Каєтан Врублевський ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-12-24
{mosimage}
Одна з мільйона
– Олька затрималася в Брамках, недалеко Блоня, що біля Варшави, де українці в ті часи сотнями стояли і чекали на можливість найнятися хоч на яку-небудь роботу. Деякі потрапляли до місцевих фабричок, а більшість працювали на полі за копійки, – розповідає пан Єжи, колишній вихователь у виправній колонії, який відкрив власний бізнес, але постійно старається допомагати іншим, тим, хто потрапляє в клопоти. – Це було ще перед Помаранчевою революцією, перед візами й Шенґен. Щонайменше мільйон українців приїжджали тоді до Польщі щороку. Різні історії тоді траплялися. Пам’ятаю, як одного разу якийсь поляк хотів їм заплатити капустою й картоплею.
Якось так вийшло, що я почав допомагати тим ошуканим українцям. Тоді познайомився з Олею, – каже. А чому Єжи допомагає чужим людям? – Не знаю, у мене четверо дітей, повно власних клопотів з фірмою, але як комусь діється кривда, то не можу байдуже пройти мимо.
Оля спочатку непогано давала собі раду. У кожному разі, була робота, мала де жити, вистачало навіть на те, щоб за посередництвом Western Union посилати гроші мамі. Навчилася фарбувати стіни і штукатурити, не мусила вже за три злотих за годину важко працювати в полі. Зате проблеми мала її подружка Йоля – полька, яка спокусилася на великі гроші в товариській аґенції.
– Боже, вона ж мала тільки 17 років, думала, що швидко розбагатіє. Коли побачила, як усе виглядає насправді, коли вже мала досить тої “праці”, хотіла піти звідти, втекти. Але бандити не дозволяли. Били, залякували, – розповідає Оля. – По допомогу я звернулася тоді до Юрка, тільки йому могла довіряти, він завжди ставився до мене по-батьківськи, допомагав і нічого за те не вимагав.
Єжи сховав Йолю на рік у тому самому підвалі, де тепер живе Оля. Тільки ж тоді вона навіть не припускала, що доля кине її колись у те саме місце, що сама буде зі страхом в очах вдивлятися в ті самі, завжди спущені жалюзі двох вікон, які виступають ледь на півметра над рівнем ґрунту.
– Важко було. Дівчині погрожували, що її вб’ють, не хотіли відпустити. Врешті справою зайнялася поліція. Ну, і вдалося… У цьому зовсім не моя заслуга, – Єжи тільки махає рукою, бо не вважає себе героєм. – Кожен повинен поводитися, як порядна людина.
Лікар помиляється раз, але серйозно
Оля врешті знайшла роботу в невеличкому ливарному підприємстві. Мала щастя, бо як жінка отримала легшу роботу, не мусила стояти при палаючих печах. Почала штовхати поперед себе візки з металобрухтом. Кожен важив по кількасот кілограмів, або й півтони. “Платили добре, але в мене хребет почав боліти”, – каже Оля. Там познайомилася з Богданом, поляком. Може й не була це велика любов, але напевно обоє почувалися самотніми. Щоправда, Богдан має жінку й дітей, але ті живуть кількасот кілометрів від Варшави. А він приїхав сюди, бо поблизу столиці легше знайти роботу, за яку добре платять. На його рідній Вармії – величезне безробіття, а треба нагодувати п’ять осіб.
У своєму житті Оля мало в чому була впевнена, але в одному була переконана:
– Як мені було 15 років, почалися проблеми з “жіночими” справами, постійно в мене були болі. Врешті поїхали ми з мамою до Києва, а там лікарі сказали, що коли не зроблю операцію, то ніколи не буду мати дітей. Потім усе життя я знала, що не зможу завагітніти, – розповідає вона.
Чи то лікарі помилилися, чи може молодий організм переборов хворобу, але через дев’ять місяців Оля народила Миколку – здорового й сильного хлопчика. Сама вона твердить, що це було справжнє чудо. От тільки батько цього дива не привітав з радістю. До дитини признався, проте дружині своїй нічого про це не сказав. Про ніяке розлучення нема навіть мови. А в Олі саме закінчився термін леґального перебування в Польщі: “Я не мала вибору, була змушена залишитися тут нелеґально, – пояснює дівчина. – Бо за що би я дитину прогодувала вдома, у мами?”
Роки у підвалі
Оля ані одного поганого слова не хоче сказати про батька свого сина.
– Я його розумію і не маю жодних претензій. Знаю, що він не може розлучитися, не хоче залишати сім’ю.
Я навіть не хочу від нього жодних аліментів, – каже.
Проте за своєю великодушністю не може приховати правду про її долю. Коли була вагітна, не могла працювати, – ніхто не дав їй возити півтонних візків. Коли народила, то не мала на це часу ані можливості. Тому не мала з чого жити. Богдан часом давав гроші, проте частіше їх не давав. Останнім часом узагалі перестав.
Ольгою з дитиною почав опікуватися пан Юрек, став навіть хрещеним батьком Миколки. І все це в таємниці перед родиною та сусідами: “А хто б це зрозумів?”, – зводить плечима.
Має клаптик землі, де стоїть незакінчена господарська будівля, довкола знаходяться фірми і два приватні будинки. У пана Юрка вистачило грошей тільки на те, щоб залити фундамент і зробити підвал, тому хатинку ледве видно над рівнем ґрунту. У справах – простій. Його підвал – це саме те пристанище, в якому знайшла прихисток спочатку Йоля, а потім потрапила туди й Оля з дитиною. Приміщення, в якому вони живуть, Ольга фарбувала особисто: теплі кольори, видно художній хист. Дівчина соромиться про це розповідати, але малює картини. Місця тут багато, Миколка має де бігати, тепло. Але не заглядає сюди жоден сонячний промінчик, жалюзі завжди щільно закриті: “Боюся, щоб сусіди не побачили й не донесли, – пояснює Оля. – Найгірше те, що дитина не має з ким гратися, взагалі з ровесниками не зустрічається”.
Їхнє житло починається за обдертими дверима приміщення, в якому складені інструменти. Повна конспірація. Ще тоді, коли тут переховувалася переслідувана бандитами Йоля, пан Юрек вмонтував відеокамеру і на екрані телевізора можна подивитися, що діється на подвір’ї – це єдине вікно на світ.
– Я звідси не можу нормально вибратися з дитиною, коли мусимо поїхати в лікарню, чи в інших справах. Виглядає це так, що пан Юрек під’їжджає машиною під вікно з того боку, де немає сусідів, ми пакуємося, лягаємо на сидінні, щоб не було видно, і щойно тоді виїжджаємо, – розказує Оля. – І так три роки. Уже сил не вистачає.
Коли на прохання фонду “Проксенос” до місця, де мешкає Оля, приїхала зйомочна група “Відомостей” з TVP 1, то незважаючи на всі засоби обережності й те, що в матеріалі не було показане обличчя, а голос був змінений, після виходу передачі в ефір продавщиця в найближчій крамниці таки впізнає Олю, вимагає в неї застави за борг (Юрек допомагає, як може, але його доходи в час кризи невеликі, – авт.), який мати зробила, купуючи продукти харчування для дитини. Оля залишає їй документи. На щастя, перебуває вже в Польщі леґально – допомогло Посольство України і фонд “Проксенос”. Оля все ще боїться сусідів, але ніхто її вже не депортує. Ховається більше за звичкою, ніж зі справжньої потреби. Проте, чи тільки за звичкою? “Я й далі боюся. Не довіряю поліції, ані чиновникам. Сама я цього не зробила б”, – каже Оля. Коли працівники фонду “Проксенос” забирали її, щоб завезти в Посольство України, питалася злякано: “А мене звідти не депортують?” Ніхто не міг їй пояснити, що посольство не депортує, а може реально допомогти.
Що далі?
Доброзичливе, як завжди, Генеральне консульство України у Варшаві продовжило термін дійсності закордонного паспорта Олі, без чого фонд “Проксенос” не міг би скласти у Відділі справ іноземців заяву про леґалізацію перебування Олі. Врятувало її те, що батько дитини – поляк. Ратифіковані Польщею міжнародні договори наказують польському уряду ставитися в таких випадках до іноземця з особливою увагою.
– Воєвода мазовецький признав Олі право перебувати на території Польщі на визначений термін – три місяці. Потім Оля мусить поїхати в Україну й повернутися з нормальною візою, з якою матиме можливість звертатися до відповідних органів про дозвіл на довше перебування в Польщі. Тоді також зможе добиватися своїх і дитини прав у відношенні до батька Миколки, – пояснює Наталя Кравчук з фонду “Проксенос”.
Тепер шукаємо для Олі та її сина помешкання, роботу і дитсадок. Якщо нам вдасться, то Миколка знову побачить сонце. І почне гратися з ровесниками. А його мама перестане боятися. Почне жити, як нормальна людина, на що заслуговує кожен.
“Наше слово” №52, 27 грудня 2009 року {moscomment}
