Богдан Гальчак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №13,
Перша хвиля еміґрації з Лемківщини відпливла ще у XVIII ст. Вона була пов’язана з повстанням Ференца II Ракоці. Австрійська влада переселила з північно-східної Словаччини і Закарпаття частину населення на Балкани, на територію Воєводини. Сьогодні цей реґіон є автономним краєм на півночі Сербії. Переселяли туди і лемків, і словаків. Це вчинено, з одного боку, щоб утихомирити реґіон, в якому Ференц Ракоці був популярним, а з іншого – заселити здобуті Австрією у війні з турками території.
Лемків переселяли в Бачку (частина Воєводини між Дунаєм і Тисою, на кордоні з Угорщиною; найбільше місто в реґіоні – Новий Сад) і Срем (частина Воєводини між Дунаєм і Савою, на кордоні з Хорватією). Найстаріші лемківські поселення у Воєводині – це села Руски Керестур, Коцур, Кула на території Бачки. Сюди переселили людей без освіти, національна самосвідомість яких не була сформована. І все ж, приїхавши у місця поселення, вони поводилися на диво зріло. Насамперед, оселялися компактними групами. Уникали «змішування» з сусідніми етнічними групами (сербами, угорцями, хорватами). Вони називали себе русинами і користувалися традиційним лемківським діалектом, хоч у мовлення частково проникала сербська, хорватська та угорська лексика.
Лемки з Воєводини підтримували зв’язок з Греко-католицькою церквою. Австрійська влада створила для них окрему єпархію. Спочатку духівництво походило не з Лемківщини (священики були хорватами чи угорцями). Часто їм складно було порозумітися зі своїми парафіянами. Однак саме вже греко-католицьке віровизнання вирізняло лемків серед католиків хорватів та угорців і православних сербів. З часом вони забули, звідки прибули на Балкани. Лемки стверджували, що походять з країни, яку називають «Горниця». У Галичині й на Закарпатті також про них забули.
У другій половині XIX ст. у Воєводині почала формуватися лемківська інтеліґенція. Передусім це було духовенство. Навчаючись в австрійських університетах, вони зустрічали українців з Галичини, тоді же легко впізнавали етнічну спорідненість. Коли в другій половині XIX ст. до середовища української інтеліґенції в Галичині дійшли вістки, що на Балканах існують поселення, де люди визнають греко-католицьку віру й користуються близькими до української мови діалектами, це викликало справді велике здивування. Спочатку не знали, як пояснити цей факт. Виникали фантастичні теорії (наприклад, що це нащадки запорозьких козаків). Однак історичні дослідження пояснили походження русинів з Бачки та Срему. Близько 1890 р. розгорнувся наступний етап лемківської еміґрації на Балкани. Ця хвиля була спрямована до Боснії і Хорватії, передусім – до Славонії (область у східній Хорватії, між річками Савою і Дравою; головне місто Славонії – Вуковар). Це була типова економічна еміґрація. Вона тривала до І Світової війни.
Заробітчанська еміґрація
У XIX ст. в лемківських селах поширеним явищем стала сезонна еміґрація. У розпал польових робіт влітку молодь виїжджала на роботу у великі маєтки в Угорщині («на Мадяри») або в німецькі реґіони («на Сакси»). Розвиток залізничного транспорту полегшив такі виїзди. У деяких лемківських селах, особливо з угорського боку, поширеним було «дротярство». «Дротярі» мандрували від села до села й латали господиням діряві каструлі. Вони робили своє діло так майстерно, що посудом надалі можна було користуватися. Купити нову каструлю було відносно дорого. Тоді ще не існувало масове виробництво дешевого кухонного посуду. Деяких лемків наймали на будівельні роботи.
Найбільша хвиля еміґрантів «відпливла» з Лемківщини за океан. Це була частка великої хвилі еміґрації, яка в XIX ст. накрила майже всі європейські країни. Континент був дуже перенаселений. Європейська промисловість не могла поглинути надлишку робочої сили. Можливості зайняти нові землі для сільськогосподарського вжитку фактично не було. Натомість за океаном, у США та Канаді, існувала величезна потреба в робочій силі для забезпечення стрімкого розвитку промисловості. У Північній Америці також існували сприятливі умови для землеробської колонізації.
Згідно з прийнятою в лемківському середовищі думкою, першим лемком, який виїхав на роботу до США, був Юрко Каширський з села Нової Веси Новосанчівського повіту. Це відбулося 1871 р. У пізніші роки еміґрація набула масового характеру. На думку деяких істориків, з карпатського реґіону за океан еміґрувала понад половина населення. Еміґрантів з Лемківщини потягами перевозили у німецькі порти в Бремені та Гамбурзі, де на них чекали лайнери. Подолавши Атлантичний океан, кораблі прибували до Нью-Йорка, швартувалися на невеликому острові Елліс. Там був пасажирський порт. Кожен прибулець проходив швидкий медичний огляд з метою перевірки, чи він не є носієм якогось інфекційного захворювання. Якщо виникали сумніви, еміґрантів відправляли у спеціальні ізольовані приміщення на коротке обстеження. Врешті, кожен ставав обличчям до чиновників імміґраційної служби, які записували дані прибульців і вирішували, чи надати їм право на проживання у США. Це рішення було остаточним. Заявник, якому відмовили, мав негайно повернутися до Європи. Решту еміґрантів пороми перевозили з острова на материк. Пізніше вони вже самі мусили улаштовувати своє життя.
Тяжке становище еміґрантів
Еміґранти з Лемківщини здебільшого подавалися в Пенсільванію – штат у північно-східній частині США, найбільшими міськими осередками якого є Філадельфія і Пітсбурґ. У другій половині XIX ст. цей реґіон переживав часи стрімкого економічного розвитку, пов’язаного зі сталеливарною промисловістю і видобутком кам’яного вугілля. Саме у вугільних шахтах працевлаштовували вихідців з Карпат. На еміґрантів, яким раніше вербувальники обіцяли за океаном ледь не рай на землі, чекало розчарування.
Робота в шахтах була важкою і дуже небезпечною, а платня в американських реаліях – невисокою. Велика частина еміґрантів сплачувала кредити. Вони повинні були покрити витрати на проїзд. Таким чином, працівники повністю залежали від роботодавців, які могли нав’язати їм будь-які умови. Еміґранти швидко переконалися в тому, що не всі раді їхньому переселенню до Америки. Працівники копалень (переважно ірландці) вважали їх нелеґалами, які, погодившись з диктованими їм умовами, дозволяють власникам заводів занижувати заробітну плату. У деяких випадках ірландці намагалися не допускати конкурентів на роботу, блокуючи вхід у шахту. Щоб дістатися до місця роботи, еміґрантам доводилося встрявати у справжні кулачні бої. Минуло багато часу, перш ніж їх прийняли. У Канаді вихідців з Лемківщини переважно також працевлаштовували на вугільних шахтах у провінції Онтаріо, де вони стикалися з тими ж проблемами, що й у США.
Життя в чужому, часто несприятливому середовищі зміцнювало зв’язки між еміґрантами. Вони оселялися у великих групах, утворюючи свого роду етнічні «ґето» в шахтарських селищах. Це явище було характерним для всіх груп еміґрантів, які прибували до Америки. ■
