Коли поглянемо на списки місцевостей, з яких виселили людей під час Акції «Вісла», побачимо, що хвиля депортацій, спалахнувши 28 квітня 1947 р. у Перемиському, Сяніцькому і Ліському повітах, повільно розливалася на північ і захід. Наприкінці першої декади червня вона досягла Горлицького повіту (у той час Ряшівське воєводство), де над р. Ропою лежить і село Лося, яке визначає північну межу Лемківщини.

Лідія Колянчук з духмяними яблуками, зірваними в батьківському саду, вересень 2011 р

Згідно з даними Євгена Місила у збірнику «Akcja „Wisła”. Dokumenty i materiały», село Лося було виселене 22 червня 1947 р. (вивезено тоді 329 українців, залишено 106 поляків та 57 осіб, окреслених як «українці та змішані родини»). Але маємо тут також військовий звіт за 8 червня 1947 р., тобто першого дня виселенської акції на цьому терені, з окремим записом саме про с. Лося: «…найбагатша частина українського населення, яка займалась торгівлею мастилами та іншими товарами (наприклад, село Лося), довідавшись про виселення українського населення зі східної частини Ряшівського воєв., уже в першій половині травня, залишаючи на своїх господарствах службу у старшому віці (з розрахунком, що їх не виселять) самі, забираючи своє майно, виїхали до знайомих або родичів до центральних або західних воєводств Польщі, розраховуючи на перечекання переселенської акції та повернення на свої господарства. стосується це, по суті, найбагатшого села Лося і частково інших сіл у повіті». У колі лосян, які таким способом рятували свою людську гідність, і, якоюсь мірою, «показали дулю» тодішній державній владі, була й родина Євусяків.

Батьки пані Лідії, яка була їх наймолодшою дитиною в родині, Василь (1898–1976) та Анна (з дому Трембач, 1904–1974), вели типове життя мазярської родини. Ґазда Василь щорічно виїжджав своїм возом торгувати мастильними та хімічними матеріалами аж на пограниччя Лодзького і Познанського воєводств, де мав свою сезонну станицю в повітовому місті Сєрадз, був також співласником тартаку, побудованого на р. Ропі. Ґаздиня Ганця в цей час займалася не лише дітьми й домом, але також усім господарством, звісно, з поміччю кількох осіб прислуги, адже власністю родини було 20 га ґрунтів, з чого майже половина це було орне поле (решта – ліс і луги).

Терен західної і центральної Польщі був для торгівлі сприятливим, а й рільниче господарство добре веденим, відкритим на інновації, отже подружжя швидко досягло статків, які ґарантували їм життя на рівні набагато вищому, ніж «середньостатистичний». Показує це садиба (тепер повернута законним власникам), що примістилася поміж потоком Лосянкою та дорогою на Білянку й Горлиці. У її центрі поміж величезними туями і яблунями, які надалі дають урожай, стоїть міцний мурований дім, а поряд –  господарський, також мурований будинок, у якому була не лише стайня, стодола і дровітня, але й літня кухня. Згідно з описом  господарства, яке навесні 1947 р. Анна Євусяк віддавала «в адміністрування» своїй довіреній особі, господарство мало модерне обладнання (молотилки, віялка тощо), хоч і на кінний привід (електрики в селі не було), а у фруктовому саду біля дому росло близько 70 дерев (були й абрикоси) та кущі винограду. Сам житловий будинок з 4-ма кімнатами був оснащений не гірше, ніж міське помешкання, при чому справді по-міщанському, – вистачить згадати про піаніно та картини на стінах.

Найстарший з братів п. Лідії, Володимир Євусяк (1923–1987), випускник Української вчительської семінарії у Криниці, жив тоді в Лосі, працював у місцевій школі і залишився до кінця шкільного року. Другий з братів, Євген (1927–1996), вчився ще в середній школі й був поза домом. Отже, у дорогу вирушили батьки з найменшими дітьми, 10-річним Василем та Лідією, у супроводі жінки, яка була домогосподаркою.

– Було тепло, гарний сонячний день, – згадує п. Лідія. – Всі домашні поспіхом складали одяг у великі валізи і торбини. Кілька днів раніше були вивезені меблі. Частину меблів брат Володимир, який був вчителем, передав на невизначений час до Шкільного інспекторату в Горлицях за поквитуванням. Вікна позабивали дошками. Тато, мама, Васьо і я разом з Ганею Ґєрлях поїхали фурманкою до Горлиць. Кожний ніс якусь торбину.

Пам’ятаю, що мені було дуже важко, але не можна було нічого говорити, а, тим паче, нарікати. Мама нам наказувала це поглядом. Ми з Васьом тишком-нишком часом щось один одному переказували, бо відчували, що діється щось дуже погане.

Родинний дім п. Лідії, який також після забрання від Євусяків був повний дітей, адже тут у 1950–1970 рр. діяв родильний будинок, потім – дитячий садок (фото 2011 р.).

 

У Горлицях Євусяки сіли на поїзд і, про всяк випадок, кілька разів змінювали напрямок маршруту (частину дороги переїхали навіть у товарному вагоні). Не обійшлося без певних, так би мовити, побутових, пригод.

– Дуже хотілося нам з Васьом пити. На якійсь станції тато вискочив з поїзда і в буфеті купив кілька пляшок лимонаду. Поїзд рушає – тата нема. Ми плачемо… Але тато встиг вскочити до від’їжджаючого поїзда. Всі щасливо їдемо далі. Врешті доїхали до Сєрадза. Там чекала на нас велика несподіванка, бо ми опинились у старому дерев’яному бараку, в кімнаті з кухнею. Знайшли ми
собі місце коло круглого малого столика, але радість була коротка, бо весь час доходили до нас наступні особи…

Василь Євусяк ще з довоєнного часу орендував стайню для коней та приміщення на солому і сіно для них. Мав також своє помешкання у старому дерев’яному будинку, який переселенці стали іронічно називати «палацом». Була тут кімната розміром якихось 20 кв. метрів та дещо менша кухня. Для однієї особи чи навіть невеликої родини така житлова площа – це нічого страшного. Але ці два приміщення на кілька років стали домівкою для кільканадцяти осіб. Адже, крім Василя й Анни з дітьми, Михайлом Павляком, родина якого виїхала в Україну, та згаданою прислугою, поселилися тут ще два подружжя найближчих родичів – Євусяки і Шлянти, кожне з двійкою дітей. Третя родина, також Євусяки, мала окрему, але набагато меншу кімнату. Загалом, на площі приблизно 40 кв. метрів «гніздилися» більше як чотири родини (майже 20 осіб).

– Найбільш запам’яталась тіснота й купання у балії, – згадує тодішнє життя п. Лідія. – Кожна родина мала визначений день на купання, так само було з пранням білизни. Мама була найстаршою з жінок і пильнувала правил. Найперше купала мене, Вася, а потім купались дорослі. До сьогодні відчуваю запах мила. Спали по кілька чоловік в одному ліжку і навіть на підлозі. Жінки готували страви у великих горшках. Після виселення кожне з нас мало одну тарілку або миску. Щойно пізніше мама почала купувати столовий посуд.

Хоч життєве надбання, крім цього, що лишилося в руках, «змила Вісла», родина на новому місці зберегла свободу дій і швидко стала на ноги – уже 1950 р. Євусяки планували придбати вигідний будинок у Здунській Волі, але через проведену тоді урядом грабіжницьку валютну реформу купівлю дому прийшлось відкласти на 2–3 роки. Крім цього, до тісноти й примітиву доходили різні «пригоди», пов’язані з загальним рівнем гігієни, від чого найбільше потерпали діти, адже тодішні школи часто ставали «місцем обміну» вошами та сверблячим дерматозом (коростою).

– Трясуся на згадку цього страшного періоду. У школі всім хлопцям голили голови, а дівчатам коротко обрізували волосся. Мені, звісно, також. З огляду на коросту діти деякий час не ходили до школи. Дерев’яні підлоги у класах та стіни малювали різною сумішшю і вапном, голови посипували порошком ДДТ, який отримували з пачок УНРРА.

Дехто міг би сказати, що «самовільно» тікаючи від виселення, батьки п. Лідії та їхні родичі самі були винні. Але й велика частина «леґальних» переселенців потрапляла у схожі, якщо не гірші, умови. Щоправда, загалом матеріальна культура т.зв. «Повернутих територій» була справді вищою, але те, що діставалося депортованим з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Південного Підляшшя, було дуже часто пограбованою руїною, однією на кілька сімей. Отже сумна розповідь Лідії Колянчук, викликана балачками деяких політиків, універсальна:

– Як згадаю слова політика Марка Боровського в телебаченні, який на тему Акції «Вісла» сказав, що лемки отримали те, на що заслужили, тому не можуть нарікати, адже «з курних хат увійшли до об’єктів з високим стандартом», то волосся мені на голові дибом стає. Як мудра й інтеліґентна людина (бо за таку його вважаю) могла щось таке страшне і просто дурне сказати?

Колись мій внук вибудував взимку насправді гарне іглу. Прийшли ми додому, а я бачу двох хлопців, які підкрадаються й нищать будівлю. Я відкрила двері й кричу: «Не руйнуйте!» Вони втекли, а мій внук почав дуже сильно плакати. Тоді я подумала, як страшно мусили плакати наші батьки і діди, коли їм забирали надбання всього життя і вивозили до справді курних хат.

Дуже тужу за життям у Лосі – за родиною, за снігом, за церквою і розмовами людей після Богослужіння, за вітром, який ніс відлуння пісень наших мам і бабусь. Скільки зла учинив один, сповнений ненавистю і підлий від основ, указ про Акцію «Вісла», виданий злими, жорстокими людьми без серця…

На жаль, сьогодні, після 71 року від Акції «Вісла», село Лося не дочекалось історичної монографії. Все ж, переглядаючи «Енциклопедію сучасної України», знайдемо в ній стислі біографії трьох лосян, які записались у «ширшій історії»: поета Якова Дудри (1894–1974), співзасновника Організації оборони Лемківщини Михайла Дудри (1912–1982) та Лідії Колянчук, лікаря-офтальмолога, громадської діячки, у тому числі провідного члена Українського лікарського товариства у Польщі (його голова у 1998–2001 рр.) та спонсорки видань, присвячених культурі Лемківщини й ветеранам Визвольних змагань 1917–1921 рр. У травні 1947 р. Лідії Колянчук, а тоді ще Євусяк, виповнилося сім років, отже, події тамтого часу пам’ятає безпосередньо. Все ж її розповідь про втрату «домашьного раю» та мандрівку в невідоме дуже нетипова. Хоч, з другого боку, для багатьох лосян усе-таки типова… ■

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*