«У людей ясні очі і погляди»

Павло Лоза, Григорій СподарикКУЛЬТУРА№7, 2017-02-12

Сестри Галя і Леся Тельнюк розповідають про музику, поезію, Україну і слухачів на фронті.

Вам котрий з багатьох жанрів, у яких творите, найближчий?

Галя і Леся Тельнюк. Фото Григорія Сподарика

Леся Тельнюк: Це те, що може найбільше розкрити природу людської натури і душі. Я думаю все-таки, це буде наближатися до співаної поезії. Але наша програма на стику різних жанрів і кожен може почути те, що любить. Всі наші пісні створені душею і серцем. Хочеться донести до слухача те, що ми вклали. Також через поезію великих поетів, яку використовуємо. Якщо це доходить до сердець людей, то це саме важливе.

З чого взялося музичне використовування творів Тараса Шевченка, Павла Тичини, Оксани Забужко та інших?
Галя Тельнюк:
Я б сказала, що нам повезло. Ми народилися в родині письменника Станіслава Тельнюка. Наша мама – перекладачка і філолог. Ця мистецька родина мала також відношення до дисидентського руху в радянській Україні. Живучи в Києві, ми були майже єдині серед тих, хто говорить українською мовою на людях, в місті. Говорить сміливо, тому що так нас навчили батьки. Звичайно, ми росли серед літератури, книжок і гарної поезії. У ній батько вчив нас чути музику. Він завжди говорив, що всі великі поети справді були хорошими музикантами, або непоганими як мінімум. Вони мали слух. Павло Тичина говорив, що «ніколи не полюбить жінку, яка не має слуху». Людина, яка не знає поезії і не росте з нею, як казав наш батько, не зможе працювати в жодній галузі. Вона не зможе бути інженером чи навіть добрим робітником. Так він вважав і так нас виховував. Батьки не знали, чи будемо ми співати, чи буде Леся писати музику, хоч у неї цей талант проявився досить рано. Нас не готували на сценічну роботу. Батько нас просто готував до життя. Навіть у віршах, які він нам присвячував, коли ми були малі, записана настанова про те, щоб ми були не такі, як всі. Він прагнув для нас людської особливості та яскравості.
Л. Т.: Поезія розвиває фантазію, візуальне внутрішнє мислення, мову й уяву – усе, що може бути в людині гарне і наближати її до прекрасного. Ми часто рекомендуємо молодим матерям і всім знайомим, щоб її читали дітям. Це маленький нюанс, але помітний. Коли немовлятка чи маленькі діти чують поезію, то швидше і краще починають говорити.

Це готова рекомендація для тих, хто поза батьківщиною намагається зберігати свою національну відмінність. Хоча б на прикладі нашої громади в Польщі видно, що це непросте.

Галя Тельнюк

Г. Т.: Але таку ідентичність просто треба зберігати. Це скарб, ще одна твоя відмінність, ще одне твоє сильне надбання. Заради себе треба це зберігати. Навіть з егоїстичної точки зору, тому що в цей момент ти стаєш сильнішим, це – як ще одна твоя зброя, культурна зброя.
Л. Т.: Ще одна шкіра.
Г. Т.: Це й краще розвиває твій мозок. У людини, яка асимілюється, одна півкуля реально може відмирати і не працювати. В людини, яка зберігає свою самоідентифікацію і включає ситуацію, в якій живе, у неї повністю працює голова, гуманітарна і математична сторони мозку.
Л. Т.: Ідентичність – це корінець, який тебе міцно тримає. Ми схиляємося перед людьми, які живуть не на батьківщині, але зберігають батьківську мову. Але як бути тим, хто живе в Україні і від цього відмовляється? Оце питання. Це завжди боляче, за кожну таку людину треба боротись, молитися і навертати її. Особливо тоді, коли це молодь, бо вона – наше майбутнє і все те, що будуватиме державу. Тому дуже важливо молоді вкласти ту правильну силу, яка наповнює легені і дає хребет людині, як особистості. А це може дати тільки своє національне, у нашому випадку, коли ти асоціюєш себе, як українець.

Революція гідності поміняла українців у цьому плані?
Г. Т.:
Наївно очікувати, що відбулася революція і ми побачимо усміхнених людей. Це жива матерія, організм, який змінюється і зараз ми всі перебуваємо в цій стресовій хворобі. Але полуда з очей зійшла і ми все бачимо. Мені здається, що в людей, хоч «паралітично хворих» і фізично знесилених – ясні очі і погляди. Вони абсолютно розрізняють брехню і правду. Постріли на Майдані і людська кров одразу отверезили людей, зробили їх погляд інакшим.
Л. Т.: Ясно, що це змінило людей і вони зараз у пошуку істини та утвердження її в собі. Це позитивний момент. Я думаю, він дає Україні великий шанс на те, що все буде добре.
Г. Т.: Зараз культура має надзвичайно велике значення, тому що люди з «прозрілими і ясними очима» на щось мусять спиратися. Не економічні вигоди, гроші, а саме культурна платформа їх тримає. Звичайно, війна триває і вона не лише на мілітарному фронті.
Л. Т.: На культурному фронті вона навіть сильніша, і ми це дуже відчуваємо, живучи в Києві. І тут не можна не процитувати Володимира Горбуліна (політик, зокрема радник президента Петра Порошенка – ред.), який говорив, що російська культура «була і є глибоко інтеґрована у стратегію знищення української держави». І ми це бачимо по всьому, до війни це було і зараз продовжується. Ми своєю місією і працею намагаємося це нівелювати і внести свою частку в розвиток української культури.

А яка позиція інших артистів?
Г. Т.: Наївно уявляти собі, що як людина вважає себе артистом, то вона несе якусь місію. Багато хто взагалі виходить на сцену заради грошей і публіки. Не задля того, щоб говорити правду і робити життя людей кращим. Просто вони ставляться до людей, як до натовпу, з якого можна зібрати гроші. Тому сьогодні так багато розважальних програм в Україні, які весь час працюють на «лоха» (простака). Не знаю, наскільки та відповідальність є у всіх артистів, бо не всіх ми знаємо. Та не можемо і не маємо права цього судити. Напевно, можемо відповідати за себе, наскільки ми чесні та професійно і правдиво це робимо.
Л. Т.: Звичайно, є теж такі музиканти, як ми. Їх не так багато, але декларують свою позицію не лише на словах, але й у творчості. Хочеться, щоб таких осіб було більше. Ми усвідомлюємо собі, що наше мистецьке військо має бути сильним і перемагати.

Леся Тельнюк

Г. Л.: Повинно бути відповідальним перед людьми, бо культура – це потужніша зброя, ніж танки і гармати. Якби культура розвивалася правильно за незалежної України і не була повністю стерована Кремлем, то було б по-іншому. Прорватися на українську сцену з нашою програмою «Стусове коло» було неможливим уже за незалежної України. З програмою «Вітер століття», де класична поезія звучить у рок-музиці, теж не було можливо. Пробити масову культуру, пропаґовану Кремлем, практично весь час було неможливим.
Л. Т.: На жаль, коли говорити про музичне мистецтво, ситуація поки що не переломилася в український бік.

А не є якимсь позитивним хоча б те, що в державі запроваджено квоти, відповідно до яких в радіоефірі має бути не менше як 25% українськомовного продукту?
Г. Т.: Але за цей ефір часто надалі відповідають люди, які ненавидять все українське. Тепер вони ставлять найгірші зразки української популярної музики. Щоб появилася краща, то треба її любити, а перш за все мати бажання її віднаходити. Мені здається, що, не помінявши людей, які володіють радіостанціями, не покаравши їх правильно, ніщо не зміниться.
Л. Т.: Ясно, що зразу не буде в ефірі якісної музики, але я переконана, що коли над цим працювати, то вона з’явиться.

Г. Т.: На все має прийти час. Все-таки професійність визначається кількістю виходів на сцену, записів та їх функціонуванням у всесвітній музичній мережі. Якщо ці записи ніколи з нічим не конкурували, тільки десь там підпільно записувалися, то людина не може собі усвідомити, на якому вона музичному професійному рівні. Це має бути суперництво у такому загальному океані конкуренції, в тому числі між американськими виконавцями і тими зі Жмеринки в Київській області.
Л. Т.: Сьогодні в ефір вилилося все, але час зробить відбір. Є багато альтернативних груп, які шукають і працюють в українському дусі. Одночасно мусимо пам’ятати, що слово, яке вибираємо до музики, має бути завжди якісним.
Г. Т.: Cаме. Слово – це не одна з прикрас електронного засобу до музики. Слово – це не «скретч». Слово – це все-таки сакральна, містична й абсолютно фонетична форма, це код, який обов’язково має нам щось передати.

Чи культура може бути якимсь містком у сучасних українсько-російських відносинах?
Г. Т.: Росіяни ставляться до інших культур як завойовники. У них лише спрага колонізувати найкращі зразки. Звичайно, не можна сказати, що в Росії нема високоосвічених та окультурнених людей, які симпатизують Україні. Але і вони, якщо йдеться про війну, стають зразу зверхніми. Якщо тільки Україна каже, що вона самостійна, що має свою культуру, то вони сміються. Це їхня уже передавана з поколінь якась така зверхність над іншими народами і позиціонування себе, як великий імперський культурний усесвітній розум та єдине око над усім світом.
Тому, поки вони не прийдуть з покаянням і з висловлюванням як мінімум рівноцінної поваги, не можемо говорити про діалог. Досі я майже не бачила від представників їхнього культурного фронту справжньої поваги і ставлення до наших митців як до рівних собі. Російського дисидента Йосифа Бродського, який виїхав і помер в Америці, підтримували й українці. Але він сам про Україну писав, як про лайно, про яке навіть не варто говорити. Усе російське акторське й музичне середовище має абсолютно імперське відношення до всіх менших народів. Росіяни офіційно пишуть про м’яку колонізацію Сибіру, Прибалтики тощо. При тому вони самі не мають практично нічого, крім колонізованих здобутків.

Часто виступаєте для солдатів, які борються з російською аґресією. Яка це авдиторія?
Л. Т.: Це зовсім інший слухач. Коли перед ним виступаєш, усе стоїть у горлі. Хочеться плакати, пригорнути й обняти їх, дати щось, що підкріпить і дасть силу. Але насправді ця сила і спокій іде від них. Ми часто бачимо хлопців, які потребують підтвердження того, що вони добре роблять, що вони не стоять там надаремно і недаремно віддають своє життя. Ці підтвередження вони знаходять у музиці і словах, які ми співаємо.
Г. Т.: Музика – це не завжди розвага. Культура – це взагалі єдиний вартісний зв’язок між життям і смертю. Багато тих хлопців, готових на жертву, пішли захищати землю, де ми живемо. Цього не варті ні цеглина, ні гроші в банку. Але варте цього лише те, що тобі найцінніше – твої близькі і земля, на якій живуть. Цитуючи слова Тараса Шевченка «в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть». Саме за цю Україну. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*