Акція «Вісла»: зло слід назвати злом

Степан МігусПОДІЇ2012-05-15

{mosimage}

Лейтмотивом ІІ Конґресу українців у Польщі, який проходив у перемиському Народному домі протягом останніх чотирьох днів квітня, стала 65-та річниця Акції „Вісла„. Цій темі присвячено два пленарні засідання й кілька панельних дискусій, у яких брали участь українські та польські науковці. Депортацію майже 150 тисяч українців з Надсяння, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини на північні й західні землі польської держави учасники конґресу обговорювали в багатьох контекстах – як з юридичної чи історичної точок зору, так і в контексті соціологічних наслідків, які операція мала для української громади в Польщі.

Суботній день почався на кладовищі на вулиці Словацького в Перемишлі та на цвинтарі в Пикуличах, де є могили страчених на основі судових вироків Оперативної групи „Вісла„. Пам’ять українських героїв вшанували покладенням квітів головне керівництво ОУП, перемишляни та Ольштинський відділ Об’єднання. Від імені президента України квіти на могилах поклали радник голови держави Ганна Герман та посол Маркіян Мальський, які відтак брали участь у першому пленарному засіданні конґресу в Народному домі.
Відкриваючи ІІ Конґрес, голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька зазначила, що Акція „Вісла” – „не збулася”. На її думку, про це свідчить численна присутність на конґресі делеґацій від українців з усіх реґіонів Польщі, а крім того – повернення Народного дому його засновникам та кращі, ніж раніше, результати перепису населення.
Президент Польщі Броніслав Коморовський у листі до учасників заходу (його зачитав міністр президентської канцелярії Генрик Вуєц), написав: „Символічним є місце цієї зустрічі. Я радий, що український Конґрес проходить в славному Народному домі в Перемишлі. Перед Другою світовою війною в ньому кипіло українське громадське, культурне й освітнє життя. Історія цього осідку, побудованого на початку
ХХ сторіччя з внесків перемиських українців, – відібраного в української громади комуністичною владою в 1947 р. й врешті офіційно повернутого минулого року Об’єднанню українців у Польщі незалежною Річчю Посполитою, – може являти собою символ складних взаємин польсько-української історії. Глибоко вірю, що тутешній genius loci (опікунський дух місця – ред.) допоможе нам зміцнювати дружні взаємини між нашими націями і боротися з тим, що було погане й болісне в минулому. Пишаюсь, що сучасний розвиток українського життя в Польщі є продовженням найкращих традицій багатонаціональної Речі Посполитої періоду її прекрасного розквіту”.
Натомість президент України Віктор Янукович у листі, зачитаному радником Ганною Герман, стверджує: „У ці особливі дні схиляю разом з Вами голову в пошані до тих сотень тисяч українців, які потерпіли внаслідок Aкції „Вісла”. Ми в Україні спільно з польською стороною розглядаємо цю трагедію як частину непрофесійних акцій тоталітарних режимів в 40-50-х рр. ХХ ст. Важливо зазначити те, що Акція „Вісла” не замовчувалася. У 1990 р. Сенат РП засудив цю операцію. Зі здобуттям Україною незалежності розпочався болючий і складний процес примирення між поляками й українцями. В Україні й Польщі робиться все, щоб ці непрості сторінки нашої історії не стали перешкодою для взаємовідносин у майбутньому… Акція „Вісла” була особистою
бідою для кожної людини, яка змушена була покинути рідну землю… Але ми повинні йти вперед… Я впевнений, що подібне не повториться більше ніколи…” Чимало учасників конґресу занепокоїлися словами президента України „про непрості сторінки нашої історії”, які не повинні стати „перешкодою для взаємовідносин у майбутньому”. Адже це може означати, що Україна надалі не підтримуватиме вимог українства Польщі щодо вирішення цивілізованим правовим шляхом проблем, пов’язаних зі злочинною операцією та її наслідками (тобто вказання злочинців, які її придумали й провели, однозначне засудження їхніх дій, компенсацію і особистих, і загальних втрат української громади).
Голова ОУП Петро Тима закликав задуматися й оцінити події 65-річної давнини, сучасні підходи до спільної з поляками історії, і те, як нам бути в наступні роки. Оскільки на попередньому, І Конґресі 1997 р., було прийнято ряд важливих постулатів, то на цьогорічному організатори намагалися переконатись, чи вони були виконані. Задумувалися й над тим, як оцінити теперішнє місце нашої громади, те, чи ведеться плюралістичний діалог з владою і яка роль в ньому України.
– Нас, українців у Польщі, не раз запитують: навіщо ми повертаємося до минулого, яка користь від згадок про депортацію, про минуле, якого вже не змінити, – говорив П. Тима. – Безперечним 2012 р. є те, що післявоєнні депортації – це не лише справа нас, українців. Навпаки – це тривалий елемент українсько-польського діалогу. Це також елемент української історичної пам’яті, присутній і в Україні, і серед нас.
Голова ОУП запевнив, що конґрес
організовано не лише задля відзначення роковин Акції „Вісла”. Представники українських громад зібралися, бо усвідомлюють, що є потреба впорядкувати наше ставлення до історії, показати нитку, яка поєднує українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя з сьогоденням розсіяних у Польщі українських громад.
– Наші розрахунки з минулим ще не закриті, – нагадав голова ОУП П. Тима. – Ми зібралися, щоб спільно усвідомити: на наших очах серед частини польського суспільства відбуваються серйозні зміни в ставленні до згаданої події… Застосовуються подвійні стандарти в підході до історії. Відчувається применшування драми насильницької депортації 1947 р. Одним зі способів применшення значення болю нашої громади є свідоме зіставлення Акції „Вісла” і волинської трагедії 1943 р. Мета кон’юнктурного поєднання цих
подій – показати дисбаланс жертв і тим самим закрити будь-які спроби оцінки Акції „Вісла” за принципами, що їх польська держава застосовує до жертв комуністичного режиму, які мали польську національність. У нашій оцінці, в Польщі все ще бракує професійної, неупередженої дискусії про Акцію „Вісла”. Особливо її бракує на тих теренах, звідки наших батьків вигнали. Різні установи, особи та ініціативи намагаються узаконити цю класичну сталінську операцію.
Як доказ та ілюстрацію сказаного вище, П. Тима вказав, зокрема, урочистості 28 березня цього року біля пам’ятника генералові Сверчевському в Яблінках, що відбулися під патронатом маршалка Підкарпатського воєвідства, та проведену 20 квітня цього року історичну конференцію в Стежниці.
– Проявів фальшування діалогу – немало, – зазначив голова ОУП. – Такі підходи породжує, зокрема, те, що Сейм не засудив Акції „Вісла”. Черговий фактор – це відсутність закону про реституцію майна в демократичній
Польщі. Загалом немає бажання й політичної волі обговорювати питання хоча б символічної майнової компенсації фізичним особам і громадським організаціям. З іншого боку, чітко вирисовується нерозуміння (навіть спеціалістами) і небажання сприйняти правду про те, якими були для наших громад наслідки дій комуністичної влади: в аспектах знищення своєрідної культури українсько-польського пограниччя, конфіскації матеріальних надбань, будинків, громадських установ (…), а також жорстокої асиміляційної політики. На превеликий жаль, польське суспільство повністю ще не усвідомлює, що післявоєнна національна політика принесла втрати не лише нам, українцям, але й прикордонним теренам в цілому. Ми, як громадяни Польщі, не можемо не помічати: останніми роками з ініціативи польських державних установ ні разу не ініціювалися заходи, які об’єктивно показували б депортацію українців 1947 р. Це непокоїть і є доказом, що надалі серед частини польського суспільства і владних структур наявний опір сприйняття оцінки Акції „Вісла”, яку започаткувала заява Сенату РП 1990 р., а також лист польських інтелектуалістів 1997 р. та спільна заява президентів Польщі і України 2007 р.
Депутат польського Сейму від Перемищини Марек Жонса остерігав, що „коли спить розум, прокидаються упирі”. Він не хотів відповідати на питання, чому так сталося, він звернувся з цим до істориків, закликаючи сумлінно обговорити його. А якщо й вони не знайдуть відповіді на це питання, або знайдуть таку, яка не всіх буде задовольняти, то нехай підсумком їх роботи будуть слова „ніколи більше”.
Депутат-українець Мирон Сич нагадав, що Акція „Вісла” проводилася для того, щоб українська меншина зникла з території польської соціалістичної держави, але, попри старання комуністичної влади, цього не сталося. Нинішня польська влада вважає Україну за найважливішого партнера з-поза НАТО. М. Сич навів як приклад виступ у Сеймі міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який з парламентської трибуни закликав, щоб між поляками й українцями відбулося взаємне перепрошення за трагічне минуле.
До свободи в Польщі ми йшли з дуже низького рівня, – говорив М. Сич. – Спершу треба було роз’яснити полякам, що громадянами Польщі є теж представники інших національностей, серед них і українці. Полякам з їхньої сторони не загрожує жодна небезпека. Можна так організувати спільне життя, щоб ніхто не відчував загрози і водночас не викидався за межі суспільства.

Якоюсь мірою, як зазначив М. Сич, цього вдалося досягти. Оновлена польська держава може пишатися багатьма корисними для громадян Польщі різних національностей і віросповідань розв’язками. Це добре оцінюється в Євросоюзі. Водночас він підкреслив, що зло слід називати злом. Ніщо не може виправдати депортації в ім’я колективної відповідальності. Депутат М. Сич повідомив, що у парламентах Польщі та України тепер йде робота над прийняттям ухвали про польсько-українське примирення. Він теж прокоментував перші результати минулорічного перепису населення. Нагадуючи про збільшення в них загальної кількості українців, водночас підкреслив, що й ці цифри не можуть нас задовольняти, оскільки й надалі віддзеркалюють наслідки злочинної депортації й понад півсторіччя політики асиміляції щодо переселених українців. Тепер, коли люди відчули себе вільними, відважніше почали признаватися до свого коріння.
Григорій Купріянович підкреслив, що Акція „Вісла” цілком знищила втрачену вже спадщину, місцеві українські
говірки, фольклор. Адже саме на Холмщині й Південному Підляшші процес нищення всього, що українське, православне почався раніше, у 1938-39 рр. „До 1947 р., за неповних десять років, зникло майже все – і церкви, і пам’ятки національної культури, і врешті люди”, – підсумував люблинський науковець.
Він знає це з власної практики. Організація, яку він очолює, намагається рятувати, відтворювати загублений колорит. знає біди і жалі українців:
– Слід звернути особливу увагу на одну річ: історія не є лише фактографічним записом, – вказав глава УГКЦ в Польщі. – Усе, що лишилося, впливає тепер на людей і впливатиме на них у майбутньому. І добро, яке спричиняє поступ науки і розвиток людства, і велике зло, що розвиває ненависть, веде за собою всі війни, всі геноциди… Акція „Вісла” – це малий геноцид, радше суспільний, культурний, але він був страшний для тих, які його пережили, бо їх відтяли від коріння. Багато мовиться про польсько-українське примирення. Було таке з польським римо-католицьким єпископством у Римі, коли Польща була ще державою соцтабору. Преса про це мовчала. Чергове – теж між польським і українським єпископством, і знов засоби масової інформації нічого про це не говорили.
Горлицький єпископ Паїсій почав від пригадування, що серед православного єпископату є також владики, які пережили трагедію Акції „Вісла”. Передовсім це митрополит Сава – глава Православної церкви в Польщі, який походить з Холмщини.
– Нашому, українському народові зробили другу Голгофу, – продовжив уроджений на Холмщині горлицький єпископ. – Чому в ХХ ст. сталася така страшна подія? З рідного місця всіх східних християн розвезли по Польщі. Моя бабуся, холмщачка, у липні 1947-го, саме на свято Петра і Павла, прийшла з церкви, а в хаті вже чекали на неї. Вдова з маленьким дитятком мала годину часу, щоб зібрати своє майно. Яке майно можна було зібрати за годину? Бабуся взяла те, що найпотрібніше для дитятка, зняла ікону Пресвятої Богородиці – і везла її в себе на грудях до села біля Ґурова-Ілавецького…
Єпископ Паїсій переконаний, що Церква допомогла українським вигнанцям пережити цей страшний час, бо вона давала силу тоді й дає тепер. Коли є Церква, є й буде український народ…
Правда про Акцію „Вісла” долає кордони й океани. Доказ цьому – діяльність Об’єднання українців „Закерзоння” в Канаді, яке очолює Мирослав Іваник, випускник ІV Лігницького загальноосвітнього ліцею. Він з маминої розповіді запам’ятав, як переселенці на Венґожівщині в 50-х роках минулого століття просили дозволити відкрити свою церкву. У відповідь почули: „Вас сюди привезено, щоб ви всякли в цю землю”. А українці пізніше і так церкву відкрили.
– Я є представником цієї групи, яка обрала ще радикальніший спосіб відмови „всякати” в цю землю, і подалася
у світи – розповідав він. – Горстка з них оселилася в Австрії, Німеччині, інші опинилися аж в Австралії і США. Кількатисячна українська громада вихідців з Польщі опинилася в Канаді. Після приїзду виявилося, що в канадську землю ще легше всякати, ніж у польську. Канадський добробут дуже сприяв у забутті свого коріння… Однак з’явилася група, яка не хоче всякати. І ця група вирішила: таке майбуття нам не підходить. Стимулом до активного протесту стали 50-ті роковини Акції „Вісла”, про яку ми знали й вшановували раніше. Ми вирішили відзначити цю дату великою демонстрацією під парламентом провінції Онтаріо.
Про Акцію „Вісла”, про вигнаних з отчини українців, за логікою авторів цього організованого злочину проти людства, світ мав би вже забути. А він пам’ятає і пам’ятатиме доти, доки злочинці не будуть, хоча б символічно, затавровані правонаступницею держави, що його вчинила. Якщо не вигнанці, яких залишилася горстка, то може хоч їхні нащадки дочекаються-таки справедливості.


Звернення ІІ Конґресу українців у Польщі до української громади
Ми, учасники ІІ Конґресу українців у Польщі, зібравшись у княжому городі Перемишлі в 65-у річницю Акції „Вісла”, хочемо засвідчити перед нашою громадою, польським суспільством та світовим українством, що мети, яку поставила перед собою польська комуністична влада, не досягнуто. Українське національне життя в польській державі продовжує розвиватися, а українська національна ідентичність та культурна спадщина передаються з покоління дідів і батьків на дітей та онуків.
Ми зібралися всією громадаю: надсянці і лемки, підляшуки і бойки, холмщаки. Є серед нас молоді люди і представники старших генерацій, люди різних віросповідань і відмінних світоглядів. Єдністю ми хочемо засвідчити, що незважаючи на зусилля польської комуністичної влади та роки дискримінації і переслідувань, ми одне ціле.
Відновлено українське життя на рідних землях Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя, де було воно зруйноване в результаті Акції „Вісла”. Пробуджується українська ідентичність на Північному Підляшші, єдиному реґіоні, якого Акція „Вісла” не охопила. Після великої руїни виросли паростки, які вселяють надію на збереження і розвиток українства.
На нових місцях поселення ми були примушені створити інфраструктуру національного життя: освітню мережу, культурні установи і художні колективи, побудувати церкви. Відрадним є те, що громади на поселеннях зберігають пам’ять про землі, з яких вийшли їх предки, і цю пам’ять передається наступним поколінням.
Ми закликаємо нашу спільноту інтенсифікувати цю діяльність. Хай жодне село, жодна церква і жодна пам’ятка не залишиться без турботи і піклування!
Останній перепис населення 2011 р. (хоч великі сумніви викликає методологія його проведення) показав, що, порівнюючи з попереднім, було більше заяв української ідентичності. Проте більшість наших людей не заявляє відкрито про своє українство. Це виникає з різних причин: страху перед більшістю, браку сформованої національної ідентичності, а також асиміляції. Саме національна асиміляція – це наша основна проблема: від української ідентичності та мови і культури відійшло та надалі відходить багато людей, Акція „Вісла” весь час приносить свої плоди.
З радістю вітаємо організованість та велику громадську і культурну роботу вихідців з нашої громади у Північній Америці. Закерзонці – це одна з найбільш активних груп української діаспори, зокрема в Канаді. Для нашої спільноти це велика допомога і зразок того, як спільними зусиллями зберігати пам’ять про українську спадщину Закерзоння.
Нове явище – це українська трудова еміґрація. Тисячі українців вже стали громадянами Польщі, інші приїхали тут на постійне проживання. Лише невелика їх частина включається до нашого культурного та релігійного життя, а багатьох швидко асимілюється. Зміна цієї ситуації – одне з ключових завдань зорганізованого українства. Ми звертаємося до українців з України, які залишаються на постійне проживання в Польщі: приєднуйтеся до наших рядів! Разом будуймо українське життя для себе, своїх дітей та внуків. Це буде також велика допомога України на шляху її інтеґрації до Європейського Союзу.
В останніх роках пройшла третя хвиля міґрації українців, зокрема молодих, з Польщі у країни Західної Європи. Підтримка їх зв’язків з українством, заохочування до повернення і праці на національній ниві – це мета нашої роботи.
Дуже важливим для нас є підтримання зв’язку з Материком – Україною. Нам не байдужа її доля, бажаємо її процвітання та будування демократичної правової держави, яка буде частиною європейського простору. Необхідною є постійна співпраця з нашими братами, які в 1944-1946 рр. були депортовані в Радянську Україну з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя.
Українська громада в Польщі, у всій своїй реґіональній, конфесійній, організаційній різноманітності, стоїть перед конечністю пошуку формули існування в умовах ґлобалізації та швидкого технологічного розвитку. Ці форми національного життя, які протягом десятиліть дозволили нам зберегти себе, свої традиції та ідентичність, вже не вистачають. Мусимо шукати свого місця в сучасному суспільстві, знаходячи такі форми національного життя, які відповідатимуть викликам сучасності.

„Наше слово” №20, 13 травня 2012 року {moscomment}

Категорії : Події

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*