Ярослав Присташ ■ ГРОМАДА ■ №49, 2012-12-02
Здається, що за цією адресою міститься єдина українська світлиця на виселенні, яка стільки часу безперервно працює в одному місці. Були, можна сказати, «культові» місця в Ґданську, Кракові, Ольштині, Лігниці, і певно ще кілька. Проте після них залишилися спогади. До ґрона цих домівок не враховую Народний дім у Перемишлі – там інша специфіка, до того ж це рідні землі. Світлиці в Перемишлі, Сяноці чи Мокрому мали більше проблем, щоб вижити, передовсім з політичних причин. На т.зв. «заході» втримання світлиць в’язалося з економічним та організаційним питаннями, хоч і про них не забували відповідні служби.
Заснування Українського суспільно-культурного товариства і своїх кутків, де могли зібратися українці, в міру вільно «погуторити», побавитися, почути спільність долі – мало неабияке значення для збереження ідентичності часто загублених душ. Попри стеження, навіть підслуховування, людей тягнуло «до своїх». Бувало, в неділю спершу люди йшли до церкви, а потім до світлиці. Навіть коли нічого особливо не відбувалося в домівках, то все одно люди єдналися, щоб почути рідну мову (як правило, за порогом назовні всі забувають, хто вони і спілкуються польською – досі), почитати «Наше слово» (бо шкода копійки на передплату, або щоб сусідполяк не побачив), пополітикувати чи напитися оковитої зі своїми.
Проте українські світлиці – це передовсім культурно-освітні центри. Там, де не було українських шкіл, пункти навчання української мови відкривалися, крім звичайних шкіл, у домівках. Працювали різноманітні самодіяльні гуртки: театральні, музичні (співочі, вокально-інструментальні, хори), танцювальні, спортивні, культурні (науково-популярні, історичні) тощо.
Початки української громади Вроцлава сягають пізнішого часу, ніж 1947 р. Раніше в місті була горстка українців, але в період сталінського терору годі собі уявити, щоб вони почали організоване життя. Як подає Ярослав Сирник у своїй докторській праці про українське населення на Нижній Силезії, 1949 р. польська Служба громадської безпеки (пол. UBP – Urząd Bezpieczeństwa Publicznego) нарахувала у Вроцлаві 20 українців. 1961 р. було їх вже 500, 1967 р. – 2 тис., а 1972-го – 4 тис. Так різкий зріст українців спричинений тим, що українців депортовано до сіл та містечок, а не до воєвідських міст. Згодом їхні діти йшли навчатися в академічні центри, де потім, як правило залишалися. Вони досі розсіяні, деякі приходять на всі українські заходи, деякі – ні, але більшість з них – пасивна: бо навіщо?..
Перші паростки змін виникають 1952 р., коли влада хоче стабілізувати українські поселення на «отриманих землях», щоб не поверталися на місця виселення. Саме в цьому реґіоні найсильніше заявляли про вимоги на повернення лемки. Восени група майже 20 осіб звернулася до Президії Воєвідської народної ради у Вроцлаві (ВНР) з петицією заснувати українське культурно-суспільне товариство. Серед аванґарду були Петро Бодак, Любомир Бубняк, Олександр Бубняк, Володимир Васичко, Ірина Губ’як, Петро Ґанджа, Лев Ґаль, Петро Дзвінчик, Євген Євусяк, Євген Євусяк (молодший), Емілія Клапик, Іван Криницький, Антін Малиш, Любомир П’єх, Михайло Ротко, Андрій Стависький, Дмитро Стефанівський, Петро Тиханський, Василь Шост. На основі переговорів з ВНР створено Культурно-освітню комісію щодо українського населення при Президії ВНР у Вроцлаві (пол. Komisja Kulturalno-oświatowa ds. ludności ukraińskiej przy Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia). Головою цієї структури став В. Шост. Її діяльність зосередилася на культурному житті, розвитку шкільництва. Комісія організовувала танцювальні забави, шевченківські академії, театральні вистави. Першими після 1947 р. були 6 листопада 1955 р. танці на честь Жовтневої революції. У залі Воєвідського дому культури 25 березня 1956 р. відбулася шевченківська академія. Самодіяльний театральний гурток виставив п’єсу Шевченка «Назар Стодоля» 1 липня 1956 р. Такими були початки культурної діяльності у Вроцлаві.
Поруч із політичною активністю В. Шоста і Л. Ґаля, які боролися за повернення, працювала перша світлиця.
– Наша домівка містилася в ратуші. Головою міської ради був Броніслав Остапчук, українець, який з цим не приховувався. Він нам залагодив приміщення в ратуші, у центрі міста. Це було щось надзвичайне, у 1956–58 рр., коли наші повиходили з тюрем, ми мали свої забави. Уся ринкова площа була заповнена сотнями щойно випущених людей. Безперечно, така ситуація не могла довго тривати. Поляки боялися ходити центром міста. Нас пересунули на вул. Руську 1962 р. А назва вулиці – від русинів, ще з Середньовіччя, коли розвивався Вроцлав. Тут були торговельні склади, бурси. Наше традиційне місце має вже багато віків, – згадує теперішній голова гуртка ОУП у Вроцлаві Ігор Саламон.
Коли нарешті засновано УСКТ, то головою вроцлавського правління знову став В. Шост. Діяльність воєвідського правління (вп) та гуртка часто поєднувалася. Однак боротьба за повернення впливала на стан гуртка, оскільки бюро теж було в цьому місці. Листи до польського уряду та партії 1956 та 1957 р. під тиском влади спричинили відсторонення В. Шоста. Після 1958 р. Воєвідське правління УСКТ більше зосередилося на культурноосвітній діяльності. Головами були Юрій Гаврилюк, Михайло Бачинський, Дмитро Богуш (1967–1968), знову В. Шост (1968–69), Михайло Стах, Д. Богуш, Л. Ґаль. Часті персональні зміни проходили також у гуртку. Всі ці зміни найчастіше були спричинені втручанням польської влади.
Незалежно від політичної діяльності вп, вроцлавський гурток УСКТ інтенсивно працював на культурній ниві. Успішно представляв п’єси драмгурток, який заснувала й багато років очолювала Ольга Гошовська. Репертуар був популярним, з української класики театру: «Назар Стодоля» й «Катерина» Тараса Шевченка, «Украдене щастя» та «Будка ч. 27» Івана Франка, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Мати-наймичка» Івана Тогобічного (на основах творів Т. Шевченка), «Несподіване світання» Марка Кропивницького, «Один син» Якова Щоголева та «Нечиста сила» Івана Гребінчишина (помер 1970 р. у Вроцлаві). Від кінця 50-х років співав хор, яким займалася Дарія ЛотоцькаБазарник. На початку 70-х засновано жіночий хор, яким керувала Олена Водонос. Популярним був гурт «Трембіта» під керуванням Ярослава Томина (грав у 1963–1970 роки). Знаною й удалою формою були літературні вечори, присвячені українським класикам Т. Шевченкові, Лесі Українці, І. Франкові тощо, які відбувалися навіть у міських театрах. Працювала бібліотека, яка 1966 р. нараховувала 400 книжок. На зламі 1968–69 рр. у Вроцлаві утворено історичну комісію, де мали працювати секції І Світової війни, міжвоєнного періоду, культури та освіти й фольклору, юридично-економічна і сучасна. Це не сподобалося Службі безпеки, незабаром починання ліквідовано. Від 1986 р. з ініціативи вчительки української мови Єви Ґаль тут почали організувати декламаторські конкурси для дітей, які тепер називаються «Любімо рідну мову».
Велике приміщення на вул. Руській мало один великий козир. Там можна було улаштовувати велелюдні заходи. Найбільше зацікавлення викликали танці при живій музиці. На «Маланки», забави до домівки з’їжджалася молодь з навколишніх сіл і містечок. Прийняти кількасот молодих людей не завжди під силу було працівникам домівки, особливо коли санітарні умови не відповідали належному рівневі (хто був, той пам’ятає старий туалет). Серед організаторів досі згадують, скільки порожніх пляшок траплялося виносити після таких забав тощо. Між собою коментували: «Свині, але наші свині». Зрештою, подібні проблеми мали й інші світлиці, де діяльність зводилася до молодіжних пиятик. А тимчасом платні забави давали прибуток, який ішов на квартплату чи комунальні оплати. Хоч сам будинок був промисловий, то в ньому напівлеґально жили люди, які адаптували свої майстерні на квартири. Як згадує І. Саламон, не раз треба було писати пояснення до поліції про поведінку української молоді, хоч у підвалі працював бар.
Однак варто додати, що у Вроцлаві часто рушійною силою громади були від початку активні студенти. Вони створили гурт «Інтермеццо» в 70-ті рр., «Орден» у 80-ті, «Ромен» (керівник Роман Ладна) у 90-ті, в бурхливі 80-ті ініціювали незалежний український студентський рух з Богданом Пецушком на чолі. Вони входили до структур гуртка. Після експериментів з молоддю від 1982 р. багатолітнім головою гуртка був Д. Богуш, потім Л. Ґаль. Варто згадати, що внутрішні лемківсько-українські чвари впливали на стан тутешньої громади.
УСКТ у Вроцлаві і з ним домівка мала кризові моменти. Перший – це коли президія гп УСКТ у Варшаві 1971 р. виключила членів з правління гуртка, що відбулося під тиском МВС. Причиною були скеровані від гуртка до центральної влади Польщі листи з вимогами й закидами стосовно політики держави до національних меншин; копію вислано до Леоніда Брежнєва. Були виключені голова Ярослав Томин, Степан Круль, з Воєвідського правління, Максим Маслей. Співавтором листа, який перебував «у тіні», був переслідуваний органами безпеки Л. Ґаль.
Друга криза – це пожежа на поч. 90-х років, яка спалахнула поверхом нижче на складі хімічних розчинників. Усі меблі, речі довелося викинути, міняти підлогу. Кілька років світлиця не працювала. Її роль перебрали церкви, які і так були другим місцем громадського життя, на рівні зі світлицею.
Третя криза – також у 90-ті рр., коли внаслідок боргу за оренду місто хотіло відібрати приміщення. Тоді в гуртку головували невідповідні такій роботі люди. Як це буває в структурах УСКТ, потім ОУП, людей «випихають» очолювати структури майже насилу, щоб «спекатися» проблем. Справу в руки взяв дотеперішній голова І. Саламон. Члени самі оподаткувалися – і світлиця залишилася на Руській.
Діяльність клубу відбувається за синусоїдною схемою: були періоди застою і збільшеної активності. Органи внутрішніх справ називали працю наших гуртків у Польщі «акційною», тобто від заходу до заходу. Так і залишилося.
Проте в останнє десятиліття працював гурток бандуристок, малих танцюристів «Будьмо». Цього року засновано театральний гурток, молодіжний і дитячий хори, ансамбль «Танці світу». Активність громади вимірюється кількістю дітей у самодіяльному житті. Свою марку має «Кутя», на якій бували знані гості (зокрема Ян Новак-Єзьоранський). На Руській працює єдиний у світі консультаційний консульський пункт для громадян України.
Однак проблема – в активності людей. Як мінімум дивним видається те, що конкурсом «Любімо рідну мову» займається полька (це можна прийняти), але яка… не знає української мови. Другим питанням майбутнього є фінансування поточної діяльності. І. Саламон скаржиться, що від центру ОУП отримує 0,5% коштів. Щоб отримати кошти з міста, треба, як говорить голова вроцлавського гуртка, мати в статуті розділену платну й безплатну діяльність. ОУП такого не має. Тому у Вроцлаві постає організація «Круг приятелів України».
Як би не писати про світлицю, то її творить не приміщення, а люди та їхня праця. Варто про них пам’ятати. Люди і відповідне місце – то початок певної якості. Поки що є сили в ідейників. ■
