Олександр Ірванець «Харків. 1938», Київ: Laurus, 2017, 240 с.

Книжка Олександра Ірванця «Харків. 1938» потрапила в мої руки випадково. Спочатку все виглядало досить цікаво. На обкладинці вказано жанр – «антиантиутопія», автор – гостро-язикий поет, один із «бубабістів» («Бурлеск-Балаган-Буфонада» – львівське літературне угруповання, до якого зокрема належать Юрій Андрухович та Віктор Неборак); на форзаці книжки – мапа «У.Р.С.Р.» зі столицею в Харкові, та й історична дата непроста.

У своєму романі О. Ірванець пробує уявити, що було б з Україною, якби УНР вистояла і проіснувала весь міжвоєнний період. Спокусливо, чи не так? В «Українську Робітничо-Селянську Республіку» (бо так розшифровано у книжці «У.Р.С.Р.»), яка існує 18 років, входять території УНР, Придністров’я, Донщина аж до Таганрога. Волинь і Галичина належать до Польщі, а Крим – незалежний. На чолі «У.Р.С.Р.» – президент Євген Коновалець. Країна постала після перемоги визвольних змагань, зафіксована «Білгородським замиренням» 9 травня 1920 р. (цього дня щороку відзначають державне свято – День Перемоги). Українська наддержава в автора велика і могутня, розвинена економічно і технічно, українці в ній живуть у мирі й достатку. Автор тут втілює всі мрії сучасних неонацистів. Ми бачимо широкі краєвиди робітничо-селянської держави, прекрасні будови столиці Харкова, зведені найкращими архітекторами світу.

О. Ірванець вводить у дію роману своїх знайомих, друзів з літературного кола, а також постаті з різних часів. Він використовує знані імена: усе живе «розстріляне відродження», Довженко, Гемінґвей, Петлюра, Коновалець, Лені Ріфеншталь, Сергій Жадан, Ліна Костенко, Тарас Компаніченко та багато інших. У творі застосовані всі можливі стилі: тут є і віршовані розділи, і методичні вказівки, і розділ, написаний макаронічною мовою. Петербург називається Кіровоградом (після Сталінграду), тому що Сталін якимось дивом раніше помер, а Кіров – тепер голова СРСР. У Німеччині править не Гітлер, а Ернст Тельман (в історії лідер німецьких комуністів). Існує процедура «харитизації» для дівчат та «джеризації» для хлопців (своєрідної громадсько-політичної ініціації 12-річних дітей – звісно, на честь літературних персонажів Хариті й Миколи Джері). Один з розділів присвячено дивному постмодерністичному святу «День їжака», щоб збурювати більше емоцій у читача. Також використаний уривок роману Юрія Андруховича «Рекреації» про карнавал, який вже в українській літературі є есенцією постмодернізму.

Головний герой роману Юрій Коцюба (тобто Юрій Коцюбинський) – це за задумом автора український патріот. Стержнем розповіді є пошук Коцюбою підступного таємного російського аґента. Ірванець здійснив мрії підліткових неонацистів, але підклав їм свиню, бо зробив з їхнього ідеалу замінник СРСР, який з Великонімеччиною переробляє план Ріббентропа-Молотова на план Коновальця-Тельмана. Національний соціалізм автор роману перетворює на «національний комунізм». Епоха в нього не змінюється: дух тоталітарної доби теж відзначився на вигаданій У.Р.С.Р. Щось у традиціях тої України є радянського, щось – з німецького тоталітаризму. Але це не усправедливлює самого автора. Цей нацизм альтернативної України наче є виправданим, так само тоталітаризм. Автор надає йому абсурдного забарвлення, але робить декларації неонацистів леґітимними.

От стосовно жінок «Харків. 1938» є дійсно антиутопією. Ірванець – яскравий приклад того, як постмодерністичні українські письменники у своїх романах сексуально об’єктивізують та принижують жінок. Їм у творі Ірванця відведена суто роль сексуального предмету, як-от дефілювати напівголою перед його таємними аґентами, що мають «серйозну таємну місію». Жінка ж у його романі не має жодного серйозного місця чи ролі.

Автор радіє, що поставив себе в позицію цинічного «кращого», маючи можливість погратися з усіма. Однак він дискредитує себе, не вивчивши основних уроків тієї ж моралі. Хто йому не подобається, тому він малює «незручний образ», наче втілює всі плітки, які ходили поміж літературознавцями, або дає їм ролі, які сам вважає принизливими. Наприклад, Михайло Булгаков («який продався Москві») у романі «Харків. 1938» є гомосексуалом, а постать Олесі Бузини (тобто пародія Олеся Бузини, неґативно відомого автора книжки «Вурдалак Тарас Шевченко», якого 2015 р. застрелили біля власного будинку) – це жінка, яка прагне бути коханкою першого, запевняючи, що може замінити Булгакову чоловіка.

Автор очевидно використовує тут прийом приниження. І якщо це постає в одному місці в саме такій формі, то можна вважати, що саме такою книжка і є. Цією маніпуляцією між «авторським поглядом» і «прагненням висміяти» грішить увесь роман. По-друге, Микола Хвильовий у творі Ірванця також стає жертвою історичних пліток. З огляду на те, що Хвильовий був неоднозначною постаттю в українській історії через свої соціалістичні погляди, Ірванець його робить наркоманом (Хвильовий тут аґент української влади, спічрайтер президента), який прагне ініціювати коїтус зі своєю чотирнадцятирічною падчеркою. Однак не останній факт для автора є образливим, адже у світі Ірванця є нормальним робити німфеткою недозрілу особу жіночої статі. Автор знову ганебно принижує у творі жінок, відводячи їм есенційно ерекційну роль: сексуальну дозрілість тіла Любоньки визначає не сама дівчина, а старший чоловік (чи то Хвильовий, чи то пак Ірванець).

Натомість тим, до кого Ірванець і в житті відчуває приязнь, відведений позитивний образ: Сергій Жадан, Ліна Костенко, Олександр Бойченко тощо, хоч і пародійовані, та з приязню.

Усе в Ірванця, як у дешевому романі. Можна бути лише або патріотом, або зрадником. Історичне тло хоча й добре продумане, та примітивне, як у бульварному романі, політика не складна, а чорно-біла. Героям-неукраїнцям надано всі стереотипові якості: лінійні паралелі та чітко поділені ролі. Так, у нього власник трактиру росіянин – дурний, товстий, з засмаленими вусами, червоними щоками, у червоній сорочці та синіх штанах; росіянка – писклива й уїдлива, єврей – продажний і підприємницький. Хіба що білоруси постають у приємному світлі, бо автор має до них власний сентимент.

У підсумку складається таке враження, що Ірванцеві маряться сміливі думки і відверті сексуальні сцени. Це дешевий прийом того штибу, який використовують юні письменники, що ще не вміють писати, а хочуть заблищати, захищаючись фразою: «я так бачу». Автор наче каже, що він може собі жартувати з будь-якого вашого кумира, але насправді твір наскрізь пронизаний гомофобією, сексизмом, мізогінією, шовінізмом та націоналізмом.

Від думає, що грається з читачем, не переходячи в романі до суті, часто не називаючи імені, про кого
йде мова, і чи саме про нього. Водить за носа, лише описуючи дрібниці, роблячи фокус на деталях. Олександр Ірванець вважає себе спритнішим за читача. Ця форма навіть не заворожує, не викликає бажання прочитати книжку до кінця.

Поділитися: