Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №52, 2015-12-27
Тепер, коли 2015-й іде на завершення, час добрим словом згадати визначних людей нашого краю. Почнімо від Андрія Андрейчина, який в Усті-Руському уперше побачив білий світ півтора століття тому. Устя лежить у сусідстві з рідною Богданові Ігорю Антоничеві Новицею. Антонич, коли вже замешкав у Львові, зізнавався, що був колись хрущем, який жив «на вишнях тих, що їх оспiвував Шевченко». Андрейчин у Львові поселився ще до Антоничевого народження та, обзавівшись літографічною майстернею, малював і тиражував у ній Шевченкові портрети.
Мистець-літограф належав до того самого покоління, що й Іван Франко, Михайло Грушевський та інші діячі на суспільному і культурному полі, які не цуралися також політики та будували в Галичині основи модерного українства. Свій вклад у цю справу мали й вихідці з лемківських Бескидів, як хоч би провідні члени Української національно-демократичної партії та посли до Львівського Крайового сейму і Віденського парламенту, а за фахом юристи – уродженець Нової Весі, піонер фінансових кооперативів Дем’ян Савчак (1847–1912) та Данило Стахура (1860–1938) з Полян (Мисцівських), який в цьому колі показався найбільшим «довгожителем», отже мав можливість взяти участь у визвольних змаганнях (член галицької Української Національної Ради і поселенець Самбора).
Вони вийшли з «простого люду»
На відміну від «покоління 1848 року», яке було переважно священицького походження, всі названі особи були «з простого народу» й діяли, орієнтуючись уже не так на «доброго цісаря», але більше на народні сили, які активно засвоювали здобутки українського руху т.зв. Великої України (Наддніпрянщини). До речі, Андрейчин свою дорогу в мистецтво почав саме над Дніпром, після цього, як закінчив 4-річну школу в Горлицях і посмакував гімназійних наук у Новому Санчі, 1879 р. подався до Києва. Був це самовільний вчинок, без згоди батьків, отже й без фінансових засобів, тому подорож 14-річному юнакові прийшлося відбути пішки, як це робили підляські та холмські селяни, які навесні ходили на богомілля до Печерської лаври. Ця «проща», виявилася вдалою, адже Андрієві пощастило влаштуватися в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, науку в якій оплатив йому відомий меценат Євген Чикаленко. Через два роки Андрейчин переїхав до Львова, де продовжував навчання в Художньо-промисловій школі (закінчили її м.ін. Григорій Кузневич та Олена Кульчицька). На життя заробляв, працюючи в літографії Львівського промислового товариства, технічним керівником якої був українець Антін Пришляк.
Саме з цим найбільш мистецьким видом друкарського куншту молодий лемко зв’язав свою дальшу долю, здобуваючи практичні вміння також під час військової служби, яку відбув у військовій корпусній літографії в Кракові, де освоїв літографію різних масштабних карт, відтак, працюючи на літографічних підприємствах Відня й Будапешта, де й отримав свідоцтво про закінчення фахової освіти. Тоді, 1893 р., відкрив у Львові власну літографічну майстерню, якою керував до передчасної смерті. Помер 4 січня 1914 р. на сорок дев’ятому році життя. Під керуванням його сина, Володимира Андрейчина (1893–1947), підприємство продовжило існування до 1939 р., коли його «націоналізувала» совєтська влада й практично знищила.
Незважаючи на велику конкуренцію, молодий підприємець, обдарований мистецьким хистом, який дбав про оснащення своєї літографії модерним обладнанням, зумів не лише втриматися на ринку, але й здобути визнання, що підтвердили також медалі на галицьких крайових виставках у Львові (1894 р.) і Стрию (1906 р.). Отже «знала громадськість А. Андрейчина і його здібності та солідність фірми у всій Галичині». Тому замовлень було вдосталь, хоч, звісно, найближчими серцю були ті, що в’язалися з рідною історією та культурою.
Андрейчин літографував знамениту «Народописну карту Руси-України», яку опрацював географ Григорій Величко (тоді вчитель в українській гімназії в Перемишлі). Ця перша велика українська етнографічна карта вийшла накладом Товариства «Просвіта» у двох варіантах – великому (79 х 130 см), виконаному 19-ма фарбами і наклеєному на полотні (1896 р.), а відтак у зменшеному, як додаток до «Календаря» («Мала народописна карта українського народу», 1897 р.). Літографія була в цю добу практично єдиним способом масового тиражування кольорових ілюстрацій, отже в майстерні А. Андрейчина друкувалися не лише карти, але й таблиці до публікацій у «Матеріялах до українсько-руської етнольоґії», які від 1899 р. випускало Наукове товариство ім. Шевченка (наприклад, у І томі 35 аркушів малюнків до праці М. Кордуби «Писанки на Галицькій Волині», у Х таблиці зі зразками одягу з пограниччя Лемківщини та Бойківщини). Не можна забути й про раніше видані літографічні альбоми «Вишивки Всхідної Галичини» на основі рисунків Антона Хойнацького (1895 р.) та «Українські моноґрами для вишивок хрестиками і гафтом» (1896 р.), продовжені новими випусками 1909 та 1911 р.
Літографічний друк був також основним засобом поширювання музичних творів. їх замовляли освітні та музичні товариства, а часто й самі композитори. Загалом А. Андрейчин літографував твори близько 30-ти авторів (у тому числі й на слова поезій Шевченка), серед яких були й уродженці багатого на видатні музичні таланти Надсяння – Михайло Вербицький (Шевченків «Заповіт», солоспів), Станіслав Людкевич (Шевченків «Косар», для чоловічого хору з фортепіано) чи Іван Лаврівський («Заспівай ми, соловію», сл. Я. Головацького, для мішаного хору а капела).
Уродженець Розточчя
Великий ужинок принесла співпраця літографа з автором історичних полотен Антоном Пилиховським (1860–1921), ще одним цьогорічним ювіляром, для нас тим цікавішим, що народився він на надсянському Розточчі, у селі Новій Греблі поблизу Любачева. Плодом цієї співпраці були, перш за все, твори, які популяризували українську історію та її діячів, як-от композиція «Київські і галицькі князі» (25 облич на тлі різних історичних будівель), картини важливих подій (для прикладу, дорогичинської коронації 1253 р., з підписом «Посли папи Інокентія IV передають корону королівську князеви галицькому Данилові») та альбоми «Козацькі гетьмани» (12 портретів) і «Рисунки знаменитих церков Малої, Великої і Білої Руси» (40 арк., серед них церкви Холма, Замостя, Люблина та підляського Коденя і Супрасля). Велику популярність здобула також етнографічна картина «Гаївки. Народні ігри в Світлий понеділок» (дехто називає її «Гаївками на Лемківщині», однак ні в архітектурі церкви, біля якої відбувається дійство, ні в одязі його учасників нічого лемківського не помітно).
А. Андрейчин помер у символічний момент: саме наближалося перше Шевченкове 100-річчя. Однак в історії української шевченкіани він записався більш як автор графічної композиції, якою прикрашено палітурки «Кобзаря Тараса Шевченка», випущеного у трьох книжках Науковим товариством ім. Шевченка (1893–1895 рр.). Потім власник палітурного закладу Євген Спожарський за цим же рисунком замовив у майстерні Андрейчина листовий папір та поштову картку (1900 р.). Таким способом літограф, родом з лемківського Устя, став автором найстарішої кольорової шевченківської листівки. Для любителів національної містики важливим є факт, що рідні домівки двох визначних шанувальників Кобзаря, старший з яких малював і тиражував картки з його портретом та «біографічними місцями», а молодший «хрущував» на шевченківських вишнях.
Тихі герої сучасної історії
За описом у географічному словнику, в час Антоничевого народження добратися до Новиці та вибратится з неї було вкрай важко. Єдина дорога в широкий світ вела берегом потоку, над яким лежить село, аж до впадіння в Ропу, а далі долиною цієї річки.
Саме над Ропою лежить «мазярське» Лося, про яке хочу згадати на завершення цих історичних роздумів, бо цього року випав також ювілей народженої в Лосі Лідії Колянчук (з роду Євусяків). Ось герої цієї сучасної історії, бо історія в житті її родини постійно присутня. батько пані Лідії, Василь Євусяк, 1914 р. був, як австрійський громадянин, інтернований на території Росії, куди завело його мазярське ремесло, та вивезений у Сибір. Він щасливо повернув на рідні землі. Однак знов прийшлося боротися з історією – 1947 р. вони стали «поселенцями з акції „Вісла”».
У 90-ті роки Лідія Колянчук з родиною переїхала до Перемишля. Пані Лідія, за фахом лікар-офтальмолог, але й активний діяч, голова Українського лікарського товариства у Польщі (1998–2001 рр.). Таким чином підтвердилася народна мудрість, що хто бореться, той поборе! Коротко кажучи, на цьому прикладі видно, що естафета поколінь – продовжується. ■
