Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.plх ■ ПОГЛЯДИ ■ №35, 2017-08-27
Фейлетон
Польська незалежність і сучасна польська держава – модерна. Українська – постмодерна. І хоч ці дві сусідки дуже між собою схожі, конфлікт між модернізмом і постмодернізмом багато в чому пояснює сьогоднішні суперечки Києва і Варшави.
Від певного часу друга половина серпня – це такий собі новий рік польсько-українських відносин. У Польщі відзначають свято Війська польського, коріння якого сягає перемоги над більшовизмом 1920 р.; в Україні вшановують День незалежності, що бере початок від Акту незалежності 1991 р. У Києві і Варшаві проходять військові паради, на які прибувають солдати з сусідньої країни.
Здавалося б, паради подібні. Проте між ними є суттєва різниця: якщо 1920-й – це період модернізму в історії і мистецтві, то 1991-й – це вже виразний постмодернізм. Ці дві епохи, до яких відкликаються польська та українська суверенність, по-різному мотивують дії держав у різних ситуаціях. Зокрема у зіткненні одна з одною.
Постмодернізм народився у 60 рр. ХХ ст. як бунт проти модернізму. Попри таку ворожнечу між двома напрямками, постмодернізм постійно співвідносить себе з попередньою епохою. Так чи інакше, сам термін «постмодернізм» вказує на зв’язок цього явища з культурою попередньої епохи, і постмодернізм усвідомлює себе у співставленні з модернізмом. Теоретики постмодернізму опрацювали навіть систему протиставлень, що описують різницю між модернізмом першої пол. ХХ ст. і постмодернізмом нашого часу. Як вказував у своїй праці «Культура постмодернізму» американський дослідник течії Ігаб Хасан, якщо для модернізму властивий романтизм, результат, цілеспрямованість та ієрархія, то для постмодернізму – нісенітниця, процес, випадковість, анархія.
Читаючи твори представників обох течій, волею чи неволею у протистоянні двох епох можна простежити паралель з Україною і Польщею. Особливо це помітно у конфлікті між державами в останні два роки, цей конфлікт багато в чому полягає у відмінному сприйнятті минулого обома країнами. Якщо для модерної Польщі історія – це важливий пункт віднесення, цілеспрямований замисел, завершена ідея, ієрархія процесу в прагненні до свободи, то для постмодерної України – це певне космічне розсіювання, випадковість, утома, анархія і беззмістовна гра. Волинську «різанину» у Варшаві називають заздалегідь спланованою акцією винищення польського населення, але водночас це нелюдське, антигуманне, протиестетичне жахіття з романтичним натхненням підноситься на прапори «польської патріотичної ідеї».
У Києві Волинську трагедію воліють сприймати як спонтанний процес, з розмитими рамками та поняттями, безглуздим винищенням людей, проте на відміну від польської романтизації жертв, хочуть їм співпереживати. Навіть саме протиставлення – «різанина» і «трагедія» – це властиво і є боротьба модернізму з постмодернізмом, того, що позначається, з тим, кого позначають. Адже правдою є і те, що мала місце «різанина» (процес, який позначається), як і правдою є те, що для людей це стало «трагедією» (те, кого позначають). Здається, картинка одна – та в Польщі і в Україні суспільства звикли користуватися іншими окулярами.
Обидві держави зараз на етапі доведення того, чиї окуляри краще поправляють зір. Ні Київ, ні Варшава не можуть ще звикнутися з істиною, що для лікування тієї самої вади можна використовувати різні методи (хоча в обох столицях щораз більше людей здогадується, що правда десь там). Ієрархія для когось краща від анархії, проте анархія в ідеалі лівими середовищами вважається найкращою формою співжиття людей. Ієрархію легше збудувати і пильнувати її (силовими структурами), ідеальна анархія передбачає самостійну свідомість людських одиниць щодо неможливості порушення прав інших одиниць.
Парадокс модернізму, як і сьогоднішньої Польщі, полягає в тому, що модерністи виходили з установки про неможливість вирішення протиріч сучасної епохи. У кінцевому висновку це довело до того, що модерністи, які спочатку апелювали до духовно-моральних істин, стали їх заперечувати. Трагедія виявилася фарсом.
Реальні волинські чи смоленські жертви починають бути графічною полудою для комічного натовпу, і до певного моменту здається, що нема кому вигукнути: «А король же голий!». І в цьому певному моменті приходять постмодерністи. Їм потрібний голий король модернізму, але вони готові з ним співпереживати і йому допомогти. Таким чином, Польщі руку подає Україна: вона показує, що історія – це не лише романтизм старих віків, це теж сувора дійсність, за яку варто постійно боротися. Без романтики образів, а зі співчуттям сьогоднішнім жертвам.
З днем народження, Україно! Нехай живе вільна Польща! ■
