Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №8, 2013-02-24
Повернення консула
Консул Іван Грицак – звичайний гість у Перемишлі. Його тут знають як генерального консула України в Люблині у 2003–2007 роки. Після перерви, коли він виконував консульські обов’язки в Чеській Республіці, наприкінці 2012 р. отримав призначення на знане собі місце праці: в Люблин та люблинський консульський округ – тобто Підкарпатське, Люблинське і Підляське воєвідства Республіки Польщі.
5-річна дорога одного посвідчення
У Перемишлі генконсула супроводжував почесний консул Олександр Бачик. Після візиту в Ряшеві, у митрополита Івана Мартиняка в Перемишлі та в перемиській мерії обидва консули ввечері 22 січня прибули до Народного дому на зустріч з проводом українських організацій міста і громадою.
Першим, можна б сказати – урочистим моментом було вручення посвідчень закордонного українця жителеві Перемишля Зенонові Павлинському та ярослав’янинові Володимиру Божикові. Недаремно консул в обох просив вибачення: фірма-виготовник посвідчень на 5 років затягнула процес. З. Павлинський отримав статус закордонного українця 2007 р.; після довготривалого чекання прокоментував вручення синьої книжечки двома реченнями: «Тепер ніхто мені не скаже, що я поляк» і «Розумію, чому Україна так довго йде до Європи…».
Україна йде на Польщу
«Я казав, що не виїду, доки не повернуть Народного дому», – цими словами І. Грицак звернувся до перемишлян, щоб констатувати, що під час його відсутності таки вирішено «найбільшу українську проблему в цьому місті».
на 2012–2016 рр. найважливіше у плані праці консула – координувати діяльність польських та українських самоврядних органів у сусідніх областях обох держав. Цьому сприятиме відкриття в липні 2013 р. контрольно-пропускного пункту Будомир–Грушів. А тимчасом малий прикордонний рух невпинно зростає. Кордон в обидва боки 2012 р. перетнули 16 мільйонів людей. Українські громадяни залишили в 30-кілометровій польській прикордонній смузі 2 мільярди злотих, а кількість польських підприємств, які обслуговують тут їхні потреби, зросла за рік на 30 відсотків.
Відбуваються зміни в самоусвідомленні українських громадян у Польщі щодо власної позиції. Раніше студенти з України не прагнули до самоорганізації – тепер є сиґнал, що в Люблині вони думають заснувати свою організацію. Потенціал – значний: в Інституті менеджменту в Ряшеві навчається 1250 студентів з України, в Люблинському католицькому університеті студіює 800 громадян України (причому 80 відсотків з-поміж них мають карту поляка).
Цього руху українців не спиняє історія. Відомо, наголошував консул, що в Польщі йде підготовка до відзначення 70 роковин волинських подій. Разом з тим мають місце клопотання щодо засудження Акції «Вісла» на сеймовому рівні, в чому зацікавлена також українська дипломатія.
По 300 пам’ятників
Коли голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька, яка вела цю зустріч, передала слово присутнім жителям Перемишля, першим свою думку представив Іван Вархіл, голова місцевої ланки Спілки українських політв’язнів і репресованих. «Ми рахували й рахуємо на поміч України, але досвід 20 років не підтверджує сенсу наших сподівань», – сказав він, указуючи на брак активності представництв України у сфері увічнень місць пам’яті жертв війни та репресій. Останнім результатом діяльності Святослава Шеремети як секретаря Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення жертв війни і політичних репресій було закінчення будівництва пам’ятника на цвинтарі в Заліській Волі, однак «другим боком медалі» є те, що там зникла стара меморіальна таблиця з прізвищами полеглих. Від половини 2011 р. Шеремета працює директором комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля» й робить обіцянки щодо увічнень, та вони, на жаль, голослівні, – констатував І. Вархіл. Не виконується міждержавний протокол у справі увічнень з 2010 р., підписаний ще Шереметою та його чинним сьогодні партнером з польського боку, Анджеєм Кунертом. А тимчасом існує потреба поставити пам’ятник, наприклад, на цвинтарі у Волі-Володзькій. Нема допомоги в клопотанні про відновлення пам’ятника на Хрищатій.
Услід за І. Вархолом наболіле перемишлянам та всім українцям у Польщі питання застою у сфері увічнень підняв Степан Боднар. «Чому українська сторона не зацікавлена зрушенням з місця процесу будови увічнень?» – спитав він. Прикладом є пам’ятник і цвинтар у Горайці Любачівського повіту. Українська держава не дала ні копійки на зведення пам’ятника жертвам села (Громадський комітет будови пам’ятника виклав 40 тис. зл.). Прозвучала обіцянка спорудження огорожі – от і все.
У відповідь консул Грицак поділився поглядом, що Львів своїми силами тут не допоможе, бо кошти на увічнення йдуть з держбюджету. Найкращим виходом була б міждержавна угода про спорудження 300 пам’ятників на території Польщі та 300 – на території України. Це дозволило б діяти не по черзі, бо це затягає процес у часі, а ставити пам’ятники гуртом у прийняті сторонами терміни. Дипломат принагідно поінформував, що звернувся з запитаннями до підкарпатського воєводи і маршалка воєвідства у справі осквернення 2012 р. пам’ятника УПА в Грушовичах.
Грушевський – ворог почесного консула України
Після слова Олександра Колянчука стало відомо: справа не тільки в увічненнях подій 40-х років ХХ ст. Блокада стосується також пам’ятника Михайлові Грушевському в Холмі, де він народився. Холмський почесний консул України, Станіслав Адамяк, виступив з заявою: Грушевський – ворог Польщі, не годиться його увічнювати. Консул Грицак не коментував – відповів натомість, що якийсь «українець» повідомив: 31 грудня 2012 р. мав зустріч з мером Холма, порушив тоді питання археологічних розкопок на Гірці (там стояв терем князя Данила), пам’ятника українському політикові й присвоєння одному з вуличних кілець міста іменем Данила Галицького.
До співпраці між ОУП і консульством у Люблині щодо увічнення пам’яті жертв подій 40-х рр. повернулася М. Туцька. Вона нагадала про те, що кілька разів з Перемишля до Люблина відправлялися пакети інформацій про місця української національної пам’яті в південно-східній Польщі, але ця інформація не була використовувана і зникала. Навела й інші приклади того, що енергія й час української громади, вкладені у співпрацю з консульством, – це втрати. На погляд голови відділу, консульство не сприяє поширенню інформації про значення Народного дому для українства. «Чому українські ЗМІ, бізнес, інтеліґенція в Україні не включаються у відбудову Народного дому?» – запитувала М. Туцька і ствердила: «Прикро, що в Україні саме так ставляться до нас».
Ясний план хоч на один рік
Територія консульського округу в Люблині збігається з тією, де українська історія та культура зробили свій найбільший цивілізаційний внесок, залишаючи численні сліди, але опіка над ними створює нині чимало труднощів, – продовжувала М. Туцька.
– Я зверталася до консульства з проханням, щоб почати клопотання щодо встановлення в Явірнику-Руському, в місці народження автора мелодії до гімну України, пам’ятного знаку, але не отримала відповіді, – навела вона черговий приклад провалу на лінії консульство – українці в Польщі. Непередбачуваність і непрозорість даються тут настільки взнаки, що М. Туцька зізналася: хотіла б мати дійсний хоч на один рік, але ясний план співпраці з консульством у Люблині. Якщо дотеперішня ситуація триватиме без позитивних змін і далі, то котрогось разу громада може не захотіти зустрічатися з консулом.
Консул готовий
– Хто має звертатися до вихідців, підприємців, ЗМІ в Україні у справі Народного дому – я? – у свою чергу питав консул Грицак. – Ніхто не забороняв ОУП звертатися до української преси чи телебачення.
Він зазначив водночас, що коли отримає тексти статей, звернень, оголошень, то сприятиме їх появі друком в Україні. «Я готовий співпрацювати кожного дня з українцями в Польщі», – заявив на кінець генконсул. Однак не відповів на питання автора цього тексту, як він бачить функціонування механізму співпраці.
Імовірно, тут у пригоді стане почесний консул О. Бачик, який представив пропозицію: кожний лист ОУП чи іншої організації, переданий у Почесне консульство України в Перемишлі й адресований Генеральному консульству в Люблині, буде негайно переданий адресатові. Консул Бачик може також приймати заяви на отримання статусу закордонного українця. ■
