500-річчя порожнечі в місці, що зветься Туринське

Богдан ГукРЕПОРТАЖ№39, 2014-09-28

На початку ХХІ ст. на Лемківщині політика дня насущного не мала би нікому тверезому доводити, що держава та країна – це те ж саме. Я розумію це так, що міжвоєнна чи нинішня держава Республіка Польща це щось інше, ніж країна Польща. І саме тому ясне мені, що Лемківщина це і є частина першої, але ж нікого не буду запевняти, що вона заразом ця друга… Республіка Польща – одне, Польща – друге, а Лемківщина – третє. Як колись, так і сьогодні одне з одним не ідентичне. Коли хтось про це не хоче пам’ятати при нагоді відзначення історичних дат, то виникають проблеми.

Війт не своєї спадщини

Співає група з Команчі «Лем ми». Фото автора статті
Співає група з Команчі «Лем ми». Фото автора статті

Ідеться про спадкоємство. І не лише в дрімотній ґміні Команча, бо її самоврядну владу в останні роки історія поставила перед трьома 500-річчями: Смільника – 2011 р., Команчі – 2012 р., а цього року – Туринського. Спадкоємство після стількох століть, означених візантійсько-українським цивілізаційним зусиллям тутешніх мешканців. Вони збудували тут хати, викорчували ліс, проклали дороги, поставили святині. А як усе було готове, прийшов «пан» і замешкав у дворі. Окремо від селян, бо він шляхтич, краща людина.
А як сьогодні бути спадкоємцем у ґміні Команча, коли тут хтось має владу, але його традиція інша й молода, майже нетутешня (він же ж ходить на римо-католицькі богослужіння у костели, яким трохи за 50, а інколи нема ще 30 років)?
В Туринському святкування відбулося посередині села, на голій зеленій травиці безіменної для організаторів гори, подалі від двох придорожніх хрестів, церкви та цвинтаря. Сцена на металевому каркасі з синім дахом. Напроти крам з безкоштовним харчем і коштовним, несмачним пивом. Туринчани та гості, запрошені не тутешніми ґаздами як колись, на кермеш, а Команчанською ґмінною управою. Зі староства, з воєвідства, з перспективних неурядових організацій. Ні один з цих гостей не зайшов у тутешню хату, не поговорив з мешканцями. Організатори заздалегідь підготували для них і для себе стіл. Окремо, скраю – там після вітальної промови війта сіли за нього вибрані демократи, а по виборах аристократи, хоч на календарі – не XVIII століття, а 30 серпня 2014 р.
На сцені хтось перепрошує за те, що забув привітати Андрія Перуна, голову товариства «Разом для Туринського». Війт ґміни Станіслав Бєлявка «всіх» вітає і каже, що без історії при нагоді нинішнього свята не обійтися. І представляє власну історію ювілянта:
«Село Туринське виникло й було локоване за волоським правом 1514 р. силою привілею сяніцького старости Миколи Каменецького в королівщинах Руського воєвідства. Воно 1523 р. нараховувало вже 8 господарств, а згодом люстрація з 1564–1565 рр. відзначає волоського заснування село Туринське з 26 кметями на 18,5 ланах ґрунту. У ІІ половині XVII ст. мало місце різке падіння врожайності, викликане козацькими повстаннями та нашестям військ Семигороду. Тут 1655 р. оброблявся лише 1 селянський лан. Економічний стан покращав аж після 100 років, тому що силою привілею з 1755 р. війтівство туринське стало шляхетською власністю. Отож 1771 р. обробляли тут 24 лани. Після поділів держави Туринське опинилося в австрійській займанщині, у сяніцькій окрузі, а згодом ліській окрузі самбірського циркулу. В середині 80-х рр. XVIII ст. територія села дорівнювала майже 17 км2, тут проживало 505 чоловік: 470 греко-католиків, 29 римо-католиків та 6 жидів. Село 1787 р. стало частиною урядових угідь австрійської монархії. В ньому 1816 р. було 96 домів зі 137 сім’ями. У реєстрі забудови фільварку записано, що працювала корчма, солодівня, возівня та водний млин над Ославицею. У селі 1871 р. проживало 607, у дворі ж 28 чоловік. Власники села змінювалися часто. Більшу частину двірського ґрунту, 550 га, купила 1907 р. сільська ґміна Туринське: у власності селян перебувало тоді всього 1085 га, існувало селянське товариство з власним млином. На жаль, І Світова війна залишила своє криваве тавро, і виник воєнний цвинтар на півночі села. У листопаді 1918 р. село приєдналося до Команчанської Республіки, яка мала становити частину Західно-Української Народної Республіки. У міжвоєнний період появилися в Туринському технічні новинки: один з мешканців збудував вітряк, який давав силу млинові, не кажучи вже про перший фільмовий апарат, привезений ґаздою, що вертався з заробітків на еміґрації. У сільському господарстві появилися мінеральні добрива, молотарки, віялки тощо. ІІ Світова війна почалася тут 9 вересня появою вояків словацької 3 піхотинської дивізії, які зайняли село. Відтак прийшла сюди 57 дивізія Вермахту. Визволили село 23 вересня 1944 р. частини 4 українського фронту Червоної армії. Після війни Туринське надалі входило до складу колективної ґміни з осідком управи у Команчі. З документів шкільної інспекції в Сяноці випливає. що 1945 р. тут проживало 10 поляків та 528 українців. Згідно з договором між урядами УРСР та Польщі, польська влада поширювала серед лемків добровільний виїзд у радянську Україну: перші сім’ї виїхали в січні-лютому 1945 р. Потім мали місце примусові переселення туди ж, а також переселенська Операція «Вісла» на землі, що вернулися до Польщі. Згідно з люстрацією з червня 1947 р., село повністю збезлюдніло, 30% забудови спалили. У березні 1948 р. в село почали прибувати польські сім’ї з Лімановського повіту, отож у січні 1949 р. тут проживало вже 45 чоловіків та 45 жінок».
У розповіді про пізніший час війт кілька разів відзначив красу села. Справді, як колись королівські люстрації рахували кількість людей як робочих машин, так нині дві депортації тих, кого війт не зміг назвати власним ім’ям, стали найвищим естетичним досягненням: без українців село відразу покращало.

З комуніста в бандерівці?
Після війта на сцені презентує себе вервечка задоволених представників влади. Імовірно, не знають, що критерії культури й демократії є інші ніж те, коли вони представляють себе людям розповідями про дороги, про електрику. Не так давно з таким самим виходили на сцену історії комуністи. Різниця така, що то вони проклали тут асфальт і село електрифікували. А подібність така, що не для мешканців, а для виробничих показників своєї ж Польської Народної Республіки. Узагалі, як порівняти теперішніх «демократів» Команчанської ґміни з деякими комуністами, то не все стає антикомуністичним. От такий Степан Макух, передвоєнний комуніст, родом з Туринського.
«Його депортували в Україну, з жінкою та дітьми, – розповідає мені в іншому наметі коло сцени туринська українка Марія Бруцяк. – Сім’ю залишив і сам поїхав до Варшави. Працював в уряді, узяв іншу жінку, мешкав на вул. Фільтровій, 7/8, куди я могла приїхати й відпочити перед стартом літака, коли летіла відвідати родину в Америці, і навіть нашого колишнього пароха Василя Середовича.
Якби не ті, хто вернувся завдяки ньому, нікому було б урятувати туринську церкву, а вона ж нині у списку пам’яток Юнеско. Коли валився дах, ґміна Команча не бачила дір, але раніше з її дозволу хтось бляху стягав… От Марія Бруцяк повернулася з Новоґардка на західних землях 1960 р. Інші раніше, з-під Колобжеґа. Першими приїхали Вернеївський та Бруцяк. Пішли працювати до Прелук як лісові робітники, щоб влада їх прописала (безробітних уважали волоцюгами й переслідували їх), потім два Тхорики (один Гриць, що звали «до Копача», а другий Федір, кулявий, що опікувався церквою), Вернеївський, два Кімаки (звали «до Гарапа», і «до Тимка»), Тарнавський. На цвинтарі є могили цих людей, усі україномовні, що свідчить про те, як туринчани дорожать своєю малою Україною. Таким був і Макух, який спочив 1984 р. десь у Варшаві.
Старий комуніст ще встиг перетворитися на бандерівця. Це був добрий вихід із ситуації, коли плюють тобі в лице й кажуть радіти «життям». Макух не читав Донцова – просто мав очі відкриті. Уперше став «інтеґральним націоналістом» 1954 р., як поміг вернутися в рідне село двом першим родинам. Ким був – комуністом? бандерівцем? – коли так само помагав 8 наступним? Приїжджав у рідні гори й бачив таке насильство тутешньої влади над польськими громадянами-українцями, що зміг гармонійно поєднати в одне ціле непримиренні стихії інтеґрального комунізму та інтернаціонального українського націоналізму.

Волинянин 30-х рр. ХХ сторічччя на Лемківщині у 50-ті рр.
«О, як він дбав про наших людей! – згадує М. Бруцяк. – Їздив і всіх намовляв вертатися сюди, а як закрили церкву, казав підписуватися під переходом у православ’я, бо „або вам церкву розберуть, або поляки заберуть”.»
Не бракувало багато, тому що якийсь час латинню відправляв тут о. Порембський з Команчі. Однак потім українцям удалося забрати ключі й закрити церкву. Не вдалося втримати її греко-католицькою, кілька сімей прийняло православне віросповідання (нині, як сказав мені о. Марко Ґоцько, тут на всього 73 хати не більше як 18 вірних у 10 хатах, а на греко-католиків припадає 5 сімей).

Слухаю війта Бєлявки і не бачу, що він хотів би стати тим демократом, якому очі не ропіють від непольського минулого. Однак тут треба мати відвагу Макуха, який махнув рукою на партію, побачивши, як ідеї перетворюються на тюрму.
А тимчасом на сцені влада кокетує саму себе так само, як шляхтичі колись у своїх дворах. Тоді дідич не визнавав рівноцінною людиною нікого іншого, крім мешканця сусіднього двору, а нині заступник голови товариства «Разом для Туринського» Єжи Кшисяк гонорує на сцені війта, війт відзначає заслуги старости з Сянока, щоб староста міг розповісти про важку працю воєводи. У перервах радісні селяни танцюють, влада роздає їжу, на яку запрацювали туринчани, і пісня ллється, і ллється пиво… Даремно в Туринському стоїть пам’ятник знесення панщини – у багато чому вона тут і далі.

В минуле як у підпілля – інше, ніж ОУН
Культурний сценарій відзначення річниці в Туринському я бачу по-іншому. Початок у місцевій церкві. Потім поклін поколінням українських хліборобів біля хреста на пам’ятку ліквідації панщини. Селяни боролися проти неї 1846 р., нападаючи на шляхетський двір. Ідентично 100 років пізніше їх правнуки боролися в лавах УПА проти новітньої панщини. З Туринського служив у ній лише один хлопець, але ж не тому УПА не змогла відбити нападу Війська польського 16 березня 1946 р. Напад був раптовий, «богатежи» вбили семеро туринчан. Сьогодні молитва за душі невинних людей на цвинтарі – це етичний обов’язок, але етика вимагає честі. Там же, на цвинтарі, поклонитися могилі вчителів (школа стояла поблизу плебанії). Школу розібрала Команчанська ґміна.
Кілька кроків нижче від церкви, на місці приходського дому – поклін православним та греко-католицьким священикам. На місці плебанії стоїть будинок лісництва, символічно показуючи, що на зміну візантійсько-українській цивілізації сюди прийшов ліс. Плебанію ґміна Команча розвалила.
Відтак мали б усі, від воєводи по радника ґміни, ушанувати 11 туринчан-вояків Війська польського, учасників війни проти Німеччини 1939 р., а також 54 тих, що в 1944–1945 рр. як червоноармійці воювали за визволення польської держави з-під німецької окупації, а їх 23 не вернулося. І циган, і жидів, і тих, які переховували їх перед гітлерівцями… Потім ушанувати 10 жертв концентраційного табору в Явожні, хоч він і був польський. Так мала б виглядати пам’ять і спадкоємність села Туринського. Сталося інакше. Урочистість відбулася в чистому полі, вказуючи, що давні місця – забуті й непотрібні або справедливо злегковажені в ім’я «нового» Туринського. Бо історія почалася тут після 1947 р.

Свідок виходить з темряви
Чому і звідки я знаю не лише ті цифри, але можу легко поставити на місце цифр імена й прізвища? Мав щастя зустріти Миколу Ґобоша, уродженого тут 1927 р. Акція «Вісла» примусила його жити над Балтійським морем. Ось фраґмент його розповіді:
«Військо прийшло до села, а як вернулося на пристанок [залізничний вокзал у Репеді – Б.Г.], одного вояка не дорахувалися. А він, як переходили через кладку, упав до Ослави. При самій Ославі мешкав такий Хрущ Василь. […] Витягнув поляка, розібрав, висушив одяг удома. А ті вернулися і вбили 7 осіб. Я був тоді в горішній частині села, а вони вбили їх у долішній і найближчих домах при річці, і спалили 32 хати. Убили людей від 13 до 76 років…».
З Ґобошевої розповіді можна написати книжку. Вона дуже потрібна, тому що на святі 500-річчя невикористаним шансом розповісти про історію так, щоб не писати польської історії в місце української, стало ювілейне видання «П’ять століть Туринського. Нарис історії»? І ця книжечка порожня. Інформація утримана в радянському дусі, з більшою увагою до статистики, ніж до людей, до виробничих потужностей анонімних мешканців. Войцех Весолкин зробив усе, щоб вона містила картину підвладного й тому безіменного населення. Якби не влада, у XVІ–XX віках воно не мало б сенсу йти на поля й сіножаті, а нині – на сторінки видання. А влада і не заїкнеться, що ті люди мали власну культуру, мову, традицію, спогади, були русинами-українцями. Що без них не було б ніякої влади.

Третя депортація: інформаційна
В Туринському є ще інша влада, і неурядова, і не самоврядна – це тутешнє добровільне товариство «Разом для Туринського». У пункті 3 свого статусу воно записало собі за обов’язок «сприяння та розвиток народної і культурної традиції». Однак виставка фотографій «Туринське і його мешканці в 1950–2014 рр.» цей пункт заперечила. І ні слова пояснення, чому нема ні однієї довоєнної фотографії, наче б тут до 1950 р. ніхто не мешкав.
А я далі йду чудовим днем. Бо війт Бєлявка сказав: яка краса! яка гармонія старих і нових днів! І от на сцені бачу панораму Туринського: церква і хата. Безлюдно, наче з 1947 р. Акція «Вісла» далі триває. Нема нікого з тих, хто мешкав у хаті та будував святиню. Нема й історичної логіки: замовник полотна і маляр забули, що церква не могла постати ex nihilo. Зникнення будівничих, хліборобів, ковалів, колодіїв, няньок, матерів, пастухів, усіх тих «живих, мертвих і ненароджених», викликане не так історією, як неможливістю автора представити шляхетський двір або костел. А якщо нема польськості, то нехай не буде нікого живого. Порожнеча. Мертва картина нічого не розповідає, мовчить, а тимчасом село благоденствує у своє/не своє 500-річчя. Підсумовує мовчання напис «Туринське 1514–2014». Таким способом на панорамі Туринського показала себе влада – як щось неприсутнє та егоїстичне, що прагне існувати тільки для самого себе.
«Ходи, щось тобі покажу – говорить молода туринчанка Оля Савчишин. – Там на виставці пікантна світлина…»
У хаті при дорозі кілька стендів. На одному фото діти танцюють «ловічанку». Отож 1956 р. і потім тут – цілком у дусі культурних експериментів Країни Рад – робилися спроби прищепити єдиноправильну національну «традицію». Влада вибрала собі за взір для нових туринчан ловицьку гілку польськості, хоч вона існувала далеко, на відстані 400 кілометрів, на низинах, десь у Польщі, де містечко Лович. Іроніє долі! А саме цього року, коли цю частину Лемківщини якраз перетворювали на Ловиччину, в Туринське почали вертатися перші жертви вигнання. У них не виникла напруга у відносинах з новими поселенцями з новосанчівського Бескиду, хоч саме їм, наділеним землею, дарованою державою, влада у відповідну хвилину мала нагадати, яка жорстока була УПА і як з огляду на 1944–1947 рр. слід забувати про чотири століття. А така хвилина настала якраз 30 серпня 2014 р. …
Тимчасом сцена реєструвала все приречене на забуття, хоч гурт «Лем ми» з Команчі співав краще, ніж досі. Львівська «Лемковина» приголомшила монументальною красою та емоційністю, навзаводи (наввипередки – ред.) пішли «Ослав’яни» з Мокрого. Ближче до ночі виступила «Вовча луна», музичне втілення Ґергардового «бравого» вояка Каленя. Можна слухати, але потрактувати також як знак до відходу.

Відлуння
Місцем перепочинку, як і 300–400 років тому, є церква. Там туринчани можуть почуватися в себе вдома, наче у Великій Споруді власного «я». Її не будував ні двір, ні староста, ні ґміна. І тому тільки з церквою можуть себе ідентифікувати, і з хрестами на камінних підставах уздовж дороги від Ославиці вгору села.
Відходячи з порожнього місця, яким в момент свого 500-річчя стало Туринське, я зайшов саме до церкви. У тьмяно освітленому храмі двом жінкам польською мовою щось пояснював батько отця Ґоцька. До мене долетіло: «Як ви, пане, ще раз скажете бабинець, замість притвор, то я вас, певно, вижену…».
Чим ближче до вечора, українських пісень більшало. Якби я не був раніше біля сцени, то стоячи нижче церкви та слухаючи звуків «Лемковини», я міг би подумати, що туринчани, як кожної неділі, справляють забаву. З мрії про непереривність історії вирвав мене старший чоловік. Вийшов зі свого дому, побачивши, як фотографую стару білостінну хату. Це був туринський поляк. Він живе в новому мурованому домі майже упритул зі старою дерев’яною хижою. Сказав мені, що це хижа українця Івана Бруцяка.
– Його вигнали, і він вернувся у 50-тіроки. Помер, маючи 96 років, – каже понад 60-річний поляк.
Народився уже в Туринському, але його батьки приїхали сюди з села Розтоки Новосанчівського повіту. Там живе таке гірняцьке плем’я новосанчівських ляхів, як гірняцьким плем’ям, «українськими ляхами», є лемки. Ми розмовляли без хитрощів, відкрито і конкретно. Цій людині не треба було чогось приховувати. Тут народився, але знає, що він тут не автохтон з діда-прадіда. І знає, що мешкав у хаті українця, що його батько приїхав на готову оброблену землю українця. Простота цих міркувань почала перегукуватися зі свіжим у пам’яті виступом війта Бєлявки. Гм, ця людина у ґміні, яку представляє, не знає, хто є хто. І хто Бєлявка як війт – він сам також не знає, тому що репрезентує тільки польських мешканців, а мав би репрезентувати всіх, також українців. Поляк з Новосанчівщини зумів у Туринському успадкувати місце українців, але війт Бєлявка і після кількадесяти років життя в Команчі не хоче стати спадкоємцем культурних скарбів, розсіяних по всіх селах ґміни працею українського 500-річчя. Може, заважка йому лемківська сорочка, але навчитися вимовляти слово «добрий день», «дякуємо» та ще кілька – це ж неважко. Однак війт Бєлявка від років мовчить, і я, нарешті, знаю, що під щиросердечною усмішкою тієї людини вкривається зневага до українців та української спадщини. Він може розмовляти з ними, трактуючи як поляків, але не як українців. Не раз був гостем на заходах, організованих українцями, але як війт не ініціював ні одного. А що може краще інтеґрувати мешканців, як не тутешня українська традиція? Іншої тут нема і не буде, бо як виникала традиція, над Ославицею та Ославою творили її українці, які на кольоровій кривульці створили прекрасне місце і для поляків, сподіваючись, що вони колись почнуть її носити разом з ними – як гідні спадкоємці… ■

Тут ще після 1947 р. стояло приходство східного обряду
Пам’ятник вчителям Галині Шиманській, Камілії Парадовській та Антонію Шиманському на туринському цвинтарі
Порожня панорама села з нагоди «святкового» 500-річчя. Фотографії автора статті

Поділитися:

Категорії : Репортаж