони розповідали, що батьки відсилали сюди своїх дітей за сотні кілометрів тільки для того, щоб дитина могла вчитися українською. Тож треба віддати належне, що навіть у ті тяжкі часи українці в Польщі все-таки зуміли зберегти свою національну ідентичність.
Але українці в Польщі не так добре організовані, як у тій же Канаді. У різних реґіонах картина виглядає по-різному, залежно від того, з кого і коли там формувалася наша громада. Так, у Кракові зовсім інша ситуація, ніж у Вроцлаві, де громада значно сильніша. Але вони раніше почали над цим працювати, там також позиція церкви сильна. Президент міста Вроцлава навіть ввів у своїй адміністрації посаду представника з українських питань, а це вже вагомий показник.
Але зараз іде нова хвиля еміґрації, котра, я думаю, буде конкурувати з місцевими українцями. І це, вважаю, теж добре.
Частина новоприбулих наразі пробує асимілюватися. Російськомовним українцям ніби неважливо ідентифікуватися з Україною.
Але то наразі. Скоро вони зрозуміють, що вони не зможуть асимілюватися. Навіть їхні діти, які тут будуть вчитися змалечку і, може, навіть акценту в мові не матимуть… Все одно поляк десь відчує і нагадає їм, що вони не поляки. Але нічого, це треба розуміти. Це країна мононаціональна і вона не дуже комфортна для еміґрації.
Це країна мононаціональна,
вона не є зручна
для еміґрації.
Один із факторів, який забезпечує можливість здорової інтеґрації, а не асиміляції – навчання дітей рідною мовою. Для українців, громадян Польщі як національної меншини, передбачено фінансування міжшкільних пунктів навчання. Але українські діти-негромадяни не мають права їх відвідувати. Тож наразі у Кракові, наприклад, немає класів, де б діти з нової хвилі міґрації могли навчатися української. Які перспективи?
Якщо група складається з семи дітей-іноземців, польське законодавство дозволяє організувати для них навчання рідної мови і викладання двох предметів нею за рахунок бюджету (місцевого і центрального). І це стосується власне дітей, котрі не мають польського громадянства. Але я відчув дуже гостро, на який спротив наштовхуються такі ініціативи. Рік я працював над тим, щоб відкрити у Кракові в одній зі шкіл українськомовні класи для дітей новоприбулих українців. Аж у червні міський відділ освіти дав мені «зелене світло». Запропоновано школу, де був недобір, і керівництво сподівалося заповнити його за рахунок українців. Треба було семеро дітей, щоб відкрити клас. Але до вересня вони їх просто не встигли набрати, і тим скінчилося.
Мова про те, що треба зробити, щоб керівництво школи хотіло відкривати українські класи. Є, наприклад, школа, у якій вчаться 60 дітей з України. Я звернувся до директорки школи з проханням організувати мені зустріч з батьками, але вона цього не зробила. Відправила їм електронною поштою питання: «Чи ви хочете, щоб діти вивчали додатково українську мову?». Потім сказала мені, що нема охочих. Я приїхав до неї, кажу: «Пані директор, але ж я просив про зустріч». – «Добре, добре», але я бачу, що вона не хоче. Ну що ж, то тяжка справа. Але я все-таки доб’юся цієї зустрічі! У той же час в іншій школі, де вчаться 17 українських дітей, за 300 метрів від попередньої, директор сам виступив з ініціативою організувати уроки української. Батьки 10 дітей зголосилися, і ми будемо там організовувати уроки мови та літератури. Не виключено, що вище згадана пані директор втратить багато учнів, бо батьки просто переведуть своїх дітей у школу, де керівництво більш прихильне до українців. Побачимо. У кожному разі я над тим працюю. Адже треба з чогось починати. А там уже можна буде тоді ввести уроки історії, географії, а також відкривати класи в інших школах.
У певний момент починаєш розуміти, що ти не можеш розчинитися в польському
середовищі, тому що воно до кінця тебе не сприймає.
Яка роль Генерального консульства у сприянні формальному і фактичному об’єднанню української діаспори?
Створювати якісь формальні організації ми самі не можемо. Але на всіх рівнях підтримуємо ініціативи людей, сприяємо тому, щоб українські інституції тут поставали. Відбувається, можна сказати, процес природнього гуртування. Людина відчуває, що їй потрібно бути у спорідненому середовищі, з кимось зустрічатися. У певний момент починаєш розумієш, що ти не можеш розчинитися в польському середовищі, тому що воно до кінця тебе не сприймає. Тож імміґранти будуть гуртуватися, що вже відбувається. За останній рік зареєструвалося кілька нових українських громадських організацій. Все буде. Просто ще минуло замало часу, велика хвиля міґрації почалася лише три роки тому.
Чи не може бути так, що створиться безліч організацій, кожен «під себе», а діаспора так і буде роздрібнена?
І добре, нехай створюються, це закономірне явище. Якоїсь централізації тут не може бути. Але не достатньо заснувати організацію на папері. Треба зробити її дієвою і масовою. Викристалізується та організація, яка зуміє залучити у своє ґроно якнайбільше людей, які захочуть стати її членами.
А щодо фінансового аспекту: як організація може проводити заходи, утримати офіс, наприклад?
Я вважаю, що члени громадської організації мають платити внески, і ці внески не мусять бути великі. Наприклад, 10 злотих. А коли кілька сотень, тисяч українців, які захочуть належати до такої спільноти, внесуть свою частку, то це вже буде відчутний бюджет. По-друге, ця людина буде відчувати себе приналежною до спільноти, буде більш зацікавлена брати участь в її діяльності, вимагатиме активності від організаторів. Зі своєї сторони, ми розширили приміщення генконсульства, зробили тут ремонт, і тепер у розпорядженні громади є конференційний зал, кілька кімнат, де можна проводити навчальні майстер-класи, тематичні зустрічі, виставки.
…від початку сучасної хвилі масової міґрації
минуло мало часу. Процес тільки починається…
Зміна неґативних стереотипів, які існують у певній частині польського суспільства щодо українців, теж процес еволюційний?
Я думаю, нам вдасться створити в Польщі свої національні інституції, громадські організації, засоби масової інформації, церкви. Не подаровані кимось, а побудовані, створені нашими людьми (як, наприклад, у Північній Америці). За посередництвом діяльності цих інституцій ми матимемо можливість демонструвати, що ми кращі, гідні і достойні партнери. Вважаю, що все це буде, адже українці здатні творити. Прогнозую, що число наших громадян, які залишаться в Польщі, буде великим… Повторю: від початку масової міґрації минуло ще мало часу. Тож процес тільки починається.
Фото з сайту МЗС.
