Наталя Кравчук ■ ГРОМАДА ■ №13, 2014-03-23
Журно нам до нестями вже два десятки років… 15 березня 1994 р. раптово залишив земне життя Ярослав Полянський – знаменитий дириґент, композитор, автор хорових композицій, обробок українських сакральних і народних пісень, передусім близьких його серцю лемківських. Ця болісна вістка облетіла його молодих вихованців і хористів та, мов громовиця, вдарила в кожного, хто вбачав у пісенно-музичній культурі порятунок для громади від загрозливої асиміляції серед чужинців.
Холодної днини березневої з’їхалися на похорон не десятки, а сотні співаків, хорових ансамблів, які він виховував… До храму на Медовій злетілися, немов журавлині ключі ранньою весною, і молодші, і старші друзі. Траурний ритуал у багатому рідному обряді, при могутньому співі хористів у вщерть заповненій церкві тривав години… Діти, дружина, рідня і приятелі – всі були оповиті тяжким болем і сумом. Потім ми провели покійного маестро Ярослава на вічний спочинок під отвоцькі сосни. Знову прощалися з ним журавлиними піснями «Закувала та сива зозуля» й улюбленою лемківською співанкою дириґента Полянського «Ой, верше, мій верше». Вона нагадувала йому подих рідної Лемківщини.
Ярослав Полянський народився 15 серпня 1930 р. в селі Полянах, звідки Акція «Вісла» погнала його з батьками на західні землі Польщі. Там він отримав середню освіту і, маючи великий музичний талант, у 50-ті роки заклав перші українські хори. Потім продовжив навчання в Музичній академії ім. Ф. Шопена у Варшаві. В Українському суспільно-культурному товаристві (УСКТ) у столиці теж організовував музичне життя. Працювати з ним прагнули і студенти, і звичайні українці. Таким чином виник мішаний варшавський, а потім варшавсько-ґданський хор, який протягом десятків років ніс українську пісню до побратимів, розпорошених по усій Польщі. Спливав час, маестро шукав нових пісень, рятував їх від забуття. Ці пісні після його обробки ставали шедеврами, які хористи представляли на концертах і фестивалях.
З найкращих голосів 1972 р. Я. Полянський заснував чоловічий хор «Журавлі». Його рівень сягнув найвищих художніх висот, ансамбль під орудою Я. Полянського став візитною карткою української громади в Польщі.
У ці понурі 70-ті роки, коли поширення сакральної музики було заборонене, маестро Ярослав утворив Камерний хор при церкві отців василіан у Варшаві. Він шліфує дитячі голосочки, а згодом гуртує та виховує хористів у Молодіжному камерному хорі. З українським, білоруським і польським пісенним репертуаром вони їздили в різні кутки країни, де люди жадали відчути духовне багатство свого народу й рідного обряду. Понесли вони пісенне мистецтво й у зневолену Україну, в заокеанські та європейські краї, а також тричі – до Папи Римського.
Дириґент українській студентській молоді доводив, що в доросле життя можна йти з пісенною культурою, і переконував, що вона – прекрасна, велика і вільна, що вона облагороджує людську душу. Хор «Тисячоліття» гуртує перших членів до сьогодні.
Я. Полянський зібрав тисячі лемківських народних пісень, сотні яких опрацював для хорового співу. Нині десятки ансамблів включили їх у свій репертуар. Маестро залишив частину своєї душі у творах, піснях, хорах, у всьому, чим збагатив нашу спільноту. На жаль, збірка його пісень і досі не дочекалася друку…
Я. Полянський – це незабутня постать великої Людини з характерним змахом дириґентської палички та майстерністю довершення пісень. «Без Ярослава Полянського нашій церкві і народові було б важче пережити ті часи», – повторював колись о. Йосафат Романик, який був співтворцем Камерного хору і глибоко розумів його місію.
Немає Маестро, але залишилися його досягнення, які збагатили нашу громаду.
Тимчасом 22 березня на жалобний молебень і панахиду прибули тільки рідня і горстка друзів, але за те вислухати твір Йоганна С. Баха «Cарабонда» на соло-флейту, який виконала пречудово Ганя Туронек, присвячуючи його пам’яті Великого Вчителя, було нашим щастям. Глибокі звуки витискали в нас сльози, бо несли і розпуку, і спокій…
Жаль, що не прибули інші вихованці і варшавські «журавлі».
