о. Богдан Панчак ■ ПОДІЇ ■ 2009-09-22
{mosimage}
Цього року ми вшановували пам`ять жертв табору примусової праці в Явожні 12 вересня – наступного дня після празника Усікновення голови Івана Хрестителя. Згідно з церковною логікою, цей празник, який в Єрусалимі святкували вже в V ст., був набагато важливіший від празників його Зачаття і Різдва, адже йдеться про “народження” Предтечі для Неба. Кондак Усікновення проголошує: “Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом, щоб тим, які є в аді, він проповідував прихід Спасителя”. Перед лицем жорстокого злочину – смертю пророка, якого Христос назвав найбільшою людиною серед народжених від жінки, Церква стає трохи безпорадною і свою розгубленість передає словом “якось”.
Бо те, що по-людському є для нас трагедією, позбавленою навіть найменшого сенсу, тільки “якось” може бути елементом якогось божественного задуму, який остаточно веде до добра.
Такий підхід, це “якось” допомагає християнинові в багатьох ситуаціях не впасти в прірву відчаю і ненависті. Це часто наша єдина відповідь на зло, страждання, смерть, завдані невинним, зокрема дітям. Українці, з тягарем Голодомору й інших історичних випробувань, як євреї після Голокосту, мають право ставити запитання: де був тоді Бог? І у відповідь чують, що не десь далеко, а в особі Христа Він сам солідарно став жертвою зла, бо що люди вчинили хоч одному з найменших його братів, те зробили і йому самому. “Якось” є також нашим ключем до розуміння Явожна – місця, де фізично зустрілися два тоталітаризми, бо комуністичний використав структуру, яку створив нацистський. Обидва були за своєю суттю подібними, тому нанесені ними рани в людських душах подвійно глибокі.
“Якось” Божого задуму щодо Івана Хрестителя полягало в тому, щоб він “тим, які в аді, проповідував прихід Спасителя”. “Якось” Божого задуму стосовно тих, хто пережив Голодомор, депортації, концтабори, етнічні чистки, ліквідації їхніх церковних структур, полягає в тому, щоб вони, зазнавши особисто деструктивної сили зла, стали в сучасному світі свідками всемогутності добра і проповідниками примирення. Але передумовою успіху такої місії є, в першу чергу, внутрішнє примирення. Про це “подбали” в Явожні. Були там греко- католики і православні, миряни і священики. І не тому, що були східними християнами, а просто, бо були українцями. Чи такий “екуменізм” можливий тільки за ґратами тоталітарних таборів?
В українсько -польських стосунках тепер настав момент, який на сторінках двомісячника “Нова Східна Європа” названо “легкою задишкою”. Не місце тут, щоб шукати причини такого стану. Безсумнівно, не стосується таке окреслення представників різних структур влади в Явожні, які докладають багато зусиль, щоб створити умови для гідного вшанування пам’яті жертв табору праці й особисто беруть участь у врочистостях.
Турбує однак те, що показують дослідження соціологів. Нещодавно Музей ІІ Світової війни, який твориться в Ґданську, замовив опитування громадської думки, щоб побачити, як функціонує війна у свідомості поляків. Результати для нас невтішні. Виявилося, що образ українця виглядає гірше від образу німця. І то при тому, що тільки менше ніж 15 відсотків опитуваних мали родинні спогади, пов’язані з українцями.
Мірилом довіри до людини в Америці є готовність купити від неї вживану машину. Жартома кажучи, в сучасній Польщі німець не може бути чорним характером, бо тут їздять його старим авто. Але нам не до сміху. Як діє механізм демонізації українців? Чи кожен народ мусить мати своїх “євреїв”, “циган”, “єзуїтів”, щоб могти вказати на них, як на причину всякого зла? Два роки тому я був свідком, як у поїзді мати хлопця з синдромом Дауна пояснювала чужинцеві причини хвороби своєї дитини. Оскільки вони мешкали біля кордону з Україною, то головну причину ця жінка вбачала в… чорнобильській катастрофі. Поминаючи медичну абсурдність такого “діагнозу”, важливіше вказати на те, що син народився… 1984 р., тобто два роки перед катастрофою. Але для когось, хто не вміє знайти відповідь на важке запитання, а конче мусить знайти причину своїх проблем, факти не мають значення. Зло прийшло ззовні, зі Сходу, бо звідти приходять наші нещастя – так кажуть люди, отже, так воно і є.
Такий стереотипний, магічний спосіб мислення притаманний багатьом полякам. Інакше не вмію пояснити таку диспропорцію між кількістю людей, які особисто зіткнулися під час війни з українцями, і рівнем нехоті до представників цієї національності. Виявляється, надмірним був оптимізм щодо покращення взаємин двох народів, який появився під час Помаранчевої революції, коли поляки активно підтримали українські стремління.
Ще багато треба зробити, щоб вийти з концтаборів взаємних стереотипів.
“Наше слово” №39, 27 вересня 2009 року {moscomment}
