(ак-б) ■ ІСТОРІЯ ■ №35, 2013-09-01
Про помітність ідеї Єжи Ґротовського в українському мистецькому просторі можна довго говорити. Багато сучасних українських режисерів училося в польського майстра, його вплив позначився на сценах Львова та Івано-Франківська. В Україні виходять переклади його теоретичних праць, а останнім часом співробітництво між Центром ім. Леся Курбаса в Києві та Інститутом ім. Єжи Ґротовського у Вроцлаві винесло ім’я видатного польського реформатора театру на офіційний рівень. Але мало хто знає про виняткові події, пов’язані з неформальними пробами прищеплення українській сцені практики Ґротовського.
Рік 1981. Радянський Союз, часи Брежнєва. У Київському молодіжному театрі режисер Марк Нестантінер, художниця Марія Левитська та актор Григорій Гладій починають репетиції п’єси «Стійкий принц» іспанського драматурга Педро Кальдерона. Вони не були знайомі з польською версією спектаклю, але чули, що це один з найважливіших творів польського реформатора. І знали, що Ґротовський їздить з ним по всьому світі. «По крихтах я збирав відомості про його досліди. Російською видавалося мало, і я читав польською. Намагався займатися самовихованням в дусі Ґротовського, щоб стати провідником таких видів енергій, на які нормальні люди не здатні», – згадує Г. Гладій. Актори почали репетиції. Це був для них зовсім інший театральний досвід – перший крок на дорозі до самореалізації в іншій мистецькій естетиці, ніж та, яка обов’язувала в радянських театрах. Вони мали справу з мистецькою енергією в професійній спільноті. «Здавалося, що ми подолали земне тяжіння», – додає Гладій.
Але колектив швидко повернувся на землю. Перш за все, в комуністичної влади України викликала підозри сама п’єса і її тема. «Стійкий принц» – розповідь про перемогу духу над матерією, про моральну стійкість і дотримування етичних ідеалів у контексті християнських принципів. Почалося втручання у зміст п’єси. «Чиновник, який курирував постановку, по-своєму переписував Кальдерона, вимагаючи замінити Христа на партію, а слова „Не моя вона, а Божа” на „Не моя вона, а народна”», – розповідає Валерій Легін, актор Київського молодіжного театру. Важко переконати цензорів, що тема – нейтральна, без політичного підтексту. Службовці з київського міського комітету комуністичної партії України викреслюють червоним олівцем чергові рядки, переважно з такими словами, як «віра», «церква», «християни». Непокірний сюжет доповнила ще й двозначна сценографія. Марія Левитська одягнула акторів у широкі сукні з великою кількістю складок і драпувань. Це була основа декорації. Крім акторів і їх костюмів, не було майже нічого іншого на сцені. Але найбільшу увагу привертав костюм Короля. Диктатор, який зрікся сина, за словами мистецтвознавця Олени Коваленко (вона досліджувала історію цього спектаклю), мав «атласні рівні строї європейського крою, що віддалено нагадували шинель, нескінченні ряди невеликих ґудзиків й особливу пласку форму плеча, що під верхнім сценічним світлом безпомилково читались як погони». Одним словом – асоціювався з «батьком народів».
Хоч над «Стійким принцом» уже збиралися темні хмари, репетиції продовжувалися. Приходили на них «свої» – родичі і друзі. Але чим ближче було до кінця, тим більш міцнішав спротив старших колеґ у театрі. Стало зрозумілим, що саме на молодіжній сцені народжується зовсім нова театральна естетика і філософія, що дедалі більше людей цим цікавиться і це принесе великий успіх. І тоді ті, хто не був причетний до спектаклю, почали творити його злу славу. З’явилися плітки та інтриґи. Пішли в рух особисті знайомства і зловживання службовими становищами для знищення спектаклю. Його творці майже щоденно мусили в письмовій формі виправдовуватися перед зовнішнім управлінням.
На допомогу інтриґанам прийшла політична ситуація. У Польщі виникла «Солідарність», почалися так звані «польські події», зокрема, пов’язані зі страйками й антирадянськими протестами. Цього не можна було не помітити – колектив користується методологією поляка Ґротовського. Тобто все стало подвійно підозрілим: на сцені показували п’єсу на релігійну тему та ще й прямо пов’язану з антирадянськими поляками.
Після трьох закритих переглядів КДБ заборонило ставити спектакль, але інформація про нього розійшлася по Києві. Оце 15 липня 1981 р. мала відбутися генеральна репетиція з участю публіки, зосібна, керівництва Спілки письменників України та акторів російського Театру ім. Моссовєта, які саме перебували в Києві. До міського комітету партії дійшла чутка, що спектакль за Кальдероном покажуть у театрі з нагоди з’їзду «Солідарності». Директорові театру наказали негайно закрити будинок. Людей, які прийшли на виставу, зустрічала кінна міліція і міліцейські автомобілі, пояснюючи, що в театрі просочується сцена… Спектакль не відбувся.
Виставу однак вдалося показати наступного дня в репетиційному залі. Її побачив відомий литовський театральний режисер Йонас Вайткус і запропонував усім акторам переїхати до нього в театр. Цією пропозицією скористався лише Г. Гладій. Дороги інших творців розійшлися в різних напрямках. Київський спектакль «Стійкий принц» за Кальдероном і Ґротовським – помер.
