Андрій СавенецьРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-08-26

{mosimage} Тадей Карабович, Уже вечір. Вибрані поезії, Люблин 2009

Саме так – із заперечення заголовка цієї книжки, який спонукає до підозріливого сумніву, вагання, бажання посперечатися, – хочеться розпочати передмову до неї. Обтяжена культурними і мовними стереотипами свідомість наказує асоціювати поняття вечора – так само, як і осені, – з заходом людського віку, порою звітування перед собою та іншими, підведення підсумків, приготування до того, що надходить. Такий напрямок мислення напрошується ще більше саме у випадку цієї книжки вибраних віршів Тадея Карабовича, яка безперечно сприйматиметься як підсумкова чи ювілейна, адже з’являється саме того року, коли поет непомітно досяг пори, яку обтяжені мовними стереотипами автори різноманітних ювілейних привітань називають “полуднем віку” (невже нікому з них не впадає у вічі надуманість метафори, яка зухвало прирівнює людський вік до віку історичного, де 50 років позначає середину?)

“Ще не вечір” – висить на кінчику язика й на пучках пальців, – адже саме цей вислів- кліше вживають, маючи на увазі, що не пізно ще щось зробити, що є для цього ще досить сили й бажання.
Тим часом поети з мовними кліше радять собі навіть дуже добре: вони або вивертають їх навиворіт і доводять до абсурду, або просто іґнорують. Що стосується нав’язливого бажання розглядати цей том віршів Т. Карабовича як своєрідне підведення умовної риски під його поетичним доробком, це видається дещо несправедливим хоча б з тієї простої причини, що автор уявив, окреслив для себе той останній рубіж, ще будучи поетом у всіх розуміннях молодим: мотиви осені чи прощання упевнено заявляють про себе ще у “Вологості землі” (1986). У наступній збірці, “Біля вогню” (1990), вже можна зустріти такі рядки:
покладуть мене
у дерню
берізкою
і чебриком
затулять
(…)
І якби спало комусь на думку міряти поезію Тадея інструментами арифметики чи статистики, підозрюю, що в тих його ранніх, “молодечих” віршах образи й мотиви (чи навіть лейтмотиви) ночі й вечора навіть кількісно переважать описи ранку чи дня. Разом з тим, тут вони видаються не стільки топосами чи шаблонами юнацького поетичного мислення, скільки (адже ніч є невід’ємною супутницею самотності, а слідом за нею й молитви) сиґналами усвідомлення власної минущості й необхідності колись, як надійде пора, звітувати про свій шлях:
лишаться по мені окремі речі
неконче важливі
(…)
Саме такий тон задають розсипані в тих ранніх віршах автора “спомини про майбутнє”: коли покличе мене Господь, коли промину, коли чебриком зросту, обов’язково пов’язані з питаннями про відкуплення, звіреними за камертоном християнського світовідчування:
чим каратимеш мої провини
якими віршами заплачу
(…)
Ці “несвоєчасні” (з перспективи повсякденної свідомості) питання, які задавав сам собі тоді ще заледве тридцятирічний поет, виразніше показують сповідуваний ним християнський імператив проживання кожного дня, як останнього, але також підкреслюють його вже тодішню духовну зрілість. Її неодмінним виміром є тужливе відчуття невідворотного проминання дитинства й часової розірваності, а наслідком цього – усвідомлення місії поета як реставратора єдності світу. На цю місію звертала увагу проф. Елеонора Соловей у передмові до “Вибраних поезій” Тадея Карабовича (2001), а сам він актуалізував її у щойно виданій монографії “Scalanie rozbitego świata. Twórczość literacka ukraińskich poetów emigracyjnych “Grupy Nowojorskiej” (2008). Модерністський топос сізіфових пошуків втраченого часу дитинства, реставрування цілості роз’єднаного світу засобами поезії, що її німецькі романтики уявляли собі як “рідну мову людського роду” (Й.Ґ. Гаманн), підкреслюється ретроспективною структурою цієї книжки, яка, на взірець “Вибраних поезій”, розгортається від останніх віршів до найперших. “Сізіфового” – адже немає повернення під тамту забутість / ані під тамту вежу, але поет, наділений безцінним капіталом пам’яті, прямує шляхом реставрації хронотопу свого дитячого і юнацького буття: у його свідомості тісно сплелися “тут” і “тепер” або радше “там” і тоді” Холмщини його спомину.
різні події
з дитинства
набирають значення
для мене
що стою за стіною споминів

– пише поет, який відчуває необхідність, щоб пригадати події з минулого, але увічнює їх на папері в часі теперішньому, як в “Екслібрисах”, де він, сам поціновувач і збирач живописних творів, виступає таким собі портретистом близьких йому поетів і мистців, а навіть їхнім хронікарем, адже “екслібриси” ці майже завжди вміщені в конкретній життєвій ситуації, до того ж є напрочуд динамічними, мов ескізи вуглиною. Так само реальні постаті з’являються згодом у “Рідних сторонах”, але вже в іншому обрамленні, в іншій техніці – повільні й маєстатичні, неначе фрески.
Незрадлива пам’ять, таким чином, виконує місію увічнення не тільки себе-для-себе й себе-для-інших, але й образів цих інших – так само, як увічнення Холмщини, цієї напівміфічної Атлантиди соснових лісів, лозняків, балок і вільшин, калюжниць і чебриків, лелек, чайок і деркачів. Уведені в краєвид Холмщини, навіть такі узагальнено- архетипні поняття, як вода й вітер, небо й земля, ніч і день, набувають конкретних, реальних вимірів. Ця проекція абстрактного архетипу на конкретні об’єкти живої й неживої природи може передбачати і зворотний вектор. Чи було би такою вже єрессю, якби вивернути Гераклітову тезу навиворіт? Ось, скажімо, Буг, у якому жодна молекула води не є там само, де була ще секунду тому, але, попри те, й через секунду, і за сто років Буг залишиться тим самим Бугом для нас, якщо ми його не назвемо інакше. Лука залишається тією самою лукою з року в рік, хоч на ній не збережеться з минулого жодної травинки. Тому, напевно, не буде марним звернений до краєвиду Холмщини заклик поета про тривання:
будьте собою дерева улюблені
хмари над головою і печальне небо
і ти мій Бубнове з чайками весною
і трави що рудітимуть коли мене не буде.
Не проминути і залишитися собою – зберегти власну тотожність – людині значно важче й тому, що витворене її руками або свідомістю – приклади того, власне, дає ще не зарубцьована історія Холмщини, а поетичне відбиття цього знайдемо передусім ув “Атлантиді”. Поет, який спроможний долати власну земну обмеженість через вихід у позачасся, яким є релігійна чи еротична містерія, засобами поезії намагається протидіяти проминанню того, що його оточує й оточувало раніше; поки ще не вечір – по травині, по листку, по нитці збирати й фіксувати на папері те, що суще, або щойно проминуло.
Поетичні книжки навряд чи потребують передмов – свідчення безцеремонного прагнення критика увіпхатися на очі читачеві поперед автора, на текстах якого він, критик, паразитує. Його місце – десь позаду, там, де не насичений читач – у разі потреби – шукатиме підтвердження своїх висновків і вражень. Ця поезія, попри свій “вечірній” характер, є прологом, не епілогом – вживаючи рядок Івана Франка, понад вісімдесят років тому поставлений молодим Максимом Рильським у контекст самоствердного й дещо навіть самозасліпленого проголошення торжества нової людини у новий час. Ота максималістська візія заперечення багатовікової спадщини минулого, ставлення точки відліку на нуль і мислення про себе як першопочаток нової епохи – із перспективи руйнівного минулого століття виглядає фатально, трагічно хибною (добре пам’ятаємо: “І перші будуть останніми…”). Набагато далі в майбутнє сягає поезія Тадея Карабовича, яку знайдемо під цією обкладинкою, – поезія, яка на позір спрямована в минуле, що ось ось вислизне від нас, але водночас вона сповнена есхатологічного виміру.

“Наше слово” №35, 30 серпня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*