Ярослав Присташ ■ ПОДІЇ ■ 2011-06-30
{mosimage}
В Ґурові-Ілавецькому в місцевому ліцеї 1968 р. постали українські класи. Саме вони були основою організування окремого ліцею, що відбулося 1990 р.: тоді рішенням голови міста і Ґурово-Ілавецької ґміни Владислава Мацелка 17 травня 1990 р. ліцей став самостійним.
Згода господаря міста і ґміни виникла на основі постанови президії Народної ради Ґміни Ґурова -Ілавецького про заснування окремого українського ліцею від 10 квітня 1990 р. і заявки інспектора освіти і виховання та Українського громадського комітету (УГК), головою якого був Володислав Козубель.
Українська громада 22 травня покликала Організаційний комітет (ОК), що зайнявся всіма справами, необхідними для створення умов функціонування ліцею. А йшлося про пристосування приміщень, забезпечення гуртожитків для учнів, організації вчительського колективу. Членами ОК були: Мирон Сич (голова), бл. п. о. декан Юліан Ґбур (заступник голови), Володислав Козубель (заступник голови), д р габ. Стефан Лашин (спеціаліст у педагогічних справах), Богдан Тхір (прес-секретар), Вітольд Козубель (член), Любомира Тхір (голова гуртка ОУП у Ґурові-Іл.), Антін Стець, Софія Баб’як (представник батьків). Це завдяки їхній упертості постала школа і 1 вересня розпочато навчання в ІІ Загальноосвітньому ліцеї, директором якого став Мирон Сич. Перший річник школи вийшов у червні 1991 р.
А починалося – від бараків, наметів і вахтових автомобілів (barakowozów – ред.); і дійшло до великого шкільного комплексу. Ця школа оживила місто і впливає на його розвиток. Крім цього, це – великий працедавець.
З цієї нагоди у школі 18 червня відбулося святкування. Прибули офіційні гості з самоуправних органів, представники воєвідства, шкіл, Церков, члени ОК, випускники, члени української громади Ґурова -Ілавецького. Художню програму підготувала “Думка”. Учасники гаряче привітали багатолітню вчительку української школи п. Ольгу Щербу, яка працювала і в українських класах, і в самостійному ліцеї.
Я спитав тодішніх членів комітету, чим для них є школа:
Богдан Тхір: “Я тут вчився, коли були українські класи в польському ліцеї. Тепер це таке місце, куди я можу прийти, оскільки воно пов’язує традицію старої школи з теперішньою. Є тут колеґи, які вчилися ще в українських класах – і пізніше почали самі тут навчати. Це своєрідна безперервність. Ми вчилися і закінчували тодішню школу, а тепер наші діти її закінчують. Я тут можу поговорити, зустрітися та порадіти, і побачити, що вчаться люди. Я радію ще більше, коли польські діти починають навчатися в нашій школі, позаяк вона осягла певен рівень. Це радість і гордість”.
Любомира Тхір: “Для мене – усім. Тут почалося моє вчительське життя. Саме я 1988 р. закінчила україністику, приїхала сюди: і тоді виникла ідея заснувати ліцей. Я була першим україністом в незалежному ліцеї (ще в одному класі працювала п. О. Щерба). Ми з Богданом приїхали з Варшави і мали друкарську машинку, яка тут дуже знадобилася: всі документи ми на ній писали. Початки були дуже важкі. Ми самі малювали школу, з учнями садили квіти. Тоді атмосфера в учительському колективі була дуже дружня. Школа мені дала натхнення для дальшого життя. Я тут провела 16 гарних років. Праця з молоддю давала мені велику насолоду. Живу цією школою, люблю її”.
Вітольд Козубель: “Це мій основний життєвий шлях. Я випускник українських класів польського ліцею. Тут можна підтримати свою національну ідентичність. Це – своєрідна нова Україна. Це наш український острів. Батьки і школа мене сформували. Я все життя в цьому середовищі живу. Варто додати, що в ході кризової ситуації при творенні школи, велику допомогу надали члени Конфедерації незалежної Польщі (пол. KPN), депутат Лешек Мочульський і сенатор від Ліберально- демократичного конґресу Павел Абрамський. Вони на центральному рівні добилися фінансування цієї школи”.
Мирон Сич: “Це – моє життя. Я тут вчився і завжди мріяв, щоб школа була незалежною, так, як ліцей у Лігниці. Політичний перелом 1989/90 ми мусили використати, щоб створити цю школу. Це була праця цілих наших сімей. А не всі українці були переконані, що ми повинні відокремлюватися. Були голоси, що знищимо те, що вже є. А пригадаю, що 1968 р. нелегко було формувати українські класи. Багато знайшлося людей, які нас підтримували і говорили: це потрібне. Був момент, що ми не знали, чи будуть учні. А їхня кількість з року в рік збільшувалася. До перших класів ми приймали навіть 90 осіб! Тепер школа дає натхнення. Що цікаве, у Вармінсько Мазурському воєвідстві є дві українські школи, і вони є в Бартошицькому повіті. Ці школи мають велику заслугу, що є українці в Польщі”.
Антін Стець: “Як мене 8- літнього привезли сюди в рамках акції “Вісла”, капітан говорив, що за 20 років нас не буде. Школа – це підтвердження того, що він помилявся. Тут росли мої діти, тут вчилися в класах “Б”. Для мене ця школа – це продовження нашого існування попри розпорошення і розірвання родинних зв’язків. Школа нас інтеґрує, звідки б ми не прийшли”.
“Наше слово” №27, 3 липня 2011 року {moscomment}
