«Щоб вас визнали, спочатку зробіть це самі!»

Олена Гуменюк ІСТОРІЯ№1, 2016-01-03

Цими словами звернувся перший патріарх Київський і всієї України Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Мстислав до вірян у листопаді 1990 р. під час інтронізації (висвячення) на престол. Півстоліття він ішов до відродження Православної церкви в Україні. Варто звернути увагу на життєвий шлях цієї непересічної особистості.

Патріарх Київський і всієї України УАПЦ – Мстислав
Патріарх Київський і всієї України УАПЦ – Мстислав

Народився Степан Скрипник (мирське ім’я Мстислава) 10 квітня 1898 р. на Полтавщині в родині, яка мала козацьке коріння. Симон Петлюра був рідним дядьком Степана і мав значний вплив на племінника.
Середню освіту С. Скрипник здобував у Полтавській гімназії. У навчальному закладі панувала атмосфера культурного і національного відродження початку ХХ ст. Викладачами там були знані громадські й освітні діячі. Саме в такому середовищі формувався світогляд Скрипника. Навчаючись у гімназії, хлопець не забував і про духовний розвиток. Він систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, допомагав під час богослужінь. Та молодий Степан обирає військову службу. Після навчання в гімназії він в Оренбурзі вступає до військової школи прапорщиків. Революційні події 1917 р. і державне відродження України захопили юнака у свій вир. Час національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.) С. Скрипник провів у частинах Армії Української Народної Республіки (УНР). У 1920–1921 рр. був особистим ад’ютантом головного отамана УНР С. Петлюри.
Після того, як наприкінці листопада 1920 р. військові частини Армії УНР перетнули річку Збруч та були інтерновані в польських таборах, С. Скрипник опиняється у таборі в місті Каліші. Тут він займається культурно-освітньою діяльністю. Звільнившись з табору, осідає в Луцьку.

Степан Скрипник у формі хорунжого Армії УНР, 1920 р.
Степан Скрипник у формі хорунжого Армії УНР, 1920 р.

У ІІ пол. 1920-х рр. С. Скрипник продовжує здобувати освіту, зокрема він навчається в приватній вищій школі політичних наук, а від 1925 р. вчиться на факультеті православної теології Варшавського університету. Вищу світську та духовну освіту успішно завершує 1930 р.
Протягом 1930-х рр. С. Скрипник заявив про себе в ролі громадсько-по-літичного лідера. Починаючи з 1930-го і на наступні 9 років він стає депутатом польського сейму від Волині. В парламенті український політик відстоює інтереси православного населення Волині, захищає соціальні, національні, освітні, релігійні права своїх виборців. За 9 років парламентської діяльності С. Скрипник виголосив близько 20-ти промов.
Праця в сеймі не стала перешкодою для участі Скрипника у громадському житті краю. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства «Українська школа» в Рівному, а й членом інших українських культурно-громадських організацій. Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва і преси, а також стимулював українське національне відродження на Волині. У той же час він брав участь у церковних з’їздах духовенства і мирян на Волині, співпрацював з митрополитом уапц Полікарпом (у мирі – Петро Сікорський).
Новий етап у житті С. Скрипника настає з початком ІІ Світової війни. З проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української держави, політик включається в розбудову її структур. Його обирали головою Української ради довіри на Волині. Проте його діяльність на цій посаді викликала невдоволення німців. Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження української державності не входить у плани гітлерівців. З осені 1941 р. вони розпочали репресії проти українських політичних діячів. За таких обставин Скрипник вирішує повністю присвятити себе розбудові УАПЦ.
С. Скрипник 1942 р. прийняв постриг під чернечим ім’ям Мстислав. А вже 14 травня того ж року був хіротонізований (висвячений) на єпископа Переяславського в Андріївському соборі Києва. Мстислав був головним ідеологом об’єднання Православної церкви під егідою УАПЦ. З цією метою здійснює велику місійну подорож по Лівобережній Україні влітку 1942 р. Владика відвідав тоді Переяслав, Лубни, Миргород, Полтаву та ряд інших міст, брав участь у масових хрещеннях і богослужіннях, висвячував духовенство й освячував заново відкриті храми.
Протягом літа-осені Мстислав докладає багато зусиль для перетворення УАПЦ на загальнонаціональну. Такий розвиток подій суперечив планам німців. Православну церкву вони розглядали тільки як додаток до своєї пропаґандистської машини і намагалися не допустити її зміцнення.
У свою чергу радянська влада була стурбована зростанням впливів УАПЦ на українських землях та намірами об’єднатися з Автономною православною церквою (АПЦ). Останню вважали виразником інтересів прокомуністичних сил.
Протягом літа протистояння між УАПЦ та АПЦ на окупованих землях посилювалося, ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Тому німці у червні 1942 р. вирішили розчленувати обидві церковні структури на церковні об’єднання в межах генеральних округ. Єпископи, які очолювали єпархії АПЦ та УАПЦ в генеральних округах, мали підпорядковуватися генеральним комісарам, а не своїм предстоятелям. А для того, щоб нейтралізувати Мстислава, генерал-комісар Київської генеральної округи наприкінці вересня надіслав йому наказ такого змісту: «З політичних причин забороняємо Вам перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, що лежить на схід від ріки».
Єпископ ігнорує наказ. Вже на початку жовтня 1942 р. бере участь у забороненому німцями Луцькому соборі єпископів та підписанні «Акту поєднання церков». Поява цього документа фактично означала подолання церковного розколу між АПЦ та УАПЦ і створення єдиної Православної церкви в Україні. На практиці об’єднання так і не сталося. Митрополит АПЦ Олексій незабаром відкликав свій підпис під актом.
Окупаційна влада не збиралася миритись з таким розвитком подій. Розпочалися репресії проти учасників собору в Луцьку. Мстислава, якого вважали головним ініціатором об’єднання Церков, заарештовано 12 жовтня 1942 р. Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943 р. єпископа Мстислава звільнено з в’язниці київського ґестапо з умовою, що він не буде відправляти Служби Божої і проповідувати.

З наступом радянських військ на територію України Мстислав виїжджає в Галичину, а 1944 р. – до Польщі. Тут за дорученням митрополита Полікарпа у червні 1944 р. організовує евакуацію українського духовенства з родинами до країн Західної Європи. Ішлося про значну групу українців, близько 700 біженців, серед них 10 православних єпископів, 150 священиків, із яких 30 греко-католицьких. Єпископ теж еміґрує на Захід, оселяється в Німеччині.
Його дальша архипастирська діяльність у 1944–1950 рр. пов’язана з організуванням церковного життя православних українців у Німеччині та Франції. Разом з митрополитом Полікарпом єпископ Мстислав проводить собори УАПЦ на еміґрації. Під час такого одного собору навесні 1947 р. Мстислава підвищили до сану архиєпископа. І того ж року він виїздить до Канади.

Митрополит Полікарп (другий зліва) та єпископ Мстислав (другий справа) на Соборі єпископів УАПЦ в м. Есслінген (Німеччина), 1946 р. Світлина з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки
Митрополит Полікарп (другий зліва) та єпископ Мстислав (другий справа) на Соборі єпископів УАПЦ в м. Есслінген (Німеччина), 1946 р. Світлина з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Мстислав 1950 р. переїхав з Канади до США, очолив Українську православну церкву (УПЦ) в цій країні як архиєпископ при митрополиті Іванові Теодоровичу. Після смерті останнього 1971 р., обраний предстоятелем УПЦ у США, країнах Європи, Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії в сані митрополита.
Найбільші досягнення Мстислава у ті часи – це побудова духовного центру православних українців діаспори у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі). До комплексу ввійшли храм Святого апостола Андрія, семінарія Святої. Софії, консисторія, будинок для літніх людей, цвинтар-пантеон визначних українців, музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею.
З відродженням української державності митрополит Мстислав спрямовує всі свої сили і досвід на відновлення УАПЦ в Україні. На Всеукраїнському православному соборі в Києві 5–6 червня 1990 р. його обрано патріархом Київським і всієї України УАПЦ. З великою енергією взявся він до справи розбудови Православної церкви в Україні. Патріарх бажав зробити Церкву об’єднувальним центром для українського суспільства у незалежній країні, а релігію –зрозумілою для кожного. Показовими є його виступ на ІІ Всеукраїнських зборах Народного руху України в жовтні 1990 р. у Києві: «Що б ми хотіли від політичних громад? Щоб вони зрозуміли роль Церкви в житті нашої нації, щоб вони не думали, що то лише десерт є після їди. Церква – це є та середина або середовище, навколо якого наростає моральна сила».
Після проголошення 1992 р. Української православної церкви Київського патріархату – став її патріархом. Заслугою владики Мстислава є те, що він об’єднав під одним управлінням УПЦ в Україні та діаспорі. Протягом трьох років сім разів приїздив до України з тривалими візитами. Можна однозначно стверджувати, що завдяки його зусиллям удалося не просто зберегти Українську православну церкву в діаспорі, а й відродити її вже в незалежній державі на початку 1990-х рр.
Помер Святійший патріарх 11 червня 1993 р. Похований у крипті церкви Св. апостола Андрія в Саут-Баунд-Бруку. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*