Олександр Соловйов (м. Дружківка) ■ КРИНИЦЯ ■ №13, 2013-03-31
Переселення українців з Польщі в 1944–1946 роки до Сталінської (нині Донецької) області
Евакуація українців з Польщі офіційно почалася з підписанням в м. Люблині 9 березня 1944 р. угоди «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення. Від України свій підпис поставив Микита Хрущов. У лютому 1945 р. питання східних кордонів повоєнної Польщі остаточно вирішилося на Ялтинській конференції. В Люблині та Луцьку були створені головні представництва уряду УРСР до українського населення й аналогічні представництва польського уряду з евакуації польських громадян. Повоєнні територіальні вреґулювання з Польщею вирішено розв’язати так, щоб залишити їй Холмщину, Лемківщину, Надсяння, Підляшшя та переселити компактні групи українців в УРСР. Місцем розселення більшої частини переселенців були обрані Сталінська (Донецька) і Ворошиловградська (нині Луганська) області.
У листі до Й. Сталіна М. Хрущов інформував, що «з 87 700 родин або 70 проц. передбачається переселити в східні та південні області, а в західні лише 18 264 (30 проц.)». Конкретно до Сталінської заплановано було 7 тис. сімей або 28 тис. чоловік, до Ворошиловградської – 2 тис. сімей або 8 тис. чоловік. Плани щодо Донбасу не були постійними. Прибуваючих переселенців вирішено розмістити по Сталінській області у 28 районах групами від 100 до 500 сімей у кожному.
Подача заяв на переселення в Донбас відбувалася нерівномірно. Якщо за перші 5 місяців 1945 р. надійшло понад 80% усіх заяв, то в другій половині 1945 р. кількість охочих переїхати сюди істотно зменшилася. З’явилися перші «поверненці» зі Східної України і розповідали про труднощі, з якими вони зіткнулися.
На Донбас остаточно спрямовано 4,5 тис. сімей від максимально запланованих 16 тис. Переселенців розмістили по 22 районах групами від 19 до 457 сімей. Неодноразово був порушений принцип земляцтва, родинних відносин, унаслідок чого траплялися випадки самовільного переїзду з одних колгоспів до інших.
Крім того, на Донбасі, як і в інших місцях розселення, відбувалося роздроблення сімей. Одна з перших скарг від переселенців стосувалася саме цього питання. Приклад – на станцію в Новотроїцькому прибули люди, яких ще в дорозі роз’єднали з сім’ями. З опитуваних 34 сімей Авдіївського та Салидівського районів тільки одна потрапила в той самий колгосп у повному складі. Прикладом може бути голова родини Федір Іванович Мишко, який оселився в Ново-Тарасівці Констянтинівського району з донькою та онуками. Він – родом з Лемківщини, у нього було дуже сильне почуття єдиної сім’ї. З часом він зібрав у своє село інші сім’ї лемків, які були розселені деінде. З документів «Депортація» виникає, що в Сталінську область прибули 3044 сім’ї переселенцівукраїнців, загалом 13210 людей; розмістили їх у 22 райони Сталінської області. Більшість переселенців походила з Краківського воєвідства.
Державна влада створила в 11 східних і південних областях України сектори в апаратах виконавців облрад, на які покладалося практичне здійснення переселення. До них належало: збір інформації та певна координація. Обласний уповноважений наркомату – заготовитель – мав забезпечити цій категорії населення своєчасну видачу зерна, овочів, худоби та інших сільськогосподарських продуктів після пред’явлення відповідних оцінних документів. Завідувач мав обов’язок здійснювати контроль за видачею евакуйованим позик на їхнє господарське облаштування та за обміном грошей – злотих на радянські карбованці. Він також повинен був виділити для продажу переселенцям необхідні товари загального вжитку; існували теж завідувачі обласними відділами народної освіти та охорони здоров’я тощо. Більшість прибулих плановано розмістити в будинках колгоспників: для їх перевезення були виділені 83 машини та 3,6 тис. підвід. Передбачалося організувати на станціях роботу 11 буфетів і їдалень, лазні та пункти санобробки. Для продажу торговельні організації виділили переселенцям сіль, керосин, мило, сірники тощо. Низка заходів була чітко запланована, виділено «найкращих» аґітаторів. І нарешті постало питання виділення в кожному колгоспі та радгоспі необхідної кількості квартир для поселення кожної родини окремо з відповідними колгосподарськими будівлями. Через деякий час стало зрозумілим, що запевнити кожній сім’ї окрему квартиру – неможливо.
Одним з найактуальніших питань для переселенців була компенсація за залишене в Польщі майно, посіви й продукти. Обласний центр мав здійснювати за кожен гектар посіву 4 центнерів посіву зерна. Здійснено розрахунки з 1249 господарствами (Сталінська область).
З протоколів засідань сільських виконкомів 1945–1947 рр. видно, що суми виділяли переселенцям, переселенців з Польщі також кредитовано або – про що мова в документах – була можливість отримати позичку (бл. 2000 зл.). З документальних даних у с. Михайлівка відшкодування отримали 5 сімей: їх поселили в будинки, оцінені на суму від 5 тис. карбованців до 15 тис. – так приблизно виглядало і в інших колгоспах. Можливості, правду кажучи, були невеликими. Далеко не в усіх районах були житлові будинки колишніх німецьких колоністів (тобто покинуті – ред.). Сталінська область 9 грудня 1945 р. рапортувала М. Хрущову про закінчення розселення. Там 755 господарств розселені по будинках, які належали колишнім колгоспам у німецьких колоніях чи перебували у фондах сільрад.
Як виникає з документальних досліджень, доля переселенців не була легкою і вимріяною. Отож, у колгоспах «Ленінський шлях», «Червоний прапор», «Вперед» і ряді інших колгоспів Старобешівського району «переселенців розміщено по 2 сім’ї (8–12 чол.) в одній кімнаті. У колгоспі «Нове життя» Червоноармійського району три родини займали дві невеликі кімнати. Вони мали 2 ліжка, а стола та стільців не було. Грубу топили соломою, унаслідок чого в кімнатах було димно і брудно.
Це віддзеркалює ситуацію більшості переселенців. Низка заходів керівних органів щодо переселенців показує намагання залучити всіх переселенців до колгоспів. Цій меті була підпорядкована політмасова робота. Для залучення переселенців до колгоспів використовувались як ідеологічні, так і матеріальні методи. Тих, хто вступав до колгоспів і добре там працював, заохочували: за перевиконання норми виробітку премійовано. А тих, хто опиралися вступу в колгоспи, таврували як «націоналістичні елементи з дрібновласницькими куркульськими тенденціями».
Ставлення переселенців до колгоспів було неоднозначним. Якщо спочатку в довідках «про політичний настрій переселенців» воно оцінювалося як більш-менш лояльне, то вже навесні 1946 р. занотовано: «багато з них відмовляються працювати в колгоспах, посилають своїх ходоків в західні області України з метою вишукування можливостей переходу державного кордону». Така організаційна форма господарювання, як колгоспи, для більшості з них виявлялася чужою. І це не дивно, бо при переїзді їх позбавлено головного – землі. Переселенці отримували несподівано малу кількість орної землі (1–5 га, а дуже рідко 10 га). Дізнавшись, що в Західній Україні й досі переважала індивідуальна форма господарювання, вони намагалися повернутись туди. Декому з них навіть пощастило дістати офіційний дозвіл на переїзд.
Важке становище переселенців напередодні голоду 1947 р. підтверджують документи з районів. Про це свідчить видача зерна за вироблені трудодні: вона різко зменшувалася, якщо порівняти 1945 і 1946 роки.
З даних, на основі документів, виникає – причин еміґрації переселенців, крім голоду, було більше. По-перше, місце розселення не завжди відповідало професійним здібностям прибулих, і вони змушені були шукати в містах заняття згідно зі своїми освітніми і трудовими вимогами. По-друге, через неорганізованість праці в колгоспах «переселенці перекидаються з однієї роботи на другу, що знижує виробіток трудоднів, не залучаються до відрядної роботи». По-третє, важко було забезпечити свою сім’ю продуктами харчування на вироблені в колгоспі трудодні.
На Донбасі діти переселенців гралися з місцевими дітьми. Іноді місцеві діти обзивали їх «поляками» і «бандеровцями». На поляків не ображалися («ми ж із Польщі»), а на бандерівців – ображалися й билися («ми не бандити»). Переселенці-лемки трималися разом, старалися збирати в одному селі. Лемки розуміли, що треба їхати подалі в Україну, бо в Польщі можна загинути. Легше пристосовувалися діти. Виринала також справа мови: переселенці спілкувалися лемківським говором української мови. На Донбасі в той час існували українські школи, але потім відбувся перехід на російську мову.
Сьогодні в результаті краєзнавчих досліджень вдалося встановити села, у яких живуть нащадки переселенців-українців з Польщі на Донеччині. Частина переселенців на Донбасі прижилася. Президент України Леонід Кучма 2004 р. видав указ «Про заходи у зв’язку з 60-річчям початку виселення етнічних українців з території Польщі», якими передбачалося відкриття пам’ятних знаків, меморіальних плит на території обох країн, надання деяких пільг переселенцям та їх нащадкам. У роки незалежності України в деяких селах силами й коштами самих колишніх переселенців зведено чудові храми. ■
