Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2017-05-14
Занедбання місць пам’яті відображає стан українства у Польщі
Акти вандалізму на цвинтарях, нищення монументів і символів – це реальність, у якій на східній території Польщі опинилися місця пам’яті українців. Як оцінюють ситуацію експерти і які перспективи її зміни, яка роль молоді у цьому процесі та чому нема написів українською мовою на таблицях при греко-католицьких і православних церквах – про все це дискутували в Перемишлі в рамках відзначень 70-х роковин Акції «Вісла».
Від цвинтарів до молоді
Доктор Ольга Соляр з Перемишля, яка разом з однодумцями з товариства «Маґурич» відновлює старі цвинтарі, зазначила: «Стан матеріальної культури – це дзеркало стану українства у Польщі. Українці занедбали цю спадщину не лише тому, що об’єктивно Акція „Вісла” триває далі, але й тому, що вони самі вирішили бути носіями лише однієї травми. Вона триває в їхній свідомості, а це не дозволяє їм сягати дальше і глибше у власну культурну спадщину як джерело власної сили, встановлення ряду послідовних поколінь, мобілізації молоді та ефективного діалогу з польським оточенням. Депортація – це провалля або мур, що заважає громаді дійти до того, що було перед акцією. Українці закрились у травмі, тому їх легко обмежувати сучасною конфліктною ситуацією щодо пам’яті й пам’ятників, а тимчасом у Грушовичах знищено не лише пам’ятник УПА, там пропадає вся українська частина цвинтаря. Отож, українцям слід змінити стратегію свого існування й ширше подивитись на його основи».
Небажана спадщина?
Слова О. Соляр привернули найбільшу увагу публіки на дискусійній панелі «Спадщина українського пограниччя – відношення до українського минулого Бещадів і Розтіччя», котра відбулася 29 квітня як частина програми відзначення роковин Акції «Вісла». У ній взяли участь також літературознавець Ольга Кіх-Маслей з Кракова, історик мистецтва Євген Завалень з Перемишля та голова товариства «Маґурич» Шимон Моджеєвський з Новиці.
Модерувала дискусію варшавська публіцистка Боґуміла Бердиховська. Після Акції «Вісла», – зазначила вона, створюючи тло дискусії, – українська культура залишилась без господаря. Якийсь час її планово нищили, а згодом держава перестала нею займатись аж до призначення реставратором пам’яток у Ряшівському воєводстві Єжи Тура на зламі 50-х і 60-х рр. Натомість у 80-ті рр. чимало змінилося завдяки активності Богдана Мартинюка, студентів і туристичних провідників. Нині для збереження спадщини намагаються працювати громадяни й деякі організації з України. Однак тепер, за словами голови «Маґурича», серед близько тисячі волонтерів, які разом з товариством долучалися до відновлення українських кладовищ, лише 20 українців.
У напрямку акції «Вісла»-біс
Вступаючи у діалог з Б. Бердиховською, Ш. Моджеєвський констатував, що в польському суспільстві ставлення до цвинтарів було завжди добре, проте може початись акція «Вісла»-біс, тобто масове нищення давніх греко-католицьких і православних кладовищ. У ситуації загрози, як зазначив голова «Маґурича», українці повинні згуртуватись, а тимчасом цього нема, школа також не дає учням знань про спадщину їхніх дідів.
Є. Завалень розповів про історію виникнення архиєпархіальної Комісії реставрації архітектурних пам’яток у Перемишлі. Низько оцінив якість реставраторських робіт, виконуваних сьогодні у Підкарпатському воєводстві на різних об’єктах, хоч сучасні технології дозволяють рятувати пам’ятники без пошкодження та зміни вигляду об’єкта.
«Тривожний стан цвинтаря у Вербиці Томашівського повіту спонукав колишніх мешканців села почати його ремонт, – розповідала О. Кіх-Маслей. – І сьогодні видно, що вербичани – це майже виняток. У контексті тисяч надгробків на всіх цвинтарях лише 550 з них, урятованих у Вербиці, це замало». Як і голова «Маґурича», вона підкреслювала, що в Польщі не лише українські, а й жидівські та німецькі цвинтарі не мають ясних правних уреґулювань, які дозволяли б їх охороняти.
Волохи миліші від українців…
«Нині відбувається друга волоська експансія», – так Моджеєвський схарактеризував те, що на інформаційних дошках біля церков, цвинтарів та інших об’єктів немає згадки про їхній русько-український родовід. Автори написів воліють згадувати про волохів, ніж про українців, бо останні викликають погані реакції. Отож, треба вміти співпрацювати з місцевими громадами. Сьогодні це стосується, напр., Терки на Бойківщині, де за підтримки нинішніх терчан, можливо, вдасться відремонтувати церковну дзвіницю.
Є. Завалень протидію бачив у функціонуванні українського музею, але перспективи створення оцінив невисоко. Проте, якби у школах звертали увагу на естетичне виховання, ситуація могла би змінитися. Такої думки була активістка Ґражина Станішевська, яка вважає, що не суспільні організації, а лише держава спроможна зайнятися спадщиною меншин у Польщі, оскільки ця проблематика має не лише культурний контекст, але й суспільний, правний і політичний. ■
