Антонич у Новиці – початок «дитячих днів моїх»

Юрій ГаврилюкЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№33, 2017-08-13

У липні минуло 80 років з того часу, коли на Янівському цвинтарі у Львові спочив навічно найяскравіший поет 1930-х рр., що називав себе Антоничем з-за Горлиць та співцем Лемківщини в загальноукраїнській поезії. Він помер 6 липня 1937 р., коли, за церковним календарем, після заходу сонця починається празник Святого Іоана Хрестителя, іменованого в народі «Яном», а з дохристиянської традиції ще й «Купалом». Хто не вірить, що поет може от так, у розквіті молодості й таланту померти, той переконаний, що Богдан Антонич просто пішов шукати розквітлої папороті й досі блукає лісами. Звісно, що не львівськими, а лемківськими!

<strong> Пам’ятний знак на місці народження поета.</strong> Фото автора статті
Пам’ятний знак на місці народження поета. Фото автора статті

Гадаю, що для лемків центр Лемківщини там, де народилися вони або їхні предки. Для любителів поезії Антонича він у Новиці, постійно згадуваній як місце, де поет прийшов на світ, а інколи, що вже не зовсім точне, провів дитинство.
Отже, саме з Новицею асоціюються поетичні фрази про край, у якому «народився Бог на санях», де «корчма, мов кущ, що родить зорі, свічками палиться в ночі», а «квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні».
Справді, насичені кольорами і музикою поетичні образи дуже добре підходять до цього села, мальовничо «загубленого» серед верхів Бескиду і навіть сьогодні далекого від шумного урбанізованого світу. Тим паче, колись. Ось, що прочитаємо в енциклопедичній статті, написаній незадовго до того, коли з’явилося тут подружжя Антоничів: «Новиця лежить у гірській долині, на висоті 520 м над рівнем моря, над Прислопським потоком, притокою р. Ропа. Від півночі – узгір’я Маґура (705 м), від сходу – Красна гора (622 м). До цього недоступного села веде лише гмінна доріжчина з Ліщин берегом потоку аж до його гирла, а потім долиною Ропи… Тому що потік кілька разів треба переходити, отже, коли прибуває води, зовсім відрізана від світу».
Сьогодні, без сумніву, дуже привабливою для загартованих пішоходів, «доріжчиною понад потоком», який між Новицею і Ліщинами треба переходити бродом «магічне» 7 разів, користуватися не мусимо. Бо, хоч і тепер жодний автобус до села не їздить, той, хто поїде велосипедом або автомобілем, матиме дороги асфальтовані, хоч і вузькі. Перша, через Присліп, починається на хребті Маластівської Маґури, на перехресті з міжнародним шляхом «Горлиці – Бардіїв», але йде весь час лісом. Тому більш цікавою буде друга – з Устя-Горлицького (давніше Руського), коли після кількох кілометрів «видеремося» на перевал над устянським присілком Одерне (різниця висот більша, ніж 200 м), відкривається перед нами панорама Новиці і Прислопа. Хоч на гірському схилі, яким дорога спускається в долину з ланцюжком новицьких та присліпських хиж, виросло останнім часом чимало кущів і дерев, усе ж вид незвичайний та захопливий, зокрема для людини, що виросла на низах і в місті, де не дуже видно небо.
Ще перед перевалом побачимо зелену дошку з двомовним написом: «Nowica/Новиця», який показує, що тутешня Лемківщина, хоч і катастрофічно знекровлена виселеннями, жива й нині. До більшості навколишніх місцевостей повернулося трохи лемків, які по-колишньому моляться у своїх церквах (у деяких місцевостях їх навіть дві, бо в селі є і греко-католики, і православні). Свою церкву Святої Параскеви мають також новицькі греко-католики, а, крім неї, у південній частині села стоїть каплиця Успіння Пресвятої Богородиці, біля якої 28 серпня відбуваються «кермеші», тобто празники (парафіяльний празник 27 жовтня). Діючою так само є присліпська церква Святого Архистратига Михаїла (колись і вона була парафіяльною, але за австрійських часів стала філією парафії в Новиці). Обидва села об’єднані адміністративно в одне «солецтво», а солтисом є новицький лемко Петро Михняк. Саме він тримає ключі від парафіяльної церкви і разом з батьком плекає традиційне новицьке ремесло – виготовлення дерев’яних ложок.

Фото автора статті
Фото автора статті

Згадані вище храми були зведені поміж серединою XVIII та кінцем ХІХ ст. Можна сказати, що вони добре «пам’ятають» о. Василя Антонича (1879–1947), який 1909 р. отримав адміністратуру новицької парафії. Була це перша самостійна пастирська посада ще молодого, висвяченого 1906 р. священика, який до того часу недовго працював сотрудником у близьких до Перемишля Нижанковичах та у Топільниці коло Старого Самбора. На жаль, жодних спогадів новицьких або присліпських лемків, які пам’ятали перебування родини Антоничів, знайти не вдалося. Зі скупих даних єпархіальних «Шематизмів» виникає, що новицька парафія була невелика. У першому десятиріччі ХХ ст. нараховувала всього-на-всього 700 вірних – 470 у Новиці та 230 у Прислопі (крім них, ще близко 350 осіб було на заробітках, переважно в Америці). Попередник о. В. Антонича звітує також про брак будь-яких світських інституцій: «школи, читальні, шпихліру, склепів [крамниць – Ю.Г.] християнських нема». Школа раніше в селі була, вле, видно, занепала через відсутність вчителя, утримання якому не могла забезпечити вбога сільська громада. Була і якась торгівля, хоч «нехристиянська», адже в Новиці проживали три єврейські родини. Саме на горлицьку станцію приїхав єгомосць Василь із імосцею Ольгою з Волошиновичів (1883–1953), можливо, уже вагітною, оскільки точна дата їхнього поселення в Новиці поки що не встановлена. А коли прийшла осінь, пора, на думку знавців реґіону, найгарніша, 5 жовтня 1909 р. побачив світ їхній первісток Богдан, який уже як поет додав собі ім’я Ігор. І хоч більшість свого творчого життя провів у Львові, спочатку як студент філології, відтак вільний письменник, у загальному уявленні став Антоничем з Новиці. До того ж, вічно молодим. І таким він, звісно, зображений у пам’ятному знаку на новицькій вулиці неподалік від Успенської каплиці.

Напис під барельєфом сповіщає, що саме тут стояла хата, яка була для поета рідною в найбільш дослівному розумінні цього слова. На жаль, «стояла»… Хоч поряд бачимо кілька будинків, якими користується «Сарепта» (Братство греко-католицької молоді), дерев’яне житло, що було домівкою для кількох поколінь новицьких парохів, розібрали ще в 30-ті рр. ХХ ст. Будинок, можливо, був уже старий настільки, що саме про нього мова у замітці «Шематизму» на 1936 р., укладеного уродженцем лемківських Шкляр о. Степаном Ядловським, про приход, у якому наприкінці XVIII ст. «замешкали священики, які носили – після передання – народний лемківській стрій та самі обрабляли поле».
Чи оте церковне поле, тобто кільканадцять гектарів маловрожайного «вівсяного» орного ґрунту в обох селах, своїми руками обробляв також о. В. Антонич? Можливо, адже він був селянським сином з Чертежа під Сяноком, який оженився в лемківську священичу «династію» Волошиновичів. Здогадуємося, що метою Богданового батька було не лише перейняти від літнього вже тестя парафію в Липівці (Сяніцький повіт), що сталось 1913 р., але і якомога ближче зжитися з усією родиною. Вказує на це описане в Богдановій метриці зволікання з урочистістю охрещення – 20 жовтня 1909 р. відбувся лише хрест з води, який здійснив парох сусіднього Рихвалда. Обряд хрещення доповнив уже дід Богданів – о. Микола Волошинович; хресними батьками були Волошиновичі – Олександр, брат поетової матері та її братова Юлія. Вібулося це щойно 6 липня 1910 р.
Метрику народження свого сина (поки що єдиний ориґінальний документ з новицького періоду життя поета) адміністратор новицької парафії виписав 20 жовтня 1910 р. Було це зв’язане з переїздом на нове місце служіння, адже в «Історичному шематизмі Перемиської єпархії», укладеному о. Дмитром Блажейовським, уродженцем лемківських Шкляр, о. Василь Антонич у 1910–1911 рр. фіґурує як адміністратор у Павлокомі над Сяном. Відтак, бачимо його знову на Лемківщині у Мацині-Великій (1911–1913), Липівці (1913–1918), Яселі (1918–1919), а потім, коли Богдан навчався в гімназії у Сяноці, у надсянській Волиці (1919–1927).
Як видно, хоч сам поет своє споріднення з Лемківщиною зазначав через місце народження, називаючись «Антоничем з-за Горлиць» та підкреслюючи особливість місяця, «який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті», Новиця була в його біографії коротким, орієнтовно річним епізодом. До речі, на основі списку приходських домів, у яких Б. Антонич дитиною проживав разом з батьками, можна скласти досить довгий маршрут історичними місцями не лише Лемківщини, але й Надсяння. На жаль, мандрівка буде, здебільшого, невеселою. Лемківські Липівець і Ясель – це нині лише кілька придорожніх і надмогильних хрестів, церква у Волиці перебудована до невпізнання, а про те, що сталося в Павлокомі, страшно й говорити.
То, може, і справді буде краще, якщо пошуки «місць дитячих днів», які так сильно залунали на сторінках «Трьох перстенів» і «Книги Лева», обмежимо Новицею… Вона звеселить присутністю лемків, а тутешні церкви, у яких по-колишньому читають молитви при свічах, без електрики, та низка старих хиж, котрі збереглися майже в первісному стані, допоможуть нам відчути атмосферу доби, коли Б. Антонич служив у «цеху теслів і митців» та писав «Елегію про співучі двері». ■

Більше фото автора статті у фотогалереї

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*