Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №52, 2015-12-27
Минуло чверть століття
Ярославська ікона Богоматері «Милосердя Двері» була духовним початком і кінцем цілісності подій, які 19 грудня закрили та відкрили важливі моменти історії Української греко-католицької церкви у Польщі. Цього дня в перемиському соборі Святого Івана Хрестителя кир Євген Попович став 47-м перемиським владикою східного обряду. Він замінив у митрополичому служінні кир Івана Мартиняка, який 1989 р. став єпископом, а 1996 р. – митрополитом. Для всіх греко-католиків, українців різних віросповідань та й невіруючих – це історична дата, що показує хід подій. Оце вже минуло чверть століття від часу відновлення УГКЦ у Польщі. Очолював Церкву всі ці роки саме кир Іван, який 19 грудня з огляду на свій вік (маючи згоду папи Франциска) передав нелегкі повноваження своєму спадкоємцеві – так зберігається канонічне продовження єпископського служіння в Перемиській єпархії і триватиме, ймовірно, наступні 20 років, тому що новому митрополитові всього 55 років.
Греко-католицькі та римо-католицькі ієрархи і духовенство після урочистої процесії від єпископської палати до собору на мить зупиняються на його порозі. Тут вірні і парох Богдан Степан вітають патріарха УГКЦ, Верховного архиєпископа києво-галицького Святослава, а згодом кир Мартиняк вітає вірних та представляє гостей урочистого Богослужіння і чину висвячення. Ними стали майже 40 владик з України Польщі, Словаччини, Білорусі на чолі з апостольським нунцієм у Польщі Челестіно Міліоре, секретарем Конґрегації східних Церков Кирилом Василем, латинським перемиським митрополитом Юзефом Міхаликом, члени державної і самоврядної адміністрації Польщі та України, представники громадських організацій. Присутня була Софія Попович, мати нового митрополита, яка приїхала з Члухова на Помор’ї, бо ж там, аж на західних землях, після депортації 1947 р. довелося жити його сім’ї. Там і він сам 1961 р. прийшов на світ.
Нехай будуть прочитані грамоти!
Богослужіння йшло своїм відвічним порядком аж до моменту, коли прозвучали слова про те, що слід прочитати високі грамоти. Першою була прочитана та, яку дав папа Франциск 4 листопада 2015 р. У храмі, повному мирян і духівників, Папа Римський так звертався до владики Поповича: «Дотеперішній канонічний владика Іван Мартиняк власною волею відмовився від служіння та запропонував призначити свого наступника, отож ми подумали про Тебе, високоповажаний Брате, тому що Ти як слід проголошував Христове Євангеліє серед вірних цієї митрополії, виявляючи вміння у володінні та відповідність своєї особи для виконання цих обов’язків…».
А от у декреті патріарха Святослава від 11 грудня 2015 р. насамперед виведено історичну дорогу Перемиської єпархії: вона сягає початку минулого тисячоліття. Першою історичною постаттю був єпископ Антоній Добриня, який отримав свячення з рук Київського митрополита. На землях Галицько-Волинського князівства 1303 р. постає Галицька митрополія у злуці з Володимирською, Луцькою, Перемиською, Турівською та Холмською єпархіями. Одначе існування цієї митрополії не було тривале. За часів царювання Петра І і Катерини ІІ почалися поневіряння та переслідування Київської церкви. Насильницьким способом були обмежені, а невдовзі і ліквідовані її структури в Російській імперії. Усвідомлюючи цю небезпеку, папа Пій VI 1808 р. стараннями династії Габсбурґів, під владою яких була частина українських земель, вилучив Львівську, Перемисько-Самбірсько-Сяніцьку та Холмську єпархії з власті Київського митрополита царської Росії і заснував Галицьку митрополію. Внаслідок територіальних змін, за підсумками ІІ Світової війни, на території Польщі залишилася західна частина Перемисько-Самбірсько-Сяніцької єпархії, значна частина греко-католиків була переселена до Радянського Союзу, були заарештовані, а потім померли мученицькою смертю владики Йосафат Коциловський та Григорій Лакота. Відтоді відповідальність за душпастирську опіку над греко-католиками покладено на римо-католицького Варшавського архиєпископа, який призначав для них спеціального вікарія з-поміж греко-католицьких священиків. Після Акції «Вісла» велика частина вірян була переселена на західні та північні землі, а греко-католицьке душпастирство зазнавало усяких перешкод з боку комуністичної влади. Щойно 1989 р. УГКЦ після арешту блаженного Коциловського отримала першого власного єпископа.
Патріарх заявляв: «Ми владою, нам даною відповідно до канону 81 і канону 86 Кодексу Східних церков, представляємо та оголошуємо Тебе, возлюблений наш Брате, архиєпископом і митрополитом Перемисько-Варшавським УГКЦ». Він закликав його ось як виконувати своє душпастирство: бути бездоганним, добролюбивим, мудрим, справедливим, благочестивим, стриманим, «бути вірним членом Синоду єпископів УГКЦ…». Достатньо цих кількох слів, щоб зрозуміти, які високі вимоги ставить Церква перед своїми обранцями. Натомість до вірян кир Святослав звертався ось як: «Прохаємо вірних богоспасаємих градів Перемишля і Варшави та всієї архиєпархії прийняти свого архиєпископа і митрополита з пошаною та любов’ю».
Аксіос! Аксіос! Аксіос!
Після прочитання грамот настав головний момент – висвячення кир Євгена Поповича на митрополичий престол, на завершення чого Патріарх звернувся до всіх присутніх у храмі, офіційно представив їм нового Главу УГКЦ, вручив йому архипастирський жезл та перший заспівав «Аксіос!», що від глибоких початків Церкви означає «гідний».
Під час проповіді Верховний архиєпископ Києво-галицький коментував зачитаний фраґмент Євангелія від Луки про прямування тисячі людей до Ісуса Христа. Вплітаючи давні євангельські картини в актуальні події у храмі, він сперся на вчення св. Августина, який пояснював, що до Ісуса Христа людей притягали їхні «найсокровенніші бажання», а ними було ніщо інше, як спрага Господньої любові. Відкривши цією аналогією майбутнє, перед початком служіння архиєпископа Євгена, Патріарх ревно дякував за «геройські чини» владиці Івану Мартинякові, який очолив «адміністративне воскресіння» єпархії та всі роки був добрим батьком, а це не було б можливе, якби він не кохав своєї Отари. Це і було геройство, тому що справжнім героєм людина стає від своєї любові до ближнього. А от ікона Ярославської Богоматері «Милосердя Двері», здавна ведучи владику Євгена на митрополичий престол у Перемишлі, підготувала нинішнє свято.
З вітаннями звернулися до митрополита Євгена його близький співпрацівник вроцлавсько-ґданський владика Володимир Ющак, представники президентів Анджея Дуди та Петра Порошенка. При цій нагоді можна було побачити нові підходи до історії, напр., ґурово-ілавецький парох Іван Лайкіш від імені священства «на поселеннях» (начебто ми в Канаді) заохочував його якнайскоріше будувати конкатедру у Варшаві, бо тоді священству буде ближча дорога до свого ієрарха. А представник перемиських парафіян, називаючи його попередників, вважав належним забути про всіх православних перемиських владик.
План для Церкви
У слові подяки нововведений на прадавній перемиський престол владика сказав, що два роки тому тут, у цьому храмі, у присутності тих самих владик, священиків і мирян прийняв єпископські свячення. Не думав і не сподівався, що так швидко доведеться взяти відповідальність за всю митрополію. Коли на початку листопада папський нунцій викликав його на розмову, прийняв папське рішення з великим трепетом у серці, проте, вбачаючи в цьому Господню волю, вирішив діяти згідно з ним. Він усвідомлює, якою є спадщина його попередників, владик Коциловського, Лакоти, Мартиняка, митрата Гриника, бо кожна з цих світлих постатей, хоч трудилася у важкі часи, внесла все найкраще у розвиток Церкви. «Багато різних осіб ставило мені питання про мої плани. Колись важко було дати відповідь на це просте питання, але нині моя відповідь є така: зберегти спадщину, яку залишили мої попередники, напр., владика-будівничий Чехович – єпископську палату, семінар та інші цікаві проекти; Коциловський, що не захитався у вірі і вірності Апостольському престолові в період двох світових війн; Лакота, людина науки, ректор духовної семінарії, мученик за віру; отець Гриник, хоч і не єпископ, все ж, будучи генеральним вікарієм, збирав у одне стадо розсіяних вірян нашої Церкви і дбав, щоб вижив малий окраєчок єпархії, створював нові структури Церкви в новій комуністичній дійсності. Це він знайшов пізнішого владику Мартиняка, викликав до себе і спонукав, щоби перебрав спадщину. (…) Усі ми є їхніми спадкоємцями», – говорив кир Євген і, звертаючись безпосередньо до свого наставника, закінчив: «Високопреосвященний владико, то Ви мене прикликали до себе, до Перемишля, щоб я міг учитися від Вас мудрості, побожності, покори, гостинності, терпеливості. (…) Ось мій план: продовжити все, дальше збирати розсіяних, відкривати двері нашим братам, шукати загублених, зціляти поранених і немічних, просто: бути Божим народом, який вірний своїй церковній та національній спадщині»… ■
