Катерина-Оксана Піпка ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-03-30
{mosimage}
Гуґо Штейнгауз колись сказав, що є “брехня, велика брехня і статистика”. До якої категорії зарахувати результат загального перепису населення з 2002 р., коли виявилося, що кількість населення української національності на території Польщі складає 31 тис.? Невже ж занадто багато людей занадто добре заграло свою “роль” перед польською “публікою”, почувалися змушеними відмовитися від індивідуальної ідентичності та підпорядкуватися очікуванням і тискові суспільства? Обліковець виявився уособленням польського репресивного супер-еґо, а декларація – даниною, складеною задля ототожнення себе з панівною частиною польського суспільства.
На порозі ХХІ ст. про національну тотожність вирішує тільки волевиявлення. Однак воля дуже ослаблена пасивністю, ігнорантністю і байдужістю. Можна розмірковувати, яку мету має приховування власної національності перед незнайомою особою. Прагнення оборонитися шляхом заперечення – це захисний механізм, який застосовується підсвідомо. Механізм, який захищає перед виключенням і загрозою нашій суспільній позиції та почуття власної вартості.
У перспективі суспільної психології людина постерігається передусім як істота суспільна, чию поведінку обумовлює передусім контакт з іншими людьми, що виникає з усвідомлення ролей, функцій та зразків поведінки при існуванні різноманітного суспільного натиску. У процесі розвитку наступає інтерналізація (uwewnętrznienie – ред.) суспільно -культурної системи, в якій живе дана людина і яку поступово визнає своєю власною. Внаслідок більшої доступності, легкості ототожнення себе і присвоєння суспільно- культурної системи країни, в якій людина народилася й живе, вона часто потрапляє в ситуацію марґіналізації й поступового зменшення ідентифікування з країною походження. А якщо людина (в дитячому віці) не отримувала підтвердження від важливих у її оточенні осіб, що вона “інша”, відрізняється від більшості і та її “іншість” добра, отримує схвалення, тоді натурально віднаходить своє підтвердження в дзеркалі головної групи віднесення, в даному випадку – серед поляків. Коли людина не сприймає правди про себе, то існує небезпека, що вона почне вдавати, вірити в якусь фантазію. Не має шансу дорости й дозріти, бо хтось пробував вберегти її від болю й незадоволення, пов’язаних із пізнаванням власної долі, історії.
Заглиблюючись далі, віднаходимо сором. Важко визначити точно, що таке сором. Напевне – це глибока внутрішня рана. Ізолює нас від нас самих і від інших людей. Ще є побоювання. Часто неадекватне. Якби було адекватне, то говорили б ми про страх. Як написав Кемпінський, “людина більше боїться витворів власного розуму, ніж конкретної дійсності”. У тому витворі власного розуму знайшлося б побоювання суспільного осуду, ізоляції й відкинення, почуття вини й меншовартості. Особа піддається тому, що вважає суспільною нормою, а особливо тою нормою, яку визнає більшість, що стала для неї групою віднесення. Адже якби вона відкинула норму більшості, то була б піддана осудові й висміяна, а навіть виключена з групи. Таким чином породжується конформізм і людина піддається реальному або тільки надуманому тискові зі сторони тих, хто становить більшість у даному контексті.
Одним з головних мотивів нашої поведінки є збільшення позитивної думки про себе, що веде до підвищення самооцінки. Важливу роль відіграє й аспект пристосування особи до середовища, що викликає почуття контролю, а на більш елементарному рівні зміцнює почуття безпеки. Нелегко втілювати в життя національність (її визначен ням не є мова, а батьківщина – це більше фантазія, ніж реальність). Легше бути релігійним, принаймні у формальному вимірі – повторювальність ритуалів, знана з дитинства обрядовість.
Теорія коґнітивного дисонансу закладає, що пізнавальна розбіжність викликає стан психічного дискомфорту, який мотивує до редукції такого стану. Відбувається це різними способами, зокрема, позбавляючи значення невідповідні елементи (я українець/ українка) і збільшення важливості елементів відповідних (я поляк/ полька). Інакше кажучи, збільшується вартість вибраної альтернативи й знецінюється відкинута альтернатива. Потреба збереження власної цілісності пов’язана з потребою збереження позитивного образу власної особи.
Варто бути автономним і свідомим партнером у контакті з іншими людьми та культурою, серед якої живемо, привести у відповідність надуману суперечність перебування всередині й водночас назовні. Заперечення власної тотожності й асиміляція є одною з двох крайностей. Друга – це функціонування в “ґето взаємного поклоніння”, що приносить полегшення та дає почуття спільноти, але й створює водночас загрозу закриття на зовнішній світ, підживлює образ вигаданого ворога з метою інтеґрації власної групи довкола побоювань і місії боротьби, захисту. Спільною точкою обох постав є страх.
У повісті “Алфавітний порядок” Хуан Мільяс описує світ, в якому пропадають слова. Першим пропало слово “стіл”. “Найгіршим виявилося те, що коли вже всі втратили надію віднайти те слово, то почали викидати або приховувати столи, зовсім так, якби стало сором мати щось, чого не могли назвати (…), крім того, надійшов такий момент, коли, втративши як слова, так і речі, вже не вміли за ними сумувати”. Коли втрачаємо частину себе, втрачаємо разом з тим і фраґменти дійсності. Важко реконструювати світ, перебувати з ним у творчому діалозі, коли головний акцент поставлений на те, щоб вижити, врятувати самого себе. Повертаючись до наведеної вище цитати, можна було б задумуватися: хтозна, може в нашому світі гине слово, що описує нашу національність, етнічну приналежність, а коли його нема і не можемо віднайти ОТЕ слово, позбуваємося всіх ЙОГО слідів, ознак, значень. Найсмутніше однак те, що можливо ми, як і герої книжки Мільяса, не вміємо вже навіть сумувати за буттям Українцями.
“Наше слово” №14, 3 квітня 2011 року {moscomment}
