Історик не повинен закриватися в одній темі…

Григорій СподарикПОГЛЯДИ№27, 2015-07-05

Iсторика Ігоря Галагіду президент Броніслав Коморовський 16 червня відзначив державною нагородою – Золотим хрестом заслуги, а через вісім днів науковець знову появився в Президентському палаці, щоб отримати професорське звання.

Григорій Сподарик: Два важливі визнання протягом одного тижня. Як емоційно дається це проковтнути?

Професор Ігор Галагіда. Фото автора статті
Професор Ігор Галагіда. Фото автора статті

Проф. Ігор Галагіда: Для мене це були дві несподіванки. Відзначення – це, напевно, радість і сатисфакція з визнання того, що я робив більш-менш протягом останніх 15-ти років. У свою чергу, професорське звання – це довершення професійної кар’єри, обраної в середині 90-х років.

Що було в історії такого, що Ви вибрали її на свій професійний шлях?
Хоч це банально звучить, менше чи більше історією я цікавився завжди. У початковій школі в Банях-Мазурських, як більшість хлопців, мене приваблювала ІІ Світова війна. Я прочитав, мабуть, усі книжки про неї в нашій ґмінній бібліотеці, напам’ять знав параметри всіляких «Спітфайрів» чи «Мессершміттів». Пізніше це трохи минуло, та повернулося в середині навчання в українському ліцеї в Лігниці.

А чому темою стали польсько-українські відносини у ХХ ст.?
Думаю, що ми, тодішні українські студенти, може, навіть підсвідомо вибирали все, що було пов’язане з Україною. Був також очевидний козир: знання української мови і доступ до літератури, якої, правду кажучи, частина викладачів навіть не знала. У середині 90-х, щойно кілька років після зникнення цензури, щораз більше говорилося про польсько-українські відносини, появилися нові джерела, відкривалися архіви. Захоплення можливістю взяти в руки документи, яких жоден історик не бачив раніше, – це залишилося до сьогодні. Тоді можна було вже піти до державного архіву, переглядати документи комуністичної партії і шукати того, що мене цікавило, а саме матеріали про українську меншину. Це була й сатисфакція, бо як перший дослідник у цьому плані намагаєшся створити якийсь суцільний та більш-менш об’єктивний образ польсько-українського минулого. Водночас хочу сказати (про це знають хороші історики), що дійти до повної історичної правди просто неможливо, але можна намагатися наблизитись до цього ідеалу.

Звідки між поляками та українцями стільки неґативного, адже позитивного в минулому, на перший погляд, значно менше?
Польсько-українські відносини у ХХ ст. починаються від війни за Галичину 1918 р., але це також час, коли був підписаний договір: Пілсудський – Петлюра. Отже, з одного боку, маємо війну, а, з другого – об’єднання проти спільного ворога. Знаємо, що цей договір тривав коротко і не закінчився таким успіхом, якого всі би хотіли. Але сьогодні це є якийсь позитивний символ, до якого можемо відноситися. Такі символи в глибшому минулому теж будуть, хоч не будемо приховувати, що, дійсно, було більше поганого.

Воно, у свою чергу, часто становить базу торгів про те, хто більше завинив. Тут можлива якась фахова дискусія?
Суперечливості – це трохи прояв таблоїдизації суспільного життя, появи нових мас-медіа, зокрема Інтернету. Вони дають анонімність і можливість масово поширювати будь-які дурниці.
Але нормальна дискусія також можлива. На жаль, завжди буде більше тих, для кого все просте і біло-чорне: ми добрі, а вони погані. Але з однієї і другої сторони є люди, які розуміють те, що сталося між українцями і поляками, особливо під час ІІ Світової війни і в перші післявоєнні роки.

А що сталося?
У спрощенні мав місце апогей польсько-українського протистояння, яке почалося ще у ХІХ ст. Саме тоді творилися дві нації в такому розумінні, яке маємо нині. Цей процес силою обставин мусив довести до конфлікту у Східній Галичині, яку дві сторони вважали своєю. Виграла польська сторона, але перемога не розв’язала проблем. Вони «підшкірно» жевріли наступні 20 років.
Причини різні – політика ІІ Речі Посполитої, наростання радикальних українських настроїв тощо. З новою силою все відроджується з приходом ІІ Світової війни. Тоді люди навчилися вбивати не у боротьбі за ідеї чи інтереси, а тільки тому, що хтось був іншої національності, віросповідання тощо. Найсильніший приклад – Голокост євреїв, коли винищували народ, бо комусь так захотілося. Загальна ситуація зробила й польсько-український конфлікт гострішим, він спричинив десятки тисяч жертв.

У Польщі однозначно критикують УПА, а в Україні її визнають силою, що боролася за незалежність. У свою чергу, польських героїв з АК українці нерідко згадують, як злочинців. Спільне майбутнє треба якось будувати, але що зробити з такими розходженнями?
Думаю, що якраз у тих справах польська та українська історіографія ніколи не погодиться до кінця. Натомість маю надію, що дійде до зближення становищ. Це може відбуватися на основі установлення фактів, з якими, як відомо, не дискутують. Особливо як ідеться про встановлення кількості жертв, якщо це можливо, то по іменах і прізвищах. Це не тільки наш моральний обов’язок, але й конкретна дія, котру жодна зі сторін не зможе заперечувати. Факти є також вихідним пунктом до дискусій чи історичних суперечок, які є природніми. Маю таке враження, що тепер ми дискутуємо трохи в порожнечі. Сторони мають якісь свої уявлення і міцно їх тримаються. Я намагаюсь порахувати жертви конфлікту на Холмщині. Про потребу складення такого списку ми вирішили з Мирославом Іваником, вихідцем з української громади в Польщі, коли я побував у Канаді. Зараз володіємо списком більше як 5 тис. прізвищ. Польські колеґи-історики погоджуються, що це питання, яке не можна легковажити або говорити, що кількість цих жертв є видуманою. Хочемо оприлюднити цей список у максимально науковій формі, щоб інші історики могли до нього віднестися, – отже в цьому полягає дискусія. Думаю, що щось подібне чекає історіографію в Україні в контексті Волині та Галичини. Але запитання звучить: чи українська сторона спроможна поіменно порахувати жертви однієї і другої сторони. В сусідній Польщі така праця виконується, тому черга на український крок і верифікацію даних.

А радикалізм чи націоналізм, який у Польщі широко і до сьогодні закидають українцям, це дійсно була тільки їх «спеціальність»?
Це була хвороба всієї Європи. Класичні зразки – це Німеччина та Італія, але такі рухи були в Румунії, Хорватії і Польщі. Тут був Національно-радикальний табір (пол. ONR), і ніхто цього не заперечить. Прихильники таких рухів були й серед українців.

То чому саме до українців міцно приклеїлося це тавро?
Тут працює механізм спрощення, про який я говорив раніше – «вони винні, бо вони націоналісти». Не беруться до уваги зовнішні обставини, політика тощо. Гляньмо на ОУН. Уже тут відбувалися дуже цікаві процеси. У міжвоєнний період щораз більшого значення набирало молоде покоління Степана Бандери. Це покоління віком кільканадцяти років бачило синьо-жовті прапори, мало свідомість існування української держави. І коли не стало цього, чого були свідками, вони поставили закиди своїм старшим товаришам. Цю поразку старшого покоління молодь, згідно з тодішніми європейськими течіями, пояснювала надто малим радикалізмом, м’якістю чи браком послідовності в захисті держави. Тому доходить до поколінного конфлікту і розламу в ОУН. Кабінетне вирішування питань зіштовхується з атентатами. Молодь завжди радикальніша. Відходячи від польсько-українських відносин та, звичайно, нічого не порівнюючи, наведу інший приклад. У середині 80-х рр. у Польщі частина покоління, яке виростало при народженні «Солідарності» та пережило воєнний стан, потім критикувало домовленості «круглого стола» згідно з лозунгом – досить переговорів з «червоними».

Незважаючи на критику, польська історична політика стоїть непогано: сильний ІНП, публікації книжок, багато пресових видань, фільми, телевізійні серіали тощо. Як оцінюєте Україну в цьому контексті? Чи є зміни після повалення режиму?
Історична політика після правління Януковича виглядає так, як і вся Україна, тобто кепсько. Український ІНП, що постав ще за Віктора Ющенка, виглядав смішно на фоні таких же установ в інших пострадянських державах. У свою чергу, польський у цьому колі насправді захищався, як сильна структура. На мій погляд, в Україні є проблема з розумінням ваги таких питань. Кілька років тому у Львові в Українському католицькому університеті мене питали, як навчати історії? По-перше, треба відійти від схем. На молоду людину не зробить враження книжка, навіть така, що не вимагає багато зусиль, молоду людину зацікавить образ. Я питав тоді, чому в Україні не створено, наприклад, коміксу (до речі, у Польщі в передаванні історії це дуже популярний жанр) про Йосипа Сліпого. Його життя, табори, виїзд до Риму – фактично це сюжет для коміксу, а до цього постать абсолютно не суперечлива, навіть для сусідів. Польський ІНП видає настільні гри, можна також робити комп’ютерні. Коли я про все це говорив у Львові, то на мене дивилися, мов на божевільного: ніби дослідник, а верзе такі дурниці. Інша справа, що, крім багажу українсько-польських відносин, невідомо, чи не більшою проблемою є українсько-російські відносини та радянська спадщина. Боротьбу з останньою ми символічно бачимо, коли падають пам’ятники Леніна. Я розумію, що це спрощення, бо від поваленого пам’ятника до зміни мислення ще довгий процес. Симптоматичним є те, що це має місце щойно тепер, багато років після розвалу Радянського Союзу. Але цей процес мусить тривати. Як можна говорити про історію, про те, що комунізм був чимось поганим, коли на головній площі міста стоїть Ленін або Дзержинський. Це шизофренія, як і наявність радянської символіки на будинках державних установ.

Власник авторських прав на ці символи, Москва, робить з нової української влади фашистів виключно на внутрішній ринок, чи також на експорт?
Думаю, що з їхньої перспективи важливе і одне, і друге, хоча більш – перше. Маю враження, що Росія сьогодні стає подібною до СРСР 30-х років, коли йдеться про ідеологію і будову почуття загрози. Тоді Сталін говорив, що всі зазіхають на Радянський Союз, тепер Путін говорить про наближення НАТО до кордонів Росії, територіальне зазіхання Заходу тощо. У такій оптиці Україна і «хунта», яка перейняла владу, розповсюджує зло. Цей лейтмотив продають своєму суспільству, і видно, що він спрацьовує. Люди справді вірять, що в Києві вбивають росіян. Кремль задоволений тоді, коли хоч частку цієї пропаґанди вдається продати назовні. Успіхи також трапляються й тут. Наприклад, президент Чехії Мілош Земан, його відносини з Путіним і вислови про С. Бандеру. При оцінці цієї постаті, я сумніваюсь, що чеський президент сягнув до будь-якого фахового опрацювання.

Що, на Вашу думку, в історії українців у Польщі найбільше вплинуло на їх теперішнє функціонування?
Без сумніву, це була Акція «Вісла». ми, українці в Польщі, цим відрізняємося від тих, хто тут жив до 1946 р. і був виселений в радянську Україну. Для них травмою. звичайно, було їхнє виселення. З іншого боку, коли я, як історик, порівнюю ці дві події, висновком буде, що більш масштабним і жорстокішим було це перше виселення. Та на наше функціонування в розпорошенні в основному вплинула Акція «Вісла», тому природним є те, що ми будемо до цього питання повертатися.

У Вашій праці помітне місце займає дослідження питань щодо українського духовенства. Звідки ця зацікавленість?
Як я вже сказав, на початку 90-х років відкрилися архіви, а я одним з перших почав досліджувати тему українства у Польщі. Потім появилася своєрідна мода на цю проблематику і зробилося «досить тісно». Тому я почав шукати нішу, щось, чим ніхто не займався. Так появилася справа Греко-католицької церкви у повоєнній Польщі, якою до того часу майже ніхто не займався. Я мав також щастя плавно переходити від одних тем до других. У процесі праці над монографією про справу «Зенона» там появилася постать о. Василя Гриника. Спочатку я планував зробити підбір документів про нього, що остаточно розрослося до досить об’ємної публікації, яка стала основою моєї габілітації. Водночас ця праця вимагала доступу до архівів і тут, без фальшивої скромності, можу сказати, що я – єдиний світський історик, який мав доступ до більшості документів щодо Греко-католицької церкви у Польщі. Це дозволило мені спробувати написати щось на кшталт загальної історії Греко-католицької церкви у Польщі після 1944 р. Перший том вийшов друком два роки тому, помалу завершую роботу над другим. Крім цього, працюю і над іншими двома книжками з цієї тематики. Одна з них буде присвячена питанню жертв серед українського греко-католицького та православного духівництва у роки польсько-українського протистояння. Завдяки співпраці з отцями василіанами хочу також цього року видати спогади о. Павла Пушкарського, які є хронікою варшавського монастиря, парафії та життя громади. Я вважаю, що історик ніколи не повинен закриватися в одній темі, а навпаки, його обов’язок – постійно розвиватися. Тому я у своїй професійній праці займався не лише українськими питаннями, але також «Солідарністю», комуністичним апаратом репресій, польською опозицією тощо. Мені десь там уже «кружляє» в голові майбутня праця про мешканців Ґданська в перші повоєнні роки та кілька інших проектів, які, можливо, колись зматеріалізуються.

Які цікаві напрямки досліджень для молодих істориків в українсько-польському контексті бачите Ви як університетський викладач?
Є маса тем і не тільки з болісного минулого. Немає, наприклад, праць про те, як виглядало українське село на території сучасної Польщі. Дуже вартісні праці можна писати з пограниччя історії, етнології, культурології. Наприклад, як виглядало життя українців у містах, яким був їх образ у тодішніх мас-медіа, при чому не через призму політики. Суперечливі теми – це одне, але що би не діялося у світі, люди все ж народжувались, кохалися, вмирали. Таке щоденне життя українців, на мою думку, варто досліджувати. Такі праці також будуть дуже цікаві.

З одного боку, говориться, що історія – це вчителька життя, а, з другого – що вона вчить того, що нічого не вчить. То як воно є?
Хоча це вже «стерті» лозунги, але події в Україні більш оправдовують цей другий. Зміцнююся в цьому переконанні, коли дізнаюсь, що є люди, які тішаться з приводу цієї війни. Нещодавно мас-медіа наводили такий вислів одного зі священиків Російської православної церкви. Я був шокований, читаючи про духівника, який нехтує фактом, що в роки ІІ Світової війни СРСР утратив понад 25 мільйонів своїх громадян (а деякі російські дослідники вважають, що жертв було майже у два рази більше) та радіє з війни, бо, на його думку, багате і спокійне суспільство просто кисне… ■

Поділитися:

Категорії : Погляди