Каїнові дні на Холмщині 1944 р.

Богдан ГукІСТОРІЯ№9, 2014-03-02

До 70-ї річниці масових убивств українців на Холмщині, вчинених Армією крайовою

Поляки й українці вийшли з ІІ Світової війни з переконанням у справедливості власної національно-політичної позиції та чесноти військової справи. Цей настрій панує на берегах Бугу й сьогодні. Політично активні представники наших націй, як протягом десятиліть переконують історики й публіцисти, ворогували й убивали лише для самооборони. У рамках сучасної інформаційної боротьби таким чином сформовано переконання про те, що вбивства задля самозахисту завжди були морально оправдані, отож сьогодні нема причини будь-що з’ясовувати, переглядати чи переписувати.

Управління пам’яттю

Сагринь, 10 березня 1944 р.: вояк Армії крайової фотографується над трупом убитого українця. (I. Caban, Na dwa fronty, Lublin 1999)
Сагринь, 10 березня 1944 р.: вояк Армії крайової фотографується над трупом убитого українця. (I. Caban, Na dwa fronty, Lublin 1999)

У відділі Комісії з переслідування злочинів проти польської нації в Люблині 17 березня 1998 р. було відкрите слідство щодо злочину в Сагрині. Прокурор діяв за такою формулою: «досудове провадження щодо спрямованої проти загонів УПА акції, здійсненої 9 і 10 березня 1944 р. в Сагрині, Ласкові, Сиховичах та інших селах Грубешівського повіту відділами АК та БХ, унаслідок чого загинула невідома кількість мирного населення, також української національності». Ця формула дуже ясна: винувата УПА, українці гинули «також», тобто принагідно, насправді ж у такому формулюванні йдеться про виявлення польських жертв УПА, якій нібито справедливо протидіяла АК. Наслідок міг бути лише один: 9 грудня 2010 р. провадження закрито, оскільки в діях АК і БХ не виявили ознак злочину. Даруйте, але за такої формули слідства я б і сам зробив подібний висновок…
В українців у Польщі та холмщан, які рятувалися втечею в Україну, залишилися гіркі спомини й гірке сьогодення. Зараз ми маємо справу з оберненою логікою та неґативною етикою: справедлива оцінка належить виключно полякам та воїнам АК, які боронилися перед УПА. У польському дискурсі українці не є жертвами – вони самі в усьому винні.
Не має значення те, що від куль українців у Сагрині, цій нібито твердині УПА, не впав жоден (!) вояк АК. Якщо тут і далі не видно насильства, то ми живемо в умовах абсурду й мусимо визнати: українці в Сагрині та інших селах убивали самі себе… кулями АК.
Давно відомо, що на Волині мав місце злочин проти поляків, учинений тамтешніми українцями та УПА, проте мені здається, що довгоочікуване відкриття пам’ятника в Сагрині таки не зруйнує підвалин історичної політики в Польщі. Він стане ще однією цеглиною в мурі абсурду.

Жертви на одному боці
Історична дискусія точиться далі, але далеко не все стає не те що зрозумілим, але навіть явним. Це результат не лише природного відступу минулого, насамперед це наслідок історичної політики. Її учасники не звертають уваги на однобічність своїх позицій і на те, що уявна історична правота формується лише за рахунок наявності жертв на власному боці фронту. І саме ці жертви стають арґументом, який дозволяє закрити очі на смерть з іншого боку фронту. Тимчасом у конфлікті українці та поляки були жертвами й водночас приносили в жертву інших. Насильство в діях обох сторін ставить під сумнів справедливість як української перемоги над поляками на Волині 1943 р., так і польської перемоги над українцями на Холмщині 1944 р. Каїнові дні були і на Волині, і на Холмщині…

Повстання, а не війна
Мені далекий погляд, що коли-небудь точилася друга українсько-польська війна та війна у війні, як переконує український історик Володимир В’ятрович. На мою думку, у 1939–1947 рр. ми мали справу з довоєнною політикою Республіки Польщі, що продовжувалася в умовах ІІ Світової війни. Це не була війна. Існують інші визначення для того, що відбувалося тоді між нами. Я дотримуюся думки, що найточніше характер української реакції на політику Польщі передає термін «повстання». Після українсько-польської війни в 1918–1919 рр. почався рух опору в 1919–1939 рр., який трансформувався в західноукраїнський опір та повстання під час ІІ Світової війни. Українські повстанці не були налаштовані проти поляків, ішлося про витіснення польської держави з українських етнічних територій з метою припинити насильство щодо української нації. Імовірним наслідком могло стати розмежування обох націй за етнічним принципом і тривале перемир’я між державами, оскільки в документах українських повстанців нема згадки про намір знищити польську державу як таку. Ні, Україна та Польща визнавали право одна одної на державність, проте польські політики тоді давали згоду на Україну на схід від Збруча, натомість українські – бачили Польщу на захід від Гучви й Сяну.
Повстання українців проти Польської Республіки як сюзерена над західними українцями мало різні часові, просторові та ситуаційно-якісні характеристики на Волині, в Галичині, на Холмщині, Лемківщині чи Надсянні. Продовжуючи передвоєнну політику Республіки Польщі в умовах війни, збройні сили РП Армія крайова більш чи менш ефективно реаґувала на розірвання українцями зв’язки «громадяни-держава». Найжорстокіше відреагувала на їх повстання 1944 р. на Холмщині. Сьогодні українці в Польщі та втікачі з Холмщини в Україні відзначають 70-ту річницю тодішніх подій.

Державна політика
Армія крайова була державним формуванням, якому уряд віддав політичний наказ виступити на захист цілісності держави та силою домагатися послуху громадян. Щодо українців, як громадян Республіки Польщі, ця збройна сила діяла свідомо й раціонально, згідно з наказами свого уряду. Ніхто з членів польського уряду не зважав на те, що Холмщина ввійшла до складу РП не добровільно, а була завойована, і що громадяни кожної держави мають право на повстання проти неї, якщо вважають, що держава виступає проти них. А в цьому випадку польська влада взагалі не визнавала українців повноцінними громадянами, адже вони не були поляками й римо-католиками.
Нема сумніву щодо того, що реакція уряду Республіки Польщі на боротьбу українців за повноправність – чи то в польській, чи то в українській державі – не відповідала поставі українців, яку витлумачив як загрозу. Виступ громадян на захист своїх прав завжди є цінним сам у собі. Не важливо, що він відбувається в умовах, коли інші держави розв’язали між собою війну. Війна інших країн не може виправдати війни держави проти прав власних громадян. Тимчасом уряд РП відмовив українцям на Холмщині у їх праві на громадянський спротив і звинуватив у співпраці з окупантами. Він кулеметами відповів на українські школи, читальні, культурні установи.
Холмський злочин назавжди мав би позбавити польських політиків та істориків морального комфорту, який є необхідним для того, щоб скрити найважливіше: збройна перемога АК над неозброєними українцями оголює жах польського насильства, якого могло б не бути. Політичної мети польського уряду щодо відносин з українцями можна було досягти іншим шляхом. Польський уряд відмовився від нього. І тому, як і щодо жидівських громадян РП, відносно українських громадян неможливо утримати картину польської державності в період ІІ Світової війни непорочною.
І все ж, польська політика пам’яті надалі позбавляє українців права на власну позицію, звинувачуючи у фашизмі, геноциді… Отож як колись, так і тепер: слід нагадати про свої права, зважаючи, що держави, розпоряджаючись силою потужних інформаційних засобів, завжди називають повстанців бандитами. Найближчий приклад: доля польських партизанів, яких ІІІ Рейх називав бандитами. І це було несправедливо.

Довір’я до злочину
Ось місця та розміри лише найбільших масових убивств українців, учинених загонами Армії крайової 70 років тому, 9–11 березня 1944 р.: Андріївка – 57 убитих, Ласків – не менше як 250, М’яке – 105, Сагринь – не менше як 700, Теребінь – 21, Турковичі – не менше як 60, Шиховичі – не менше як 180–200 убитих. Ці люди могли жити, до кінця війни залишалося 3 місяці…
Кількість жертв жахає. У березні 1944 р. польський уряд мав щодо українців на Холмщині свій Каїнів час. Адже 10 березня 1944 р. загони Армії крайової скоїли наймасовіше вбивство мирних українців під час війни. Це було одне з найбільших убивств цивільного населення, вчинене будь-якими партизанськими формуваннями в Європі взагалі.
На сагринських полях залишилися сотні трупів. Над ними уже вкотре навесні цього року проростуть жита, адже в могилі на цвинтарі в Сагрині похоронили тільки частину з них. Після цих десятиліть сьогодні вражає мене дещо не менш страшне, ніж трагедія на Холмщині: прийняття цього злочину польським суспільством, повне розуміння, «довір’я» до злочину.
Невже замало жертв полягло, щоб відбулася зміна в розумінні українсько-польських відносин на Холмщині? Для кожної людини вбивство 1500 мирних людей – це достатньо, щоб відчути вину й сором. Щось на кшталт вини й сорому з’явилося після появи книжки «Сусіди» про погром жидів у Єдвабному. Мешканці українських сіл на Холмщині також були безборонні, їх живцем душили в землянках і живцем спалювали в хатах, проте «єдвабнянська реакція» польських публіцистів щодо Холмщини так і не проглядається. Отож ідеться не про кількість жертв, а про політичний статус убитих українців сьогодні. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*