Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №13, 2014-03-23
Для перемишлян незаперечною ознакою весни є початок сезону поїздок у пам’ятні місця. У Перемишлі багато хто живе не за астрономічним, а за національним календарем. Виїзди організовує місцеве Об’єднання українців у Польщі у співпраці зі священством, тому що відвідини місць пам’яті завжди супроводжуються панахидами за упокій душ українців, які полягли невинними жертвами політичних репресій або жорстокого насильства.
Кожного року вшанування жертв приурочується до визначних дат національної пам’яті й культури. Отож 2 березня 2014 р. відбувся недільний виїзд у Явірник-Руський. Село славиться тим, що тут народився Михайло Вербицький. Правда, місця його народження нема – будинок греко-католицького приходу не зберігся. Проте незнищенним є слід, де він стояв – через дорогу від церкви, у якій хрестили майбутнього священика і творця мелодії на слова «Ще не вмерла Україна». Сьогодні в Явірнику-Руському нема жодного вказівника на це місце й жодного повідомлення про те, чим це село записалося в історію України. Після богослужіння в сільській церкві голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька повідомила, що існує проект установлення пропам’ятної дошки на честь великого уродженця Явірника-Руського. Цю дошку хочуть відкрити 2015 р. Цей рік, як розповів львів’янин, голова Товариства депортованих українців «Надсяння» Володимир Середа, ЮНЕСКО вже назвало роком о. Вербицького, оскільки минає 200 років від народження цієї визначної людини.
Негода надворі та холод у храмі, за яким ніхто нині не доглядає, тому що римо-католики збудували поруч новий костел (прирікаючи церкву на повільну руїну), примусили всіх доволі оперативно рухатися. Після богослужіння, яке відправив о. Іван Круба, перемишляни, львів’яни і сяночани подалися в надсянське село Павлокому. Колишні та нинішні українці з Надсяння, зведені спільною долею і пов’язані історичною пам’яттю, молитву на могилі жертв польського партизанського відділу під командуванням поручника АК Юзефа Бісса«Вацлава» вважають своїм моральним обов’язком з 1995 р., коли-то вперше прибули сюди. Пам’ятаю, тоді приїхало аж п’ять автобусів. Однак із року в рік учасників поїздок у пам’ятні місця таки стає менше.
Павлокомський цвинтар зустрів приїжджих достойною тишею і зразковим порядком. Отець Круба відслужив панахиду біля меморіалу, який невдовзі вкрився квітами й вінками, зокрема від представників Генерального консульства України в Люблині та Почесних консульств у Перемишлі і Ряшеві. Це був сумний час, коли Україна лікувала рани після падіння режиму Януковича і переживала початок жахливої кримської кризи у стосунках з Росією. М. Туцька зазначила, що криваві події – колись у Павлокомі та нині в Києві – єднають переселенців з Надсянщини і всю українську націю. «Події в Україні стосуються і нас, бо коли є сильна Україна, то і ми – сильні, – сказала вона. – Ми гордимося поколінням, яке боролося на Майдані. У березні 1945 р. на Надсянні загинули люди, які також стояли на барикадах, а ті, за кого ми тут молилися – на Павлокомській барикаді. Ми розділяємо біль України й віддаємо шану всім полеглим».
Консул Іван Грицак попросив ушанувати хвилиною мовчання пам’ять Небесної сотні, що впала в боях у Києві в лютому 2014 р. «Важко висловити і зрозуміти ту трагедію, що в Європі на початку ХХІ ст. українцям знову довелося вмирати за свободу», – відзначив люблинський консул. Він тричі промовив «Слава Україні», а у відповідь почув: «Героям слава!». Урочистість завершилася співом Державного гімну України. ■
