Якуб Логінов, журналіст, громадський активіст ■ ПОГЛЯДИ ■ №47 2017-11-19
Відкриття пішохідного пункту пропуску «Угринів-Долгобичів», рішення про побудову піших переходів у Нижанковичах і Раві-Руській, польський кредит для України з призначенням на прикордонну інфраструктуру та зміна підходу до теми пішого руху на кордоні – це найважливіші успіхи моєї 12-річної громадської діяльності в тематиці українсько-польського кордону. Та загалом цю діяльність я розцінюю як одну велику поразку – після оцих 12-ти років ми й надалі у питанні кордону знаходимося там, де були, тобто в контрабандно-кримінальній патології, яка аж ніяк не відповідає стандартам європейської держави ХХІ ст.
Зважаючи на це, я остаточно перестаю займатися цією темою, а також підтримую своє рішення не їздити вже більше в Україну. Прийшов час на нові виклики і завдання, не пов’язані з Україною, якими, зрештою, я й так займаюсь останні два роки (зокрема громадський транспорт між Польщею та Словаччиною). Але я зобов’язаний пояснити читачам причини мого рішення та описати, як насправді з українсько-польським кордоном було. Це буде довгий і дуже особистий допис, який, як сподіваюсь, стане для багатьох приводом для роздумів, а для декого й посмішок, – однак це вже мені байдуже.
Чому я почав цікавитись Україною?
Хоч я вільно володію українською мовою, але я – етнічний поляк, який не має жодного українського коріння. Моє знайомство з Україною було випадковим: 2003 р. я навчався у Краківському економічному університеті, де скористався можливістю поїхати на семестровий обмін студентами саме до Києва, щоб навчатись у Київському національному торгово-економічному університеті. Там я й вивчив українську мову (російської я не знав, не знаю і не планую вивчати). Оскільки це був час, коли треба було обирати шлях власної професійної кар’єри, я вирішив поєднати економічну освіту та інженерський диплом з хорошим знанням української і білоруської мов, а свої знання застосувати у сфері польсько-української співпраці. Я був захоплений Україною, її людьми і культурою, вважав, що вона має великий потенціал і прекрасні перспективи.
Тоді я ще не знав, що мій вибір виявиться великою помилкою, а експертів з українських питань, які розбираються в транскордонній тематиці, у Польщі не цінують та ще з них насміхаються. Чим більшого досвіду я набирав як експерт і журналіст, тим більшою мірою відчував, що це нікому не є потрібне, бо більше, ніж таких експертів, у Польщі цінують контрабандистів цигарок.
Як не стати експертом і не зробити кар’єру у сфері українсько-польських відносин
У 2004–2005 рр. я жив у Львові, де заробляв на життя перекладами. Розпочав також свою пригоду з журналістикою – спочатку в газеті «Поступ», потім у «Львівській газеті», де я спеціалізувався в темі кордону, а так само польської, словацької та білоруської політики. У серпні 2006 р. розпочав співпрацю з престижним тижневиком «Дзеркало тижня». З перспективи молодої людини, здавалося б, ідеальний початок кар’єри. І все ж, була одна велика перешкода: кожна подорож із Ґданська чи Кракова в Україну (а їздив я доволі часто) була пов’язана з багатогодинним очікуванням на кордоні в умовах, які не повинні мати місця у ХХІ ст. Я вважав, що ця ситуація настільки патологічна й абсурдна, що треба з позиції журналіста провести солідне розслідування причин такого стану речей та проаналізувати, що з цим можна зробити. Як наслідок – серія моїх статей на цю тему, багато репортажів, аналітичних текстів і навіть комплексний аналіз причин цієї патології та можливих рішень, який разом із журналом «Ї» ми представили в лютому 2006 р. у Львові. Я відтоді наступні 11 років уже реґулярно займався даною темою як журналіст, а від 2013 р. також разом з Мацеєм Пйотровським як співкоординатор громадської кампанії «Пішохідні пункти пропуску», не отримуючи за це ні копійки (крім скромних журналістських гонорарів), а навіть доплачуючи з власної кишені.
Коли я ще як молодий хлопець почав цікавитись цією темою, мені навіть у найгірших снах не снилося, що через 12 років ми з кордоном опинимось там, де ми були 2002 чи 2004 р.; що замість тодішніх шести пунктів пропуску 2017 р. буде всього вісім; що в Мостиському районі виростатиме вже третє покоління людей, єдиним способом на життя яких є те, щоб возити цигарки через кордон (замість того, щоб подумати про якусь освіту чи нормальну працю у Львові, Києві або в Польщі); що надалі лише у двох пунктах пропуску будуть пропускати пішоходів і велосипедистів. (…)
Однак цікаво, що після цих 12-ти років невпинного розслідування теми кордону я без хизування можу сказати, що став одним із десяти осіб у Польщі та в Україні, що найкраще розбираються в цій темі. Якщо би Міністерство внутрішніх справ і адміністрації, воєвода, маршалок чи провідні аналітичні центри дійсно хотіли «щось зробити» із ситуацією на кордоні, я реально міг би в цьому допомогти. Думаєте, що мене або інших експертів коли-небудь запросили до міністерства, адміністрації президента, Посольства України у Варшаві, кабінету воєводи, маршалка, чи голови ОДА? Думаєте, що хтось зацікавився, як використати наші знання і досвід? А, може, це було цікаво якійсь неурядовій організації, що працює у сфері польсько-українських відносин? Відповідь звучить – ні!
Я це все пишу не для того, щоб пожалітись. Однак описана вище ситуація свідчить про те, що експерти, які реально могли б вирішити проблеми на кордоні, нікому в Польщі та в Україні не є потрібні. «Ти лох, що так учепився цього кордону, краще б писав, як нормальні люди, статті про історичну політику або перспективи вступу України до ЄС», – насміхалися наді мною поляки, які живуть з праці у сфері польсько-українських відносин.
Нарешті я зрозумів, що кордон і мої знання про Україну – це неперспективно, а, головне, нікому не потрібно. Сумно, але саме таким є підхід у Польщі та в Україні до цієї справи, особливо у середовищах, які займаються польсько-українським співробітництвом. (…) Україна мені вже завжди буде асоціюватись саме з травмою кордону, і це залишиться в моїй свідомості навіть тоді, коли якимсь дивом через 30–50 років Україна вступить до Шенґену. (…)
Хочу також вас заспокоїти. Моє рішення відносно припинення поїздок в Україну аж ніяк не означає, що я змінив своє позитивне ставлення до українців, української мови та культури. Я й надалі буду підтримувати українців Кракова та Силезії, пропаґувати українську мову в Польщі і допомагати з вивченням польської мови українцям, надалі буду писати про польську і словацьку політику для «Дзеркала тижня». Маю багато друзів-українців, з якими завжди охоче в Польщі чи у Словаччині зустрічатимусь. Як журналіст надалі слідкуватиму за темою українсько-словацького кордону, у тому числі за відкриттям пішохідного пункту пропуску в Ужгороді. Однак в Україну їздити не буду. Певні справи треба закрити раз назавжди і вже більше до них не повертатись, якщо це навіть радикальне болісне рішення. ■
